У лютому 2022 року у Дніпро хлинула хвиля біженців. Люди рятувалися від ракетних та артилерійських обстрілів. Від голоду та холоду. Від неминучої смерті.
Один із перших шелтерів для вимушених переселенців з’явився у приміщенні Дніпровського навчально-виробничого підприємства Українського товариства сліпих.
– 25 лютого мені зателефонував колега з Харкова та попросив прийняти десять осіб, – розповідає директор підприємства Сергій Кіт. – Приїхали 26. На шістьох машинах. Одну з них, із Волновахи, запам’ятав на все життя. Без скла, вся зрізана осколками. Живого місця нема. Виходить, водій на милицях, жінка з немовлям. Потім відчиняються задні двері і з салону вистрибують четверо дітей і троє дорослих. І тут жінка звертається до чоловіка: «Вова, а там ще тато!». Відкривають багажник, а у ньому 80-річний дідусь.
Наступного дня Сергію Васильовичу знову зателефонували з проханням дати притулок людям. За день зателефонували знову… Біженців треба було десь розміщувати.
– У такій ситуації не можна людям відмовити! – продовжує розповідь директор. – Поїхали на нашу базу відпочинку, привезли ліжка, грубки, каструлі. Щось купили, щось із хати принесли. Перших біженців поселили у клубі, потім почали селити у виробничих приміщеннях. Згодом одні поїхали, інші лишилися. Хтось поїхав, а згодом повернувся. Зараз у нас проживає близько 100 осіб, яким просто нікуди подітися.
У шелтері відкрили міні-кухню, лазню та пральню. Спочатку обходилися власними коштами, потім почали допомагати волонтери та благодійні фонди. Зауважимо, що тут деякі переселенці не лише живуть, а й працюють.
– Ми випускаємо тротуарну плитку, залізничне обладнання для рейкового електротранспорту, – констатує Сергій Кіт. – Працюють переважно люди з інвалідністю, працевлаштовуємо також ВПО. Працювали у нас близько 20 переселенців.
Але більшість жителів шелтера за станом здоров’я не можуть працювати.
Вони надовго оселилися у Дніпрі.
Біженців із Луганська та Сєвєродонецька, Маріуполя та Бахмута тягне додому. У місця дитинства та юності, де навіть повітря смачне, як свіжоспечений хліб. Люди хочуть повернутися до будинків, яких немає. Розумом вони розуміють, що це неможливо. Але не душею.
– Приїхала із Сєвєродонецька, – розповідає мешканка шелтера Наталія Нестеренко. – Працювала там на хімкомбінаті – спочатку на електрокарі, а потім прибиральницею. Заробила «шкідливий стаж» та у 48 років пішла на пенсію. Думала, відпочину. А тут війна. Для нас вона розпочалася 2014-го. Коли обстріли посилилися і від вибухів хата ходила ходуном, було дуже страшно. Дочка із сином ховалися у підвалі. Та й я тиждень там прожила. Зрозуміла, що далі буде лише гірше і в останній день березня 2022-го з дочками, онуком, із родиною двоюрідної сестри поїхали до Дніпра. Свою пухнасту улюбленицю Кеті теж взяла. Куди ж без неї! Але додому, звісно, тягне. Душа моя там. Чекаю закінчення війни та звільнення мого міста.
Подібна історія практично у кожного мешканця шелтера. Про що не розповідали люди, їм неможливості обійтися без двох ключових слів: війна і біда.
Категорія: Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Тема дня
Позначки: Дніпро
