ЕКСКЛЮЗИВ Випробування війною: зворушливі історії закоханих з Дніпра

Війна в Україні триває майже два роки. Однак, навіть у надскладних умовах люди не перестають закохуватись. Любов під час війни – це зовсім інший досвід, ніж у мирні часи. Це сила, захист, взаємодопомога та підтримка. В матеріалі «Наше місто» — декілька історій про кохання, яке зародилося в умовах війни.

Після втрати кінцівки Євген зустрів своє кохання

Євгену Назаренку 32 роки, він отримав поранення на війні, потім була ампутація кінцівки та реабілітація. Сьогодні чоловік грає в футбол, керує автівкою та планує повертатися на фронт. А головне – в цей непростий період Євген зустрів своє кохання.

— Наш підрозділ перемістили в один зі спортивних закладів, де я й познайомився з Анастасією, — пригадує Євген.  — Вона там працювала. Спочатку ми спілкувались як друзі. А коли я отримав поранення, хлопці їй розповіли про це і вона з подругою одразу примчалась до лікарні. Коли я побачив її, вона стояла вся бліда і дуже схвильована. Я почав її заспокоювати, що все гаразд, я живий і рука майже на місці.

Відлік своєї історії кохання пара веде від дня поранення Євгена. Саме тоді вони зрозуміли, що створені одне для одного.

— Коли після операції відійшов від наркозу, то зрозумів, що в мене немає руки, — каже військовий. — Я відразу запропонував коханій подумати, чи варто нам продовжувати стосунки. Причина – ампутація моєї кінцівки, щоб потім нікому не було боляче. А вона сказала: «Ти що, дурний, ще не відійшов від наркозу? Навіть не думай про таке». Після цього я зрозумів, що вона – моя доля.

Почався тривалий період лікування та реабілітації і кохана була поряд з Євгеном в усіх лікувальних закладах, де він перебував. Це не лише Кривий Ріг, а й Київ, Вінниця, Львівщина.

— Під час війни все відчуваєш по-іншому, — стверджує Євген. — Але головне — це наші відносини і щирість. Вона не кинула мене у скруті і підтримала, й досі підтримує.

Наразі лікування вже завершено, Євген пройшов ВЛК і визнаний обмежено-придатним до військової служби. Чоловік з нетерпінням чекає переведення до бойового підрозділу. Служитиме оператором FPV-дронів.

Коли мова заходить про стосунки, то Євген — небагатослівний. Каже, що це кохання перевернуло його життя і тепер він здатен підкорити будь-які вершини. А після нашої Перемоги пара планує відсвяткувати весілля.

Трагедія напередодні весілля

П’ять років разом, син, мрії про весілля… Але щасливе життя родини обірвала війна. Кирило пішов захищати Україну і загинув на фронті. 23-річна Анастасія з сином Артемом залишилися самі.

Після загибелі друга Кирило вирішив йти на фронт, служив в сороковій бригаді ЗСУ. Загинув у вересні минулого року на Харківщині, за вісім днів до власного весілля. Анастасія каже, що напередодні він мав погані передчуття.

— Це було 8 вересня, я прокинулася вночі, а Кирила немає, — згадує вона. — Він був на кухні і плакав. Розповів, що бачив сон про власну смерть. Казав, що страшно їхати, що не повернеться з війни. Але я тоді не думала про погане.

Через декілька днів він все ж таки поїхав на фронт. І, на  жаль, передчуття на обманули чоловіка.

— Ще 19 вересня ми спілкувались, все було добре, обіцяв зателефонувати вранці. Він не зателефонував. А потім мені написав його побратим, повідомив що Кирила більше немає, — розповідає Анастасія, не стримуючи сліз.

Він мріяв про справжнє весілля з гостями та урочистостями, а Настя була згодна йти до вінця і у джинсах. 

— Ми обговорювали це напередодні, він сказав, що домовиться з командиром і його відпустять, — розповідає Анастасія. — Наша реєстрація мала відбутися 28 вересня. Ми планували розписатися у святковому вбранні, але без гостей. Я собі замовила сукню. А йому привезла з Чехії весільний костюм. У результаті поклала цей костюм в домовину. А мою сукню не встигли пошити.

Настя зізнається, що жодні психологи їй не допомогли, лише син допомагає триматися, інакше вже пішла б служити.

Розлука перевіряє на міць тривалі шлюби

Війна – серйозне випробування для будь-яких стосунків. Розлука, страх, переживання за близьких. Також війна може бути шансом для подружжя стати ближчими один до одного. Адже, саме у складні часи люди розуміють, як їм важливо бути разом. І великої цінності набуває це світле почуття – кохання.

Поліцейський з Дніпра Віталій Біловол не вагаючись став на захист Батьківщини. Вдома залишилась кохана дружина та двоє дітей.

— З початку повномасштабного вторгнення мій кум пішов в 43 бригаду, а брат – до ТрО, — розповів Віталій. — В червні брата поранили, а я сиджу вдома. Постійно думав про те, що я займаюсь не тим. Як буду дивитися в очі своїм дітям, знаючи, що на фронті тисячі хлопців загинули за мене, а я нічого не зробив. Я ж не скажу дітям, що я, як поліцейський, стояв на блок-пості. Я прочитав в новинах, що загинув батько п’ятьох дітей з Кам’янського. Він міг не йти, а виховувати вдома своїх дітей, але цей чоловік пішов захищати Батьківщину. Через такі історії я не зміг залишитися вдома.

Віталій пройшов навчання за кордоном, сьогодні він – командир мінометного розрахунку 47 ОМБр. А його дружина разом з двома маленькими дітьми мешкає у Дніпрі. Вони чекають рідного захисника вдома та вірять, що невдовзі він знову приїде до них. Рідні добре знають, що він їх любить і це додає сили триматися.

— Мені здається, що я почав готувати дружину до того, що я піду на фронт приблизно з березня, — згадує Віталій. — Спочатку робив натяки. Вона цього не хотіла. Навіть коли я у відпустці, вона не хоче, щоб я їхав і плаче. Дружина мене любить, ми живемо разом багато років. Вона знає мій характер і розуміє, що я не можу по-іншому. Нашій доньці лише 3 роки, вона нічого не розуміє і не відчуває стрес через війну. І поведінкою сина я пишаюся. Йому вісім років, але він вже знає, що росія на нас напала, що росія – наш ворог. Єдине, що я їм обіцяю, що повернусь, не робитиму дурних вчинків, не побіжу з автоматом на колону танків. Це єдині слова, які дружину заспокоюють.

Віталій розповідає, що пропонував своїй родині поїхати за кордон, але дружина не хоче їхати без нього. «Кохання врятує світ» — вважає це молоде подружжя і вони терпляче чекають на нові зустрічі і на нашу Перемогу.

Війна забрала коханого, але не силу жити

Війна жорстоко увійшла в життя кожної української родини. Для 25-річної Оксани Карпенко з Дніпра вона обернулася трагедією – забрала коханого чоловіка Владислава, залишивши її з 3-річним сином Данилком на самоті.

До повномасштабного вторгнення росії родина Карпенків жила у смт. Просяна, яке знаходиться близько до лінії фронту. Владислав, військовослужбовець 3 окремої механізованої бригади “Холодний Яр”, з 2014 року боронив Україну від окупантів. Коли народився син, він звільнився з армії, прагнучи жити мирним життям та бачити, як зростає Данилко.

Однак, війна знову покликала його на захист Батьківщини. У березні 2022 року Владислава викликали в частину. Він воював на Харківщині, Слов’янщині та у Бахмуті. Оксана не виїжджала за кордон, адже вірила, що скоро знову побачить коханого.

16 серпня вони довго спілкувалися по відеозв’язку, а вже 17-го жінці повідомили про трагічну загибель чоловіка. Авіабомба влучила в бліндаж, обірвавши життя Героя.

— Перші дні після похорону я просто існувала, – згадує Оксана. – Лягала спати і прокидалася, бо так було потрібно. Заради сина.

Минув понад рік після трагедії, а 25-річна вдова, розповідаючи про чоловіка, не може стримати сліз. Вона показує татуювання з його позивним Shark – “Акула” та золоту весільну обручку, яку носить на шиї.

— Він був дуже добрим до людей, завжди готовий допомогти, ділиться спогадами Оксана. — Але при цьому, міг бути жорстким, коли це було потрібно.

Данилку про загибель тата розповіли після прощання. Спочатку він не розумів, але зараз, у свої 3 роки, постійно про нього запитує.

— Ми часто ходимо на кладовище, — каже Оксана. — Я розповідаю йому, що тата немає, що він загинув, але любить його. Хотілося б, щоб Владислав звідти бачив, про що мріяв – як зростає син. Данило – його копія. Як і Влад, він дуже любить читати, у нього чудова пам’ять. Вже в три роки він знає весь алфавіт, рахує до 30-ти і вчить англійські букви.

Після Перемоги вона мріє стати майстринею краси, подорожувати Україною і показати синові всю красу Батьківщини. Оксана також не хоче, щоб Данило обирав професію військового, але й не буде впливати на його вибір.

Історія Оксани та Владислава – це лише одна з тисяч трагедій, які принесла війна. Їхнє кохання та сила духу є прикладом для нас усіх.

Як родина Копиленків наближає Перемогу

Для Людмили та Сергія Копиленків з Дніпра честь та гідність — не просто красиві слова. Сергій, який до повномасштабного вторгнення працював за кордоном, одразу повернувся в Україну, щоб стати до лав ЗСУ. Співробітниця поліції Людмила не поїхала до Європи, адже вважала це зрадою службі. Сьогодні подружжя робить все можливе для наближення Перемоги України.

Людмила — журналістка за освітою, але життя повело її іншою стежкою – вона стала прес-офіцеркою патрульної поліції Дніпра.

— У мене чоловік був слідчим, тому я добре знала і розуміла його службу, — розповідає Людмила. — Адже життя з поліцейським накладає певний відбиток. Також мій колега–медійник вирішив вступити до лав патрульної поліції. Я цікавилась цією темою, брала в нього інтерв’ю. Так вийшло, що в Управління патрульної поліції була потрібна людина, яка б відповідала на запити преси. Я вирішила спробувати, пройшла співбесіду. Згодом навчалась в академії патрульної поліції і стала прес-офіцером.

Шість років Людмила працювала у патрульній поліції. Коли почалось повномасштабне вторгнення вона була вдома. Міцно спала і бачила сон про відпустку і поїздку до Польщі, де її  чоловік працював у Вроцлаві на заводі.

— 24 лютого мене розбудила сестра чоловіка і сказала, що чує вибухи, — пригадує Людмила. –Я встала, відчинила вікно і почула, як летить ракета. Тоді я зрозуміла, що  почалася війна. Я не хотіла, щоб мій чоловік повертався в Україну. І відмовилася їхати за кордон, бо це значило покласти жетон і звільнитися. В мене є принципи і я не змогла цього зробити.

Жінка відправила сина до батьків у маленьке містечко. А сама продовжила працювати у Дніпрі, пройшла військову підготовку. У той час чоловік Людмили повернувся до України та став на захист Батьківщини.

— Були такі люди, які цього не зрозуміли, — каже жінка. —  А він казав, що не зможе пояснити дитині, чому відсиджувався за кордоном. Як дивитися в очі коханій дружині? Йому у Польщі пропонували залишитись, виділити житло для родини, якщо і ми приїдемо. Але він поїхав до України і відразу пішов до військкомату. Зараз я розумію, що ми зробили правильний вибір.

Людмила каже, що вони з чоловіком виховують сина справжнім патріотом. Батьки не виключають, що і йому доведеться згодом брати в руки зброю і захищати Батьківщину.

— Мій чоловік служив в прикордонних військах, — розповіла вона.– У нас таке виховання. Навіть син не хоче їхати за кордон, він любить рідну Україну. Про те, що у нас неадекватний сусід я йому розповідала ще з 2014 року. Він добре знає, що де б не був, зустріч з росіянином не несе нічого доброго, бо то людина-ворог.

Людмила зізнається, що зараз вона стала виваженіше проживати своє життя. Знаходить час читати, слухати музику та спілкуватися з сином.

— Сьогодні летіла ракета, і у мене склалося враження, що останнє, що я чую в цьому житті – цей свист, — каже вона. — Адже ніхто від цього не застрахований. Потрібно цінувати кожну мить. Зараз я стала вишивати картину під назвою «Перемога». Вона дуже важко мені дається. Але я думаю, що коли я її закінчу — війна припиниться.

Після Перемоги Людмила хоче зібрати усіх своїх рідних та друзів за одним столом і подякувати ЗСУ за те, що ми це пройшли. Також згадати тих, хто не дожив. І вже потім планувати мирне життя з коханим чоловіком та сином. 

Андрій навчився ходити заново та повінчався з  дружиною

31-річний Андрій Однолько з Кривого Рогу завжди мріяв повінчатися зі своєю коханою дружиною Інною. Разом вони виховували сина і плекали сподівання на щасливе сімейне життя. Проте війна жорстоко втрутилася в їхні плани.

До повномасштабного вторгнення Андрій працював помічником машиніста. Коли ж ворог напав на Україну, чоловік без вагань пішов захищати свою землю. Він служив сапером, ризикуючи життям щодня.

На жаль, під час служби Андрій підірвався на міні та втратив ногу. Це стало важким ударом для нього та його родини. Проте, завдяки неймовірній силі духу та підтримці коханої, чоловік не здався.

Він потрапив до центру реабілітації та протезування у Львові, де завдяки майстерності лікарів та реабілітологів знову навчився ходити. Протезування стало не просто відновленням фізичних можливостей, а й символом нового життя. Кохана  весь цей складний період підтримувала його та надихала.

Саме у Львові здійснилася й друга мрія Андрія та Інни: вони повінчалися у Гарнізонному храмі св. ап. Петра і Павла. Церемонія стала зворушливим свідченням справжнього кохання, яке не здалося перед випробуваннями.

Історія Андрія та Інни — це історія про силу духу, стійкість та справжнє кохання, яке здатне подолати будь-які перешкоди. Це також історія про незламність українців, які продовжують жити, творити та боротися за свою свободу, навіть попри жорстокість війни.

Кохання Андріани та Вадима розквітло на тлі війни

Андріана, дівчина з Луцька, натрапила на відео Вадима, українського захисника з Дніпра. І щиро бажаючи підтримати його, написала коментар: “Бережи себе і нашу неньку”. Цей простий жест доброти став початком їхньої неймовірної історії кохання.

— Я дізналася, що він сирота, — каже Андріана. — І в нього взагалі немає підтримки. Тому цю підтримку хотіла дати я.

Вадим, зворушений щирістю Андріани, написав їй повідомлення, розпочавши їхнє віртуальне спілкування. Незважаючи на відстань (вона в Луцьку, він — на фронті), вони знаходили спільні теми, ділились своїми думками та почуттями.

Відчуваючи спорідненість душ, Вадим вирішив зізнатися у своїх почуттях. Він записав відео, де, стоячи на одному коліні, назвав Андріану своєю половинкою.

— Я зараз перебуваю далеко, не можу тобі подарувати ні квітів, ні бути поруч, але я хочу, щоб ти стала моєю дівчиною, — сказав Вадим.

На Великодні свята Вадиму вдалося отримати відпустку, і він одразу ж поїхав до Андріани. Ці три дні, проведені разом, стали для них незабутніми.

Повернувшись на фронт, Вадим щодня нагадував про себе, надсилаючи кур’єром коханій квіти та смаколики. Андріана ж, зі свого боку, готувала для нього смачні передачі.

Зараз, з думками про коханого, Андріана вишиває йому сорочку-оберіг, яка буде захищати його від ворожих куль. Вадим обов’язково повернеться додому з Перемогою.

— Мріємо поїхати кудись удвох, — каже Андріана. — Це, звісно, буде в Україні. Можливо, буде пропозиція і одруження, — все, як він обіцяв. А далі? Далі нас чекає майбутнє.

Історії кохання на війні — це не просто зворушливі розповіді. Це свідчення того, що навіть у найжорстокіші часи людське серце прагне до тепла та світла. Кохання дає людям силу жити, боротися та вірити в краще майбутнє.