ЕКСКЛЮЗИВ  У залізничників свій фронт: як під час великої війни працює Придніпровська магістраль

Війна – важке випробування для всіх українців. Особливо нелегко доводиться працівникам критичної інфраструктури, до якої належить і Придніпровська залізниця. Сьогодні тисячі залізничників зі зброєю в руках захищають Україну на фронті й тисячі самовіддано працюють у тилу. На жаль, чимало трудівників магістралі вже немає в живих. На війні з рф загинули 79 воїнів-залізничників. Семеро загинули під час виконання службових обов’язків. Про героїв-залізничників розповість “Наше місто”.

Поки дочка народжувала, батько складав за неї іспит з алгебри

Сергій Деревицький для дніпрянки Юлії Онофрійчук – не рідний батько, але вона завжди називала його татом. Сергій Михайлович виховував дівчинку з семи років і заради неї готовий був зробити все на світі.

 – Я завжди знала, що на батька можу покластися, – розповідає Юлія. – Він був добрим, чуйним і дуже надійним. Була в ньому впевнена на всі сто. Ніколи не підводив. Так вийшло, що старшого сина я народила в 17. Тоді ще в школі вчилася. І якраз у день, коли він з’явився на світ, у мене був іспит з алгебри. І тато за мене його складав. Причому склав на відмінно! Потім, коли виношувала доньку, чотири рази лежала на збереженні. Було важко і морально, і матеріально – батько нас із чоловіком дуже виручав. Про що не попросиш, – по господарству допомогти, город прополоти, все зробить без зайвих слів.

Для доньки Сергій був часом навіть ближчим за маму. Так іноді буває.

   – Мама моя сувора, а тато мене захищав, – продовжує дівчина. – Йому можна було трошки більше розповісти.

15 травня цього року, здавалося, нічого не віщувало біди. Звичайна середа. Для доглядача-ремонтника вагонів Сергія Михайловича Деревицького просто робочий день.

– Чоловік служить на Донбасі і ми зазвичай за нього переживали, – згадує Юлія. – Але того дня стало тривожно за тата. Телефонуємо, а у відповідь тиша. Ми чули, як щось бухнуло, але в голову не приходило, що це загинув батько.

47-річний Сергій Деревицький став жертвою ракетного удару. Він загинув разом із колегою Олександром Приходьком.

Олександр Приходько за годину до загибелі висилав доньці смішні відео

Олександр Приходько – потомствений залізничник. Тут працював ще його батько Володимир Олександрович, і син із задоволенням пішов батьківськими стопами. Він взагалі жив із задоволенням.

– Тато був дуже товариським і доброзичливим, – зазначає Тетяна, дочка. – Любив пожартувати, по-доброму когось підколоти. Душа будь-якої компанії. Я його любила і поважала. Було за що! З батьком можна було порадитися і поговорити на будь-які теми. Хоча в нас характери – не подарунок, спілкувалися ми вільно і легко. До батькових порад і настанов завжди уважно прислухалася. Тато багато чого мене навчив.

У ту злощасну середу Олександр Володимирович узагалі не мав працювати. Не його зміна була, але попросили вийти, і він вийшов.

 – Не було жодних передчуттів і побоювань, – згадує донька. – Навпаки, ми передзвонювалися і жартома обговорювали домашні справи. За годину до загибелі він висилав смішні відео. І тут раптом така новина! Це був шок. Як таке могло статися! Щойно ж говорили телефоном.

Трагічна звістка про загибель дніпровських залізничників потрясла працівників Придніпровської магістралі. Профком зібрав гроші для родичів загиблих колег. Але зрозуміло, що жодні гроші не замінять рідних людей.

 – Пишаюся батьком, – констатує Тетяна. – Він був прекрасною людиною. Справжнім патріотом, який вірив і чекав нашої перемоги. Після перемоги він планував реалізувати плани та мрії. Дуже хотів поїздити Україною, яку дуже любив. Раніше не виходило подорожувати.

 Оксану Стороженко запам’ятали усміхненою, привітною, енергійною

Чергова Будинку відпочинку локомотивних бригад Синельниківського локомотивного депо Оксана Стороженко загинула від вибуху російської ракети, яка 19 квітня атакувала залізничну інфраструктуру. Місяцем раніше нашій землячці виповнилося сорок.

Оксана віддала Придніпровській магістралі майже 10 років життя. У колективі, де працювала залізничниця, її запам’ятали усміхненою, привітною, енергійною та відповідальною.

– Оксаночка – наше сонечко, – розповідає Лідія Коваль, завідувачка Будинку відпочинку локомотивних бригад. – Поріг переступить, усім усміхнеться, кожного підбадьорить, заспокоїть, зігріє своїм ясним світлом.  Усі, хто в нас бував, так і запитували: “А де ж наше сонечко, щось не видно сьогодні, напевно, вихідна?”   Скрізь у неї чистота була ідеальна. Квітники біля входу висадила – око тішиться, і жодного бур’яну.

  Сергій Стороженко, чоловік Оксани, теж залізничник, працює у відомчій воєнізованій охороні. Втрату дружини він намагається переносити стійко – поруч сини – 17-річний Ілля та 15-річний Іванко, яким потрібно подавати приклад.  Але подумки чоловік згадує кожну мить їхнього щасливого, казкового життя.

– Я познайомився з Оксаною, коли прийшов з армії у відпустку, – згадує Сергій. – Пішов прогулятися і раптом побачив її – скромну дев’ятикласницю з косичками. Зустрілися поглядами, і я одразу зрозумів, що вона – моя доля. Після армії кілька років зустрічалися, а потім стали подружжям.

Щастя загинуло 19 квітня – після чергової ворожої атаки. 

  Якщо відморозитися, сховатися за бронь,  мир не настане

Сьогодні в лавах ЗСУ понад 1500 залізничників Придніпровської магістралі. Один із них – дніпрянин Вадим Джур. У недавньому минулому він працював начальником відділу Дніпровської дирекції залізничних перевезень. Відмінна посада. Почесна і відповідальна. До того ж, надає бронь від армії. Але 2015-го від спокійного мирного життя Вадим відмовився.

– Військовим ставав поступово, – зазначає залізничник. – В армії не служив, тому багато що було в новинку. Але я вчився, тренувався. Відслужив-відвоював один рік, 2 місяці, 23 дні. Повернувся. А коли почалася повномасштабка, знову попросився на фронт. Мотив очевидний і зрозумілий: треба захищати Батьківщину! Це у 2015-му люди не цілком розуміли, що відбувається. Якщо Антитерористична операція – отже, брати участь у ній мають якісь спецвійська. Зараз же цілком зрозуміло, що якщо відморозитися, сховатися за бронь, справи не буде. Перемоги теж! Є реальна загроза втратити не тільки країну, а й своїх близьких. Знаю, що багато хто каже: “Не хочу, не буду воювати! Я для війни не народжений!”. Ну, а хто народжений?

   Вадим служить у 93 механізованій бригаді. Пощастило – поранень не було. І хоча 43-річний дніпрянин перебуває у самому розквіті сил, зізнається, що втома з кожним новим днем війни підточує ці сили.

– Звичайно, люди втомлюються, – зазначає Вадим Джур. – Вариш кашу десь у глибинці чи перебуваєш поблизу “нуля”, втома накриває. Мене теж. Хочеться трохи відпочити. Пожити. 16-річний син мене підтримує: “Тату, коли виповниться 18, хочу прийти тобі на зміну. Ніхто не хоче вас міняти. А ти вже старий”.

Скасовані рейси поступово відновлюються

Звісно, ворожі удари по інфраструктурі не проходять безслідно. Залізничникам теж доводиться скорочувати свої ресурси та економити електроенергію. На Придніпровській давно відмовилися від підсвічування фасадів вокзалів. Довелося тимчасово скасувати рейси електропоїздів. Але їх поступово повертають.

– Щоб країна уникла блекауту, призупинено рух 14 електропоїздів Придніпровської магістралі, – розповідає Ірина Козлова, прессекретарка ПЗ. – Захід вимушений і тимчасовий. Коли ситуація стабілізується, повертатимемо їх на маршрути. З 20 червня, наприклад, відновлено рух поїздів № 6104 Синельникове-1 – Чаплине (відправлення ст. Синельникове-1 о 05:19, прибуття в Чаплині о 06:56) і № 6141 Чаплине – Дніпро-Головний (відправлення з Чаплиного о 09:10, прибуття до Дніпра о 12:06).

Є перспективи у всіх залізничників України і зокрема у Придніпровської дороги. Японія передала “Укрзалізниці” рейки для відновлення і капремонту шляхів. Першу партію з 25 тис. тонн отримано наприкінці травня.

Сьогодні “Укрзалізниця” продовжує реалізацію пріоритетної програми з оновлення парку локомотивів. Досягнуто домовленості з Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР) про виділення додатково до 300 млн євро на закупівлю вантажних електровозів. 

Головне фото Придніпровської залізниці.