Вдома мене чекають діти, яких насильно вчать любити чужу батьківщину: історія вчительки з Генічеська

Любов Андріївна – вчителька зарубіжної літератури з Генічеська, яка все життя вчила дітей любити Україну. Про те, як прожила декілька місяців в окупованому місті, тікала від росіян через відмову співпрацювати та як влаштувалася у прифронтовому Дніпрі, вона розповіла в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Наше місто». Щоб ніхто не постраждав на окупованій території через зв’язок із нею, пані Любов відмовилась фотографуватись, зберігати зображення місцевості на якій розташовані окупаційні війська забороняється при перетині лінії розмежування, тому фотографії у матеріалі суто ілюстративного характеру.

Окупація

Ніч з 23 на 24 лютого 2022 року у Генічеську була такою ж страшною, як і по всій Україні.

«Ми прокинулись від вибухів серед ночі. На ранок вулицями міста вже їздила ворожа військова техніка – ми були в окупації!», – розповідає Любов Андріївна.

Перший місяць більшість мешканців Генічеська намагались навіть з дому зайвий раз не виходити, бачили військових з дивними білими ганчірками, зав’язаними на колінах, і незрозумілі написи на танках – літери «V» та «Z».

З кожним днем окупантів ставало все більше в місті, ходили по вулицям, ринкам туристичного містечка з автоматами наперевіс.

«Справжній страх я відчула, коли поїхала до власного будинку у передмісті – бо потихеньку починалась весна, і мої улюблені квіти потребували уваги. Я поралась в квітнику ближче до дороги, коли побачила, що наближається колона військової техніки. Просто на мене дивилось дуло зброї! Я не розуміюсь на зброї, то був автомат, чи що… Це була, напевне, колона БТРів, вони, як мавпи, начіплялись на ті машини десятками і відкрито наставляли зброю на людей… Я не розуміла, чи шмальне він зараз, чи ні. Я ніби вросла ногами в землю, якийсь інстинкт спрацював», – на диво спокійно переповідає пані Любов.

У магазинах зникли українські продукти, а згодом і ліки, і це виявилось найбільшою проблемою для тих, хто має хронічні захворювання.

«Мені діти надсилали перший час, поки пошта працювала. Бо їхні препарати я спробувала, але вони мені не підійшли, для людей з хронічними захворюваннями ліки – питання виживання! Для мене також», – відмітила жінка.

Школа

Окупанти не цікавились навчальним процесом до закінчення шкільного року – тим більше, що вчилися тоді дистанційно. Однак у травні все ж відбулися збори педагогічного колективу і директорка озвучила, що окупаційна влада наполягає на переході до російських навчальних програм вже з 1 вересня 2022 року. Також директор запитала, хто готовий продовжувати роботу на озвучених умовах.

«Я відразу сказала «Ні!» Більше це питання не підіймали. Не можу сказати, що на мене чинили тиск. Були якісь розмови про те, що збільшиться кількість годин, але я навіть не розглядала такий варіант для себе. І хочу сказати, що з усіх трьох шкіл, які працювали в нашому селі, мало хто відразу погодився на співпрацю. Звісно, колектив окупанти зібрали врешті – пенсіонери, молодих набрали. З нашої школи погодились на співпрацю 7 чоловік, щиро кажучи, ті, від кого я зовсім не чекала, ті, хто підкреслено носив вишиванки і говорив тільки українською… Нікого не засуджую, бо я не там і не знаю, що стало причиною їхньої згоди. Але я знаю і таких педагогів, які відмовились від співпраці, хоч вони були залежні від зарплати і їм дуже важко зараз. Власне, це і стало головною причиною, чому я вирішила виїжджати», – згадує пані Любов.

Фото з відкритих джерел.

Евакуація

У липні з окупованої Запорізької області випускали вже тільки через Василівку. Родина пані Люби – 6 чоловік у машині, одна з них – дитина 5 рочків. Спека стояла жахлива.

Чутки ширяться швидко – готувались чекати в черзі на КПП 2-3 дні. Але простояли 7 днів і 6 ночей, просто серед степу. Вдень спека, вночі – холод. Чоловіки спали просто неба, жінки і діти в машинах, але хіба то був сон.

«Це був жах! Ми палили багаття, щоб зігрітись, але нам заборонили їх палити. Вся ця черга стояла на майданчиках двох розбитих заправок. Чоловіки знаходили шматки жесті, підстеляли гілочки, картонки – хто на чому! Як бомжі! Ми не готувались до такого переїзду, у нас не було ні подушок, ні ковдр! Нас і попереджали, що не можна брати багато речей», – схвильовано ділиться Любов Андріївна.

Їжа закінчилась швидко. Мешканці навколишніх сіл приносили харчі з дому, але кожен виживає. як може – така їжа досить дорого коштувала, далеко не кожна родина могла собі це дозволити.

Кілька разів з Василівки викликали швидку, люди не витримували в жахливих умовах.

«Найстрашніше було, коли почався обстріл з «Градів». Всі наші пішли купити їжу, а я залишилася з дитиною в машині. І раптом над нашими головами, зовсім низько почали свистіти «Гради», піднявся неймовірний крик, бо в кожній машині були діти! Моя мала як кинеться, як заверещить! Просто над головами, без попередження! Потім перезарядили і знову. Установки стояли просто за нашими спинами! В тій посадці, куди ми в туалет, вибачте, бігали. Вони заховались за нами, бо розуміли, що наші сюди не будуть стріляти, тут же тисячі людей стояли!», – на очі пані Любові навертаються сльози, вона рефлекторно притискає руки до грудей, як свою маленьку племінничку і ненадовго замовкає.

«Мені навіть епітетів бракує, для того щоб їх назвати», – і тут вже в голосі елегантної стриманої жінки з’являються неочікувані нотки первісної люті.

Перевірка на КПП залежала від настрою окупантів. Нашій героїні пощастило – пропускали «швидко»  – вивернули все з машини на землю, перетрусили, навіть до телефонів діло не дійшло.  Хоча ближче до КПП на землі виднілась чимала купа потрощених ноутбуків.  

«Сіра зона була найстрашніша. За Василівкою був зруйнований міст, сказали, що проїздити треба швидко, бо ніхто не гарантує відсутність обстрілів. Їхали по об’їзній дорозі, це була «ґрунтовка», і ми тільки Бога молили, щоб не пішов дощ. Бо дощ розмиває колії, і всі мусять стояти – не пропускають жодну машину, допоки не просохнуть колії. Нові колії не можна робити, бо там заміновано! Тож пропускали групами по 10 машин, якщо хтось зламався або застряг – стоять всі! І ми всі знову молились, щоб ніхто не зламався! А далі все швидше, швидше і швидше – і коли ми побачили наш український прапор і наших хлопців, сльози потекли самі по собі!», – згадує пані Любов.

Українські військові швидко перевірили паспорти і направили в запорізький хаб для біженців.

«Нас погодували і запропонували переночувати, але ми ж їхали у Дніпро, лишилась 1 година! Ми знали, що нас там чекають! Тому ризикнули і поїхали. Коли нас зупиняли, ми були такі вимучені що нам відразу казали – їдьте. Під Дніпро ми приїхали, коли вже почалась комендантська година. Освітлення не було – світломаскування. Перше, що зробили, як дісталися до гуртожитку – прийняли душ і в ліжко! Так закінчились наші мандри».

Дніпро

«Ми приїхали не на порожнє місто, у мене тут діти, теж педагоги. Мені знайшли окрему кімнату в гуртожитку, я відразу була поруч з рідними. Освітяни Дніпра мене прийняли дуже тепло, і тепер я за сумісництвом викладаю у двох навчальних закладах зарубіжну літературу. Але я дуже скучаю за моїми квітами, за школою, за будинком… Господи, за всім скучаю, там же все моє життя залишилось! І я обов’язково повернусь, скільки б часу не довелось чекати! Я повинна допомогти своїм учням повернутись до нормального життя і навчання», – переймається за своїх діточок у Генічеську пані Любов. 

Фото з відкритих джерел.

За час нашої розмови вчителька кільканадцять разів відволікається на повідомлення – студенти надсилають «хвости». Вона обурюється, але завжди відповідає і поблажливо пояснює, що вони хитрують, але ж ми всі були дітьми. У помешканні дуже затишно, всюди квіти – там фікус хизується кількома поколіннями молодого листя, там лілеї розпустили ошатні зелені крони. Здається все, до чого торкаються турботливі руки цієї жінки, починає зростати і квітнути. Десь там, на досі окупованих територіях, її чекають діти, яких наразі чужі люди вчать любити чужу батьківщину. А Любов Андріївна ще не знає як, але вже готується вилучати з їхніх голів те хворобливе марення із російських шкільних програм.

Читайте також:

Пішов до ТЦК слідом за старшим сином: історія родини з Дніпра, яка втратила на війні свого Героя

Варюша – копія тата: історія родини з Дніпропетровщини, яка втратила під Бахмутом свого Героя