ЕКСКЛЮЗИВ Дніпро став другим домом: як переселенці інтегрувалися у громаду

«Дніпро став другим домом» – цей вислів сьогодні звучить як ніколи актуально. З початку повномасштабного вторгнення тисячі українців, вимушених покинути свої домівки через війну, знайшли прихисток у Дніпрі. Попри різні обставини, їх об’єднує одне – бажання жити і будувати нове життя. Для багатьох з них Дніпро став місцем, де вони знайшли нових друзів, роботу та відчули себе у безпеці, пише «Наше місто».

Війна змусила залишити рідний дім

Історія кожного переселенця – це окрема драма, сповнена болю, втрат і надії на краще майбутнє. Наприклад, я ніколи не думала, що буду їхати з рідного міста з валізою в руках, залишивши вдома все, що мала. З перших днів повномасштабного вторгнення Донеччина та її мешканці не з чуток дізналися, що таке війна. Тому рішення евакуюватися здавалося єдиним вірним, хоча й далося дуже важко. З донькою підлітком ми вирушили за кордон. Разом з нами поїхали мої подруги та сестри зі своїми дітьми. Оселилися у Польщі. Там знайшли житло, я працювала, а донька ходила до місцевої школи. Вивчили мову, потоваришували з місцевими.

Але вісім місяців життя за кордоном не принесли бажаного спокою. Хвилювання за рідних, що залишилися в Україні, туга за Батьківщиною, за до болю знайомими вулицями свого міста– все це не давало спати ночами. Тому ми повернулися в Україну.

Відразу було зрозуміло, що жити у Покровську небезпечно. Тоді було прийнято рішення оселитися у Дніпрі, де мешкала старша донька зі своїм чоловіком. Так розпочалася нова сторінка нашого життя. Місто, яке колись було просто ще одним пунктом на карті України, стало для нас другим домом.

Нове життя у новому місті

Адаптація до нових умов – це завжди непросто. Нове місто, нові люди, нові правила – все це потребує часу та зусиль. Але українці – народ сильний і витривалий. Вони здатні подолати будь-які труднощі. Тому ми вирішили, що впораємось.

Завдяки суттєвій підтримці старшої доньки та зятя, нам вдалося знайти житло і облаштуватися. Подруги допомогли знайти роботу за фахом. Я багато років працювала журналісткою на телебаченні «Капрі» у Покровську. А у Дніпрі продовжила свою кар’єру у місцевому медіахолдингу “Наше місто”. Колектив мене дуже тепло зустрів. Я відчула себе частиною великої родини.

Попри те, що Дніпро став для мене другим домом, сум за рідним Покровськом все ще не залишив мене. Часто згадую своїх колег, друзів та все те, що залишилося у минулому. Але життя рухається далі, і я намагаюсь жити повноцінно. У жовтні виповниться два роки, як я живу у Дніпрі, тут знайшла нових друзів, цікаві проєкти та відчуваю себе потрібною.

Я вдячна Дніпру за те, що отримала можливість почати все спочатку. Я вдячна всім людям, які допомогли мені адаптуватися до нового життя. Я вірю, що найкраще ще попереду.

Журналістика – як терапія

Журналістика – це моя стихія, і я рада, що можу продовжувати займатися улюбленою справою. Робота в медіахолдингу “Наше місто” дозволила не тільки реалізувати себе, але й познайомитися з багатьма цікавими людьми. Я стала частиною великої журналістської спільноти Дніпра.

Хоча тепер характер моєї роботи трохи відрізняється від попередньої, основні принципи залишилися незмінними: спілкування з людьми, пошук цікавих історій та донесення їх до читачів у доступній формі. Звісно, довелося освоїти нові навички – працювати з фотографіями, писати статті замість телесюжетів тощо. Але завдяки бажанню вчитися та розвиватися, я швидко адаптувалася до нових умов.

Для мене журналістика – це не просто професія, а й своєрідна терапія. Особливо в такі складні часи, як війна, коли емоції переповнюють. Подекуди навіть у журналістки з величезним стажем бракує слів, щоб вислови весь той біль та розпач. Але та ж таки робота і допомагає впоратися зі стресом, відновити внутрішню рівновагу. Дозволяє відчути свою соціальну значущість, отримати підтримку і зрозуміти, що я не сама.

Місця, що стали улюбленими у Дніпрі

З часом у Дніпрі з’явилися місця, які стали для мене особливими. Це тихі парки, де можна прогулятися і насолодитися природою, затишні кав’ярні, де можна зустрітися з друзями, і, звичайно ж, культурні центри міста.

Ми з родиною відвідуємо дніпровські театри, насолоджуючись виставами, ходимо у кіно та на концерти. Ми відвідали усі парки, які є у Дніпрі. І кожен з них приваблює по-своєму.

Особливим місцем для мене став яхт-клуб «Січ». Коли я вперше потрапила туди, відчула неймовірний спокій і умиротворення. Краєвид на Дніпро, свіже повітря, плескіт води – все це допомагає мені відновити сили. Ввечері після роботи, або у вихідні я намагаюся відвідати це місце, щоб набратися натхнення.

Яхт-клуб «Січ» став не просто місцем відпочинку, а й моїм новим місцем сили.

Що чекає на переселенців у майбутньому? Це питання турбує багатьох. Хтось мріє повернутися до рідного дому, хтось бачить своє майбутнє саме у Дніпрі. Але всі ми сподіваємося на мирне небо над головою та можливість жити і працювати спокійно та щасливо.

Фото “НМ” та з особистого архіву героїні.