Дніпрянка Любов Реджепова вже понад 20 років працює у соціальній сфері. Зараз вона опікується дванадцятьма самотніми жителями Дніпра. Відвідує їх двічі на тиждень. Сьогодні журналісти «Наше місто» разом із соціальною працівницею завітали до однієї з її підопічних.
Валентині Володимирівні 90 років. Вона зустріла нас щирою посмішкою та душевним вітанням. Жінка розповіла, що вона родом з Баку, але з Україною її багато пов’язує.
«Після закінчення інституту я отримала направлення в Київ. Три роки працювала на заводі. А потім повернулась у Баку, де працювала у конструкторському бюро. Ми робили креслення для обладнання суден. Після виходу на пенсію знову приїхала до України. Обрала саме Дніпро, бо тут клімат теплий. А я з сонячного Азербайджану і не звикла до холодної погоди. Коли жила у Києві, для мене сніг був мукою – я завжди мерзла. У нас у Баку не було снігу», – розповіла Валентина Лукінова.
Валентина Володимирівна зізнається, що була змушена поїхати з Баку через військовий конфлікт, який тоді був у країні. Не одне десятиріччя вона живе у Дніпрі і це місто стало для неї рідним. Вже у похилому віці ця доволі енергійна та освічена жінка отримала травму, через яку їй важко пересуватись. Але вона на падає духом.
«Я – оптимістка. І якщо мені ще дали таку можливість – жити, значить я живу. Дякувати Богу, що є соціальні служби. Бо в мене нікого з рідних немає, а соціальні працівники мені допомагають, я дуже їм вдячна. Не уявляю, як би я жила без них. Моя добра помічниця – Любов Володимирівна відвідує мене вже 17 років поспіль. Вона для мене стала рідною людиною. Завжди чекаю її, адже більше не маю з ким спілкуватись», – розповіла Валентина Лукінова.
Соціальна працівниця Любов Реджепова тим часом викладає куплені для підопічної продукти та приєднується до розмови.
«Я з 2003 року працюю у соціальній сфері. Хотіла попрацювати декілька місяців, доки не знайду іншу роботу. Але ця справа неабияк захопила мене, незчулася, як пролетіло 20 років. Тут працювати зможе лише той, хто любить людей похилого віку. У іншому випадку тут робити нічого. Я завжди ставлю себе на місце цих самотніх людей. Не можу пояснити, чому, але мені шкода їх і я розумію, що потрібна їм. Тому мушу працювати» – зізнається Любов Реждепова.
У Любові Володимирівни 12 підопічних, кожного з них вона відвідує двічі на тиждень. Бувають випадки, коли потрібно приходити частіше.
«У мене є підопічна, якій відрізали ногу через діабет. То до неї ходжу чи не щодня, бо вона лежача. Є такі жінки, що просять приходити вранці, а іншим зручніше у другій половині дня. Я під них підлаштовуюсь. Соціальний працівник має бути також і психологом. Буває, що прийдеш, а людина не в настрої. А буває, що я не в настрої. Потрібно знаходити спільну мову. Ніколи у житті ні з ким не варто сваритися, бо нічого доброго з цього не вийде. Головне – доброта, якщо ти сама – хороша людина, то таких і зустрінеш на своєму шляху», – резюмувала пані Любов.
Дуже важко морально, зізнається Любов Володимирівна. Але відновити сили допомагає хобі – квіти. Вона – агроном за освітою, але не довелося працювати за професією. А от вдома жінка втілює свої знання у життя. Має 20 соток землі і більшу частину засаджує квітами, є й теплички з улюбленими сортами. Звісно, що і овочі також вирощує. До речі, вже висадила на підвіконні перець на розсаду.
Фото Валерія Кравченка
Категорія: Інтерв'ю, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра
Позначки: Допомога у Дніпрі, Історія