Для всього світу Маріуполь – символ трагедії, жорстокого терору, великої біди. Як українська Буча чи сирійський Алеппо. Жертвами російської агресії стали десятки тисяч маріупольців. Рятуючись від ворожих обстрілів, голоду і неминучої смерті, рідні домівки змушені були покинути тисячі містян. Багато хто знайшов прихисток у Дніпрі. У нашому місті працюють вже два соціальні гуртожитки, в яких житло отримали понад 500 вимушених переселенців. Про непрості долі маріупольців розповість «Наше місто».
Про щасливе майбутнє краще помріяти з онуком
Багато мешканців гуртожитку на вулиці Ніла Армстронга люди літні. Свого часу вони досить поїздили по союзу, але щоразу їх тягнуло на рідну Україну. У молодості Ганна Рожкова разом із чоловіком і дітьми поїхала в Якутію, де затрималася аж на півтора десятиліття.
– Сама я зі Слов’янська, – розповідає Ганна Іванівна. – Але переїхала до Маріуполя, вийшла заміж, народила двох хлопчиків. Звичайна справа. Грошей хотілося побільше і ми рвонули по них на крайню північ. За професією я кондитер, але заочно закінчила інститут, працювала в їдальні, а потім завідувала складом.
Звичайно, після морського курорту жити за полярним колом незатишно. Але наша землячка якось втяглася. Хоча неабиякий мороз часом серйозно діставав.
– Склади були в льодах, у довжину метрів триста, – продовжує співрозмовниця. – Сядеш із хлопцями на візок, увімкнеш рубильник і їдеш з одного кінця в інший. М’ясо літаками доставляли: оленину, сохатину. Доводилося розвантажувати і мені. Взимку від холоду навіть зуби промерзали.
До рідного Маріуполя Ганна Рожкова повернулася 1990-го, за рік народила доньку, а ще за чотири роки поховала чоловіка. У 1997-му Анна Іванівна знову вийшла заміж, але через 16 років втратила чоловіка. Доля! Здавалося, що всі випробування для багатостраждальної маріупольчанки вже позаду. Але в лютому 2022-го почалося найстрашніше.
– Коли мало не над головами пролітав перший літак, було відчуття, що Земля навпіл розкололася, – згадує переселенка. – Жах! З великими труднощами виїхали з міста. Потім була важка операція на серці, півроку прожила в Німеччині, але це не для мене. Повернулася. Подала заявку в центр «ЯМаріуполь» і ось мені дали окрему кімнату. Пощастило!
Сьогодні донька Ганни Іванівни за кордоном, а сини з онуками в Дніпрі.
– Молодшому онуку Микиті 10 років, коли він приходить у гості, ми мріємо про наше повернення, – із сумом розповідає бабуся. – У нас прекрасний будинок і чудовий двір. Там росли гарні квіти, величезний горіх і восени діти любили перекидатися в опалому листі. «Бабусю, давай, коли повернемося, у дворі фонтан встановимо», – пропонує Микита. – Давай добудуємо в будинку ще одну кімнату і зробимо літній сад. Давай поставимо шведську стінку. Давай, хоч помріємо». Дуже хочеться повернутися додому. Дуже!
Дев’ятиповерхівки горіли, як свічки
Загальний трудовий стаж маріупольця Миколи Зимницького понад півстоліття. Траплялися й у нього тривалі відрядження. Наприклад, після технікуму Микола Володимирович два з половиною роки пропрацював у Башкирії, але потім повернувся і до самої пенсії працював електрозварювальником на місцевому тяжмаші.
Усі чудеса, які трапляються в його житті робітник-ветеран пояснює божим провидінням.
– Ми з дружиною віруючі й завжди та в усьому сподіваємося на божу допомогу, – зазначає Микола Володимирович. – Віра нас рятує. Одного разу пішли до «Азовсталі» до колодязя по воду, повертаємося і тут мене точно в бік штовхнули. «Давай, Валя, перепочинимо», – звертаюся до дружини. Зупинилися. І через кілька секунд міна вибухнула метрах за п’ятдесят. Якби не зупинилися, просто на неї і потрапили б. Так було не раз. Якось їхав на машині і буквально за кілька метрів «прилетіло». Тільки камінчики по лобовому склу посипалися. А я цілий і неушкоджений.
«Прилітало» і в будинок, де жили Микола та Валентина Зимницькі. Перший раз постраждали сусідські квартири зі старими, дерев’яними вікнами. Ну а вдруге подружжя врятувало диво.
– Рвонуло о другій ночі, – розповідає Микола Володимирович. – Вибуховою хвилею винесло балкон і двері, та так, що вони ледь нас, сплячих, не накрили. Коли розвиднілося, побачили: квартира посічена осколками. У тумбочці дірка, у стінах дірки, а над ліжком 10-сантиметровий снаряд зі стіни стирчить. Слава богу, ми живі! Донька як побачила, що сталося, з порога сказала: «Негайно їдьте!». Ми й самі розуміли: їхати треба. Адже в нас на очах дев’ятиповерхівки горіли, як свічки, а потім стояли обвуглені й почорнілі.
Але були й інші чудеса. Чудеса доброти й милосердя.
– Приїхали на Львівщину, в Борислав, пішли відмічатися в Пенсійний фонд, – розповідає Валентина Володимирівна. – У місцевої жительки запитуємо дорогу, а вона цікавиться: «Звідки ви?». Коли дізналася, що з Маріуполя дістала з гаманця 500 гривень. «Хоч чимось вам допоможу», – каже ця жінка і віддає нам гроші.
І те, що після всіх випробувань і поневірянь країною Микола та Валентина отримали житло в соціальному гуртожитку Дніпра, теж диво.
– Наші діти хто де, – констатують переселенці. – Онуки з батьками за кордоном. Одна з доньок у Києві, друга – в Маріуполі. Не змогла з малими дітьми виїхати. А ми звернулися в «ЯМаріуполь» і нам надали житло. Диво! Звичайно, додому хочемо повернутися. Тягне! Віримо, що одного дня мрія збудеться, хоча будинку нашого вже немає. Знесли і навіть котлован засипали.
«Прильоти» нагадують про рідне місто
Анатолій та Алла Циганови оселилися в гуртожитку ще в середині липня. Старожили! На початку березня 2022-го вони, як і тисячі інших маріупольців, були змушені спішно евакуюватися. Куди діватися?
– Бомбардування щодня, – згадує Анатолій Тимофійович. – Снаряди пролітали над нашими головами. У дочки в приватному секторі два снаряди повністю рознесли будинок. Над нашою 9-поверхівкою літак скинув бомбу, і вона розірвалася за кілька метрів. Будинок точно підстрибнув. Усе скло – геть.
Евакуація проходила непросто. Спочатку подружжя дісталося до найближчої Юр’ївки, потім – до Бердянська і після попрямувало до Дніпра. Донька поїхала до Німеччини, а Анатолій і Алла через центр «ЯМаріуполь» подали заявку на соціальне житло.
– Оселилися 18 липня, – розповідає Алла Петрівна. – Чудово, що нам допомогли з житлом. Знімати квартиру дорого. А тут своя кімната з усіма зручностями. Звичайно, нам пощастило. Відмінне приміщення, все працює. Величезна подяка мерам Маріуполя і Дніпра. Дніпро взагалі дивовижне місто – чисте і красиве. На жаль, після операції на тазостегновому суглобі чоловік ходить погано і тому ми мало де буваємо. Зате війна дістає нас і тут. Недавні «прильоти» налякали і нагадали про наше місто. Про нашу біду. Швидше б це жахіття закінчилося. І для Маріуполя, і для Дніпра. Для всієї України!
У Дніпрі відкриють третій соціальний гуртожиток
Масштабний проєкт допомоги вимушеним переселенцям став можливий завдяки уряду Франції, Міжнародній організації міграції, міжнародним донорам і благодійним організаціям. Зрозуміло, важливу роль зіграла ефективна співпраця міської влади Дніпра і Маріуполя.
– Я дуже радий, що зараз заїжджають нові сім’ї, – констатував Борис Філатов, міський голова Дніпра. – Весь цей час ми допомагаємо Маріуполю, бо це – наш обов’язок. Живіть довго і щасливо! Я завжди поруч із вами. Не соромтеся говорити, якщо потрібна допомога.
Мер Маріуполя Вадим Бойченко дякує міській владі Дніпра та міжнародним партнерам.
– Ми хотіли створити нове бачення, нове ставлення, якість, новий комфорт, – зазначив він. – Відповісти на запитання «що таке соціальне житло в державі Україна?». І це саме цей об’єкт – де в центрі уваги людина, а для неї створено гідну інфраструктуру.
На жаль, допомоги та підтримки потребують ще тисячі маріупольців, які втратили дах над головою. Дніпро робить усе можливе, щоб допомогти постраждалим.
– Порядок надання житла в соціальному гуртожитку такий: маріуполець подає заявку до центру «ЯМаріуполь», надає відповідну документацію, після чого на сесії міськради ухвалюється рішення, – розповідає Ольга Манакова, завідувачка господарської частини соціального гуртожитку. – Наразі в Дніпрі є два гуртожитки для маріупольців: на вулицях Піхоти Короля та Ніла Армстронга. Планується відкрити третій – на вулиці Лазаряна. Передбачається, що житлоплощу в ньому отримають 172 сім’ї.
Фото Володимира Федорищева
