ЕКСКЛЮЗИВ Його героїчна боротьба триває з 2014 року: історія дніпрянина, який дивом уцілів в Іловайському котлі

Майже десять років тому солдат Віталій Бунчиков виходив з ворожого оточення. Його машину розстрілювали впритул. Віталій отримав важке поранення, але залишився живим. Дніпровські лікарі зробили все, щоб врятувати відважного захисника України. Сьогодні в День Героя про героя російсько-української війни розповість «Наше місто».

Друзі та знайомі Віталія кажуть, що рішучість, принциповість і загострене почуття справедливості в нього в крові. Ще в нульових, працюючи оглядачем вагонів у П’ятихатському депо, він організував незалежну профспілку. А в 2004-му неспокійна душа привела його на Майдан. Через роки наш земляк стояв на барикадах другого Майдану.

Коли ж найнебезпечнішим регіоном України став Донбас, 42-річний патріот одним із перших прийшов до військкомату. Тоді йому відмовили, за віком. Але Віталій приходив і переконував воєнкомів у тому, що країні обов’язково стане в нагоді його досвід ведевешника і впевненого в усьому чоловіка.

У серпні 2014-го рядовий батальйону «Кривбас» Віталій Бунчиков був під Іловайськом. Битви за невелике містечко районного значення в Донецькій області стали трагедією для українських військових. Українські батальйони опинилися в щільному ворожому кільці. А потім нашим бійцям надали нібито «гуманітарний коридор», для безпечного відходу. Але це була пастка.

  – Перший ворожий кордон ми проїхали безперешкодно, – розповідав згодом у дніпровській лікарні Віталій Вікторович, – Росіяни нас пропустили. Вони зустрічали нас з опущеними головами і намагалися не дивитися в наш бік. Можливо, їм було соромно або подумки ми для них уже не існували. Коли проїхали кілометрів десять, почався обстріл. Стріляли з усіх боків і тоді колона розсипалася. Хто – куди. Я їхав в УАЗику, який став чудовою мішенню у відкритому полі.

Тоді ворожа куля влучила солдату під праве око.

– Свідомості я не втратив, – згадував боєць, – Чомусь вирішив: потрібно будь-що-будь прожити п’ять секунд. Як-небудь. Протриматися, а потім уже буде легше. Далі вже точно буду жити! І ще був дуже неприємний дзвін у вухах. Ніколи й ніде нічого подібного не чув. Таких звуків узагалі в природі не існує. Подумав: ось я помру, а все одно буду чути цей дзвін. Кров з-під каски заливала обличчя і згадався хлопець на Майдані, якого на Інститутській застрелив снайпер. У нього теж з-під каски сочилася кров, і він на очах згасав. Потім згадав про сім’ю. Так п’ять секунд і минули, і я зрозумів: буду жити!

Десять років тому дніпровські лікарі зробили все можливе, щоб врятувати Віталія, який сьогодні один із героїв війни, що триває. Звичайний українець із незвичайною долею.

Раніше ми писали про те як звичайний будівельник став найдосвідченішим воїном.

Фото з архіву Віталія Бунчикова