ЕКСКЛЮЗИВ Відданість професії: історії дніпровських медиків, які працюють під час війни

День медичного працівника в Україні з 2024 року отримав нову дату. Відповідно до указу президента, це свято відзначатимуть 27 липня. Тож напередодні розповідаємо про героїв у білих халатах.

Війна – це випробування на міцність. Медики Дніпра працюють в умовах постійного стресу. Але вони не здаються, бо розуміють, що від їхніх дій залежать людські життя. Кожен з них має свою історію про відвагу, самопожертву та безмежну любов до ближнього. Це історії про людей, які ризикують своїм життям, щоб врятувати інших. Журналісти “Наше місто” поспілкувались з героями “медичного” фронту.

У медицині ще зі школи: історія хірурга з Дніпра

У кожного з нас є мрія, яку ми плекаємо з дитинства. Для Дмитра такою мрією стала медицина. Ще хлопчиком, спостерігаючи за роботою свого батька-хірурга, він мріяв колись стати таким самим. Білий халат, стерильні інструменти – все це запало  йому в душу і стало поштовхом до вибору майбутньої професії.

-У мене мама і тато – лікарі. Я з дитинства фактично брав участь у консиліумах, обговоренні пацієнтів. Чув всю цю інформацію, тому професія визначилася сама собою, – зізнається Дмитро. – Ще як був школяром, я  часто ходив з батьком у лікарню, де він працював. Ходив з ним на обходи, дивився, як роблять перев’язки. Мені було цікаво. 

Вже студентом медичного вишу, Дмитро працював у лікарні швидкої допомоги. Це було ургентне відділення. Свого першого пацієнта він запам’ятав на все життя.

-Я набував досвід на нічних чергуваннях. Моїм першим пацієнтом був 60-річний чоловік. Він мав чисельні травми голови. Це були порізи, які я мав зашити. Я всю ніч накладав шви. З цим пацієнтом все було добре, я впорався, – пригадує лікар.  

Отримавши диплом, Дмитро Глібович почав працювати хірургом в одному з відділень міської лікарні, де проводив планові операції. Його золоті руки і впевнені дії рятували життя багатьом людям. Але війна внесла свої корективи.

-Ургентна хірургія стала для нас чимось новим. Поранених привозять і ми маємо терміново приймати рішення, виконувати хірургічне втручання, – каже Дмитро. – У книжках з торакальної травми не було більшої частини інформації про ті травми, з якими ми стикаємося зараз. Це новий досвід, ми всі вчилися рятувати поранених. 

З початком повномасштабного вторгнення  навантаження на медиків зросло вдвічі. Половина пацієнтів – ургентні. 

-Вже під час війни до нас привезли хлопця з передової з уламком у грудній клітині. За даними КТ ми визначили, що він знаходиться в середостінні. Але виявилось, що уламок потрапив у стінку передсердя. Був великий дефект – 2,5 сантиметра, кровотеча у серці. Але ми врятували цього пацієнта, – розповідає Дмитро. –  Більш того, нещодавно мені зателефонував мій колега з іншого міста, який повідомив, що цей пацієнт прийшов до нього на контрольне обстеження. Як з’ясувалось, з ним все добре. 

І цей випадок не поодинокий. Під час війни їх безліч. Щоденно наші захисники отримують поранення. Але завдяки лікарям багато з них мають шанс повернутися до нормального життя.

-Дуже рідко надходять пацієнти з ізольованою травмою. Здебільшого є поранення кінцівок, грудної клітини, голови, живота, судин тощо. Добре, що у нас багатопрофільна лікарня, ми маємо можливість запросити спеціалістів з інших відділень, усі разом виконуємо оперативне лікування, – каже хірург. 

Дмитро розповів, що після напруженої роботи відновлює сили у родинному колі. Також захоплюється плаванням, грає у баскетбол.  У професійне свято він бажає своїм колегам якнайскорішої перемоги, терпіння та професійного розвитку. 

“Разом пережили ковід, переживемо і війну”, – медсестра Оксана

Оксана – старша медична сестра одного з відділень дніпровської лікарні. Її шлях у медицину почався ще в юності, коли подруга батьків, досвідчена анестезіолог-реаніматолог, стала для неї взірцем. Незважаючи на те, що в родині не було медиків, Оксана обрала цю непросту, але благородну професію.

-Перший рік я не вступила. Пішла працювати санітаркою у лікарню, – пригадує Оксана. –  А вже наступного року стала студенткою, згодом отримала освіту. Влаштувалась у реанімаційне відділення. Пропрацювавши 13 років, стала старшою медсестрою. На цій посаді 24 роки. 

2014 рік став для неї випробуванням. Тоді молода медсестра  надавала допомогу пораненим бійцям, не маючи достатнього досвіду.

-Перші спогади – приїхав автобус, який привіз велику кількість поранених військових. Вони були важкі. Ми тоді ще не розуміли, як лікувати таких пацієнтів. Все прийшло з досвідом.

Тому  у 2022 році Оксана вже була готова до такої роботи. Досі згадує перший день війни.

-Я зустріла війну вдома. 24 лютого вранці пролунали вибухи. Відразу зателефонувала рідним, а потім своїм співробітникам. Тоді я вже чітко знала, що залишаюсь у Дніпрі. Поїхала на роботу, бо я потрібна нашим пацієнтам, – зізнається Оксана.

Робота медика в умовах війни – це не просто виконання професійних обов’язків. Це постійна готовність до будь-яких викликів, це емоційне напруження, це турбота не тільки про фізичне здоров’я пацієнтів, але й про їхній моральний стан.

-Зараз ми намагаємося підтримати кожного нашого пацієнта. І не лише добрим словом та ліками. Більшість захисників, які у нас проходять лікування, не місцеві. Тому ми приносимо їм домашні продукти, одяг. Коли вони виписуються, то у нас сльози на очах, бо ми радіємо, що пацієнти одужали, – додала Оксана.

Попри всі труднощі, Оксана та її колеги зберігають оптимізм. Вони вірять у Перемогу і з нетерпінням чекають цього дня. 

-У нас дружний колектив. Люди працюють на одному місці багато років поспіль. Йдуть лише в декрет чи на пенсію. Дякую їм, що не поїхали з міста і працюють на Перемогу. Разом пережили ковід, переживемо і війну, – упевнена Оксана. 

Від медсестри онкологічного відділення – до сімейного лікаря 

Олександра Юріївна з самого дитинства мріяла допомагати людям. Пройшла шлях від медсестри до лікаря первинної ланки. Сьогодні вона ділиться своїми спогадами, досвідом роботи в онкології та викликами, з якими стикається сучасна медицина.

-Я з дитинства знала, що буду лікарем. У мене мама медичний працівник, – розповідає Олександра. –  Я практично виросла у лікарні. Там провела все своє дитинство, мені все тоді було цікаво. Саме тому вирішила наслідувати приклад матері, пішла в медицину. Стала сімейним лікарем, я розуміла, що це зараз актуально.

Сімейним лікарем Олександра почала працювати два роки тому, після інтернатури. А в медицині вона з 2018 року. Ще навчаючись в університеті, працювала медсестрою. 

-Я працювала в онкології, це було складно морально. Але мої пацієнти давали мені сили для роботи. Це дуже сильні люди, які ведуть тривалу боротьбу. Коли я бачила, що вони намагаються триматися, посміхаються, це надихало мене. Я прагнула підтягнути себе до такого рівня, щоб їх не засмучувати. Потрібно показувати, що майбутнє є, боротьба має сенс і треба боротися до останнього. Багато пацієнтів вилікувалося і це давало мені додаткові сили. Пам’ятаю і досі багатьох з них. Це були мої перші пацієнти. Є люди, з якими ми продовжуємо спілкуватися навіть через декілька років, підтримуємо зв’язок. Деякі приїздять до нас просто на обстеження. У них гарні результати, ми усім колективом радіємо за них. Це надихає працювати далі. 

Сьогодні Олександра успішно працює сімейним лікарем, надає медичну допомогу пацієнтам різного віку. Вона зізнається, що найбільшою нагородою для неї є вдячність пацієнтів і можливість позитивно впливати на їхнє життя.

-Робота пов’язана з людьми, це найбільший виклик. Кожен пацієнт індивідуальний, а підхід знайти потрібно. Інколи це буває важко, бо всі люди різні. Але кінцевий результат, коли я бачу, що моя робота допомагає людям одужати, коли я чую слова вдячності, це і є найбільша винагорода, каже лікарка.

Війна стала викликом для всієї країни, і робота Олександри – не виняток. Крім фізичних захворювань, вона все частіше стикається з ментальними проблемами у пацієнтів. 

-Багато хто зараз звертається за психологічною підтримкою. Багато таких, кому довелося залишити свій дім. У декого були особисті втрати на війні, загинули чоловіки, сини. Вони приходять щоб висловити свій біль і відчути підтримку, – каже Олександра Юріївна.

Тому людям, які лише планують отримати медичну освіту, Олександра Юріївна радить добре зважити, чи готові вони віддаватися служити своїй професії. Іноді ставити себе на другий план, а на перший – пацієнтів. Якщо людина дійсно цього хоче, то вона має йти, не зважаючи на перешкоди, до своєї мети. І згодом долучитися до медичної спільноти Дніпра.

Хочу побажати собі та своїм колегам-медикам сили, витримки, натхнення, легкої праці. Щоб пацієнти приходили лише на профілактичні огляди, а не з хворобами. Будуть здорові пацієнти – будуть щасливі медичні працівники. 

З реанімації – на фронт: історія військового медика, який рятує побратимів під обстрілами

Артем – бойовий медик зі 128 окремої бригади ТрО, який провів понад півтора року в окопах на Донеччині, рятуючи життя українських військових. Історію захисника розповіли на фейсбук-сторінці бригади. 

В мирному житті Артем працював санітаром в реанімаційному відділенні. З перших днів повномасштабного вторгнення він без вагань пішов до лав Збройних сил України. Чоловік розумів, що його місце там, де його знання та навички зможуть допомогти побратимам, які щодня ризикують своїм життям. Донецький напрямок, де опинився Артем, став для нього справжнім випробуванням. 

-Морально складно. Навкруги окопи,обпалені дерева. Все, що могло стріляти – воно в нас стріляло, – каже бойовий медик. 

Артем згадує періоди, коли ворожі атаки тривали цілодобово. А було, коли 10-15 прильотів на день наші оборонці вважали послабленням. 

Своїм досвідом і непростими умовами він відзначив кожен день своєї служби. Під час відпустки Артем зробив собі тату, щоб додати життєствердного у важке окопне життя: мультиплікаційний доктор Лівсі в піксельній “розгрузці” на правій руці та чумний доктор на лівій.

– Головне – не втрачати оптимізму, – ділиться Артем. – Саме від нього залежить моральний стан поранених. Якщо вони бачать, що я вірю в перемогу, їм також стає легше.

Окрім надання медичної допомоги, Артем з побратимами брав участь у зміцненні фортифікаційних споруд та маскуванні позицій від ворожих безпілотників, ризикуючи своїм життям.

Артем показує свій старий шолом, в якому він провів весь час на передовій. Хоча йому неодноразово пропонували новішу версію, Артем відмовлявся, і цей шолом врешті врятував йому життя, зупинивши уламки боковою частиною. Під час ворожого обстрілу Артем отримав серйозне поранення. Завдяки мужності та самовідданості побратимів, а також кваліфікованій допомозі медиків, він вижив.

-Самостійно я не міг дати собі ради. Мене рятували друзі, – згадує Артем. – Я лише координував їхні дії.

Артем переніс сім операцій під загальним наркозом та чотири – під місцевим. Наразі він проходить курс реабілітації, а попереду на нього чекає ще низка хірургічних втручань, щоб відновити рухливість кисті.

Попри поранення, Артем не збирається здаватися. Він налаштований на одужання та повернення на фронт, щоб і далі захищати свою землю.

-Війна не закінчиться сама собою. Якщо не ми, то хто? Ми боремося за нашу землю, за наші домівки, за нашу свободу. Весь світ дивиться на нас, на нашу стійкість, – каже Артем.

Бойовий медик Артем – один з тисяч героїв, які ціною свого життя та здоров’я захищають нашу свободу.

Український бойовий медик родом з Москви воює проти росіян і вірить, що Україна переможе

Павло — бойовий медик добровольчого батальйону. Він народився та виріс у Москві, але не змирився з тамтешнім режимом і переїхав до України. З 2014 року воював у лавах ЗСУ під час АТО та ООС. Зараз також захищає Україну від російської агресії. Про це йдеться в матеріалі Суспільного.

Павло розповів, що після строкової служби в росії він “подався в опозицію”. Майдан та війна на сході України остаточно підтвердили його рішення.

-Моє місце тут, я маю допомагати, воювати. Поїхати з росії було не важко, важче було потрапити в Україну, якщо чисто технічні моменти обговорювати. На той момент я вже повністю зрозумів, що з тією країною мене нічого не пов’язує, — каже чоловік. 

Павло зізнається, що йому не було важко кинути життя в росії, адже там він не бачив майбутнього.

-На той час батьків у мене не було. Спілкувався лише з братом, той  поставився з розумінням. З іншими родичами я навіть не спілкувався. Чесно кажучи, я не вважав за необхідне комусь щось пояснювати, — розповів він.

В Україні Павло знайшов не лише побратимів по зброї, а й кохання – свою дружину Дашу.

-З Дашею ми були давно вже знайомі. Дуже здивувались коли в кінці 2021 року випадково зустрілись. Згадали минуле, розговорились, якось пішло так, що ми вирішили бути разом, — розповів чоловік.

Павло пройшов АТО, служив у Добровольчому батальйоні ОУН, працював у напрямках аеророзвідки та тактичної розвідки. Згодом він приєднався до 18 батальйону УДА.

-Перший вихід на бойові позиції в цю війну, я маю на увазі повномасштабну війну, був у травні-червні 2022 року. Тобто це був, умовно, напрямок на кордон між Дніпропетровською та Запорізькою областями, — каже він.

Півтора місяці тому Павло отримав українське громадянство. Він вірить у перемогу України.

Медики Дніпра, ви – приклад мужності та самопожертви. Навіть під звуки вибухів ви продовжуєте нести свою службу, надаючи допомогу цивільним хворим та пораненим захисникам. Дякуємо вам за те, що ви є! 

Фото: Валерія Кравченка, НМ, фейсбук-сторінка 128 окремої бригади ТрО.