Майстриня з прифронтового села на Дніпропетровщині вчить дітей сіномотанню та допомагає ЗСУ

Ірина Северин, мешканка села Росішки, побачила сіно, та їй подумалося, що з нього може вийти щось красиве. Так і сталося, хоча вмінню передувало багато невдач і поколоті руки. Доки триває війна, плани про успішний бізнес майстриня поставила на паузу. Зараз вона передає свій досвід дітям та навіть створила власний волонтерський рух.

Вони – біля фронту, працювати ніде

Ірина мешкає у невеличкому селі Росішки у Петропавлівській територіальній громаді, що на Дніпропетровщині. Лінія фронту дуже близько. Від села однакова відстань як до Дніпра, так і до Донецька.

— Але, дякувати Богу, ми у глибинці, то ж в нас тихенько, — каже жінка. –У Росішках до війни було кілька сотень жителів, але торік приїхало багато переселенців. Люди є, а роботи – немає. Я працювала директоркою будинку культури, а два роки тому у мене закінчився контракт. Рік я була «на біржі», і лише цього року мене взяли на віддалену роботу у Будинок творчості дітей та юнацтва Петропавлівської селищної ради. Працюю керівницею вокального гуртка, а також сіноплетіння та сіномотання.

Коли Ірина Северин очолювала будинок культури, з дітками щороку їздила на різні фестивалі та ярмарки. 12 липня у Петропавлівці завжди святкують День Петра і Павла, влаштовують виставку. Майстри возять свої вироби: вишивки, якусь випічку, ще щось.

— Пригадую, як років шість тому напередодні цього дня я подумала, що хочу привезти щось незвичне, — згадує майстріня. — Що саме – ідей ще не було. У нас є корова, зветься Ромашка. Памʼятаю, я йшла і побачила сіно. Щось я задивилася, та й, думаю, зайду в інтернет гляну, чи можна з нього щось зробити. І що? Побачила, що з цього, виявляється, творять дива. Я спробувала.

Перший виріб у ней вийшов дуже кривий і косий: тоді руки поколола, порізала. Але це був перший досвід. А відтоді Ірина, багато попрактикувавшись, стала досвідченою майстринею.

— Це ремесло мене рятує, — зізнається Ірина. –– Торік, 24 березня, наша родина пережила велике горе – у Харкові загинув мій молодший син Павло. Йому було 30 років. За життя він дуже захоплювався тим, чим я займаюся. Я продовжую це робити заради памʼяті про нього.

Розробила план, як перетворити навички на дохід

Майстриняпрацює у двох техніках: сіноплетіння та сіномотання. Завдяки першій зазвичай створюють екопосуд. Сіно складається у пучечки, потім вони змотуються та зшиваються джгутовою ниткою і циганською голкою. А ось сіномотання – це робота зі швейними нитками. Для неї потрібно мʼяке сіно, без довгих стебел, яке обмотується нитками. З цього можна створювати різні вироби, переважно – дитячі іграшки та сувеніри.

— Чотири роки тому я навчалася в онлайн-школі «Майстерня», і ми тоді досліджували, чи є ще на близьких до моєї територіях інші майстри, які працюють у цих техніках, — згадує Ірина. — Зʼясувалося, що здебільшого це розвинуто на заході України. Дуже мало фахівців у наших краях. Ще під час навчання я розробила бізнес-план, як перетворити свої навички на дохід.

Утім, на жаль, через повномасштабну війну наразі довелося поставити мрії про заробітки на паузу. Зараз усі зусилля, як і в інших українців, спрямовані на волонтерство та допомогу ЗСУ. — От переможемо – і розвиватиму бізнес, допомагатиму економіці країни, — впевнена майстриня.

Не очікувала, що багато дітей прийдуть на заняття

Коли Ірина Северин вже набралася досвіду, вирішила поділитися ним із дітьми. Подумала, що для них важливо зараз відволікатися, не думати про війну.

— Я вирішила сходити на дитячий майданчик та запропонувати діткам щось типу гуртка, — розвовідає вона. — Звісно, зателефонувала ще батькам охочих, розповіла, чому я навчатиму їхніх донечок і синочків. У день, коли мало бути перше заняття, я чомусь думала, що ніхто не прийде, і я буду і далі сама працювати у своїй майстерні. Але ж ні: прийшли, здається, 17 діток. Я була дуже здивована. Памʼятаю, сказала: «Ой, а я ниток взяла небагато. Давайте спочатку подивитеся». Чимало тих, хто тоді прийшов, займаються у мене й досі.

Діти починали з того, що обмотували сіном сердечки з картону. Потім вони вже почали робити без картонки. Відтак, Ірина навчила їх виготовляти пташок, котиків, зайчиків, когось там ще.

— Вони вже стільки всього намотали, що я не встигаю їх доробляти, — зізнається майстриня. — Дітки, буває, кажуть: «Ба, яке в нас воно криве вийшло». А я їх заспокоюю: «Не хвилюйтеся, я удосконалю, зроблю гарно. Наступного разу принесу і покажу». І в них потім подив, бо не впізнають своїх звірят.

Діткам – розвага, армії – гроші

Дітей на гуртку ставало більше, і Ірина вирішила організувати молодіжний волонтерський рух. Довго думала над назвою і зрештою зупинилася на «Сіно-craft об’єднує!». І цей рух справді поєднав діток із її села та переселенців.

— У межах руху ми безкоштовно проводимо майстер-класи, які дозволяють познайомити з технікою сіномотання і дорослих, — розповідає майстриня. — Водночас є обовʼязкова умова – придбати вироби, зроблені дітьми. Усі кошти ми передаємо на ЗСУ. Це, до речі, факт, який найбільше надихає і мотивує юних майстрів і майстринь.

Кошти передавали благодійній організації «В єдності наша сила», а ще місцевим волонтерам у Петропавлівці. Зараз назбиралася тисяча гривень із продажів. Коли її передадуть, загальна сума внеску на армію становитиме 4480 гривень.

— А ще ми виготовляємо сувеніри на продаж, — розповідає Ірина. — Деякі з них навіть поїхали до Польщі. Я возила на виставку свої вироби, то великі рідко купують, а ось маленькі мають чималий попит.Найбільше людям подобаються сердечки та пташки, прикрашені жовто-блакитними стрічками, на яких написано «ЗСУ».

Серед мрій – «Сіноленд» і наметовий парк

Вироби з часом втрачають форму, особливо якщо зроблені неправильно. У дітей бракує сил, щоб добряче натягнути нитку. Але Ірина все доробляє, щоб вироби простояли роками.

— У мене самої є роботи, яким уже по шість років, — каже вона. – Загалом, якісно зроблені вироби технікою сіноплетіння точно простоять приблизно пʼять років, а сіномотання – трішки менше.

У майстрині дуже багато мрій. Найбільша – відкрити парк «Сіноленд», щоб розвивати зелений туризм. Там не просто стоятимуть фігурки, а з ними можна буде взаємодіяти. Якщо це кінь, то дитина зверху зможе посидіти, з сіна можна буде зробити лабіринт.

— Це буде особливо цікаво мандрівникам, які до нас приїжджатимуть, — ділиться Ірина Северин. — Туристам, звісно ж, треба буде десь зупинятися. І в цьому контексті я мрію відкрити готель із невеликими будиночками з сіна. Це буде щось схоже на намети, у яких навіть матраци та подушки будуть із сіном усередині.

Наразі ця талановита жінка продовжує працювати з дітками, розвивати їхні навички. Бог забрав у ней рідну дитину, а натомість дав можливість працювати з іншими. Тому передавати їм знання вона вважає за покликання.

Вікторія КОЛОМІЄЦЬ, фото ШоТам.