ЕКСКЛЮЗИВ Поліцейський з «20 днів у Маріуполі» про зрадників, обстріл пологового та переїзд до Дніпра

«20 днів у Маріуполі» – вражаючий документальний фільм про російську облогу Маріуполя у лютому-березні 2022 року під час повномасштабного вторгнення росії на територію України. Створений українською командою у складі військового кореспондента, відеографа AP Мстислава Чернова, фотокореспондента Євгена Малолєтки та продюсерки Василиси Степаненко.

Кадр з фільму “20 днів у Маріуполі”

Цей фільм здобув перший в історії Укарїни «Оскар» в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». Але краще б цього фільму не було – кажуть його творці та учасники.

Потрапив в поліцію випадково

Це Валентин. Він народився у Маріуполі і прожив там усе своє життя. 32 роки, а потім його, як і всіх інших маріупольців прийшли “освобождать”.

Служити почав майже випадково, бо його сестра працювала в поліції і надихнула своїм прикладом. Було це ще до реформи.

Про публічність

На момент початку повномаштабного вторгнення рф він, відповідно, був поліцейським. Валентин не покинув рідне місто. Саме його ми бачимо на кадрах оскароносної стрічки «20 днів у Маріуполі» і на тому самому фото Євгенія Малолєтки, яке отримало пулітцерівську премію.

Фото Євгеній Малолєтка

Але це перше публічне інтерв’ю Валентина. Він наголошує, що ніколи не шукав медійності, навіть після того, як фото за його участі стали всесвітньо відомими.

“Вперше побачив Мстислава та Євгена біля пологового, коли вони працювали, напис “Преса”. Тоді я подумав, що ми в цьому пеклі не самі – є ще хтось, хто все це знімає, аби світ побачив. Звичайно ніхто з нас не шукав публічності і краще б цього фільму не було і всі були живі. Я вперше дізнався про фото, коли мені подзвонив знайомий, мовляв, ти знаєш, що на тому фото є ти? До речі, мене важко впізнати, бо тоді я важив більше, виглядав інакше”, – згадує Валентин.

Дивитись фільм важко усім

Звичайно, він дивився стрічку. Вперше на прем’єрі у Дніпрі, разом з іншими маріупольцями.

Це Валентин разом з колегою, поліціянтом з Донеччини Володимиром Нікуліним, який допоміг вивезти з Маріуполя відеоматеріали для стрічки Мстислава Чернова. Він теж є у фільмі.

«Я сподіваюсь, що цей фільм буде нагадувати світу про нашу країну, про трагедію наших міст, про людські жертви. Для мене найбільша нагорода — коли про нас пам’ятатиме світ», — про це Володимир Нікулін розповів у ексклюзивному інтерв’ю для Міністерства внутрішніх справ України.

Усім учасникам стрічки дивитись її було особливо важко. Вони повторно переживали всі емоції. Валентин вдруге подивився її у Дніпрі. Каже, знову було емоційно і не просто.

У річницю трагедії у драмтеатрі Маріуполя у Дніпрі презентували стрічку «20 днів у Маріуполі» на благодійному показі у філармонії. 

Дивитись фільм фізично боляче. Не плакати неможливо, особливо коли ти бачищ, як гинуть діти, якими безпомічними є люди під обстрілами, які просто не закінчуються. Як страшно, коли просто не знаєш де взяти води чи дитяче харчування для немовляти.

Це Євген Тузов. На початку повномаштабної війни він був тренером з вільної боротьби та змішаних єдиноборств, а потім став комендантом одразу трьох укриттів у Маріуполі. Він разом із командою облаштував сховища в оточеному місті, де рятувалися близько шести тисяч людей. Вони з Валентином потоваришували і спілкуються зараз у Дніпрі.

“Я є організатором та модератором цілої низки благодійних та інформативних показів “20 днів в Маріуполі”. Чому саме я? Бо крихітка моєї історії та моєї команди є у цьому фільмі. Як ми виживали, гуртувались! Автори цього фільму – Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василіса Степаненко, деякий час перебували у нашому сховищі. Там ми всі і перезнайомились, Тому так сталося, що мені є що розповісти. Зі мною були зв’язані тисячі людей, історій та доль саме у Маріуполі. Тому в мене є бажання розповісти про це усьому світу. але фільм не передає і десятої чатсини, бо ми не можемо все показати з етичних міркувань. Коли у матері пропадає молоко, а дитячого харчування нема і її немовля буквалньо вмирає на руках. І вона копає мерзлу землю, аби поховати власну дитину! Чи коли собака біжить і несе фрагмент людської руки. Все це ми бачили на власні очі, щодня!”, – каже Євген. 

Саме під час показу стрічки у Дніпрі знімальна група “Нашого міста” познайомилась з Валентином. Нам було дивно, що досі він не давав жодного публічного інтерв’ю. Адже його історія вражає. Як і історія кожного, хто був там і бачив усе.

Про переїзд до Дніпра

Але Валентин пробув в окупації набагато довше, ніж знімальна група. Не двадцять днів. І виїжджав, ризикуючи усім. Деякі з його колег перейшли на бік ворога, а Валентин переїхав до Дніпра. Бо дава присягу українському народові.

“Я виїхав з однією спортивною сумкою. Без документів, без телефона. Звичайно, ми ризикували, але на той момент на блок-постах російських ще не було інформації та баз, тому ніхто не знав, що я поліцейський. Чому Дніпро? Бо ментально Дніпро схоже на Маруполь. Люди, настрій, емоції. Теж велике індустріальне місто”, – каже він.

Але всеодно наше місто не стало для нього рідним.

“Я мрію повернутись до Маріуполя і простой зайти в свій дім. Побачити його. Полежати на ліжку просто! Бо знаєте, цей запах рідного дому – його ні з чим не переплутати. А ще побачити Азовське море…”, – каже Валентин.

Фото Валерій Кравченко

Фото з особистого архіву Валентина