Через повномасштабну війну, яку розпочала росія, тисячі українців втратили дім, своє мирне життя. Вони відчули на собі всі жахи російських злодіянь, але не здалися. Про долю кожного можна писати оповідання чи навіть книги. Раїса Іванівна Лисак одна з тих, хто через злочинні дії росіян ледь не втратила життя. Вона знайшла прихисток у Дніпрі, нині працює кондуктором в тролейбусному депо №1, але дуже хоче повернутися додому. Що стало причиною її переїзду та про що мріє Раїса Іванівна — читайте в матеріалі “Наше місто”.
Ракета ледь нас не вбила
Раїса Іванівна народилася у Харківській області у місті Дергачі. Понад 30 років працювала продавцем у Харкові. Останні два роки няньчила маленьку онучку Мирославу. Як почалася повномасштабна війна, невістка Лілія з онучкою виїхали в Італію.
“З Харкова виїхали швидко. Єдине що на кордоні з Польщею виникли проблеми. Якихось документів на дитину не вистачало, я вже не пам’ятаю яких. Та дякувати Богу, прикордонники зжалилися над ними, оскільки дитина маленька, почала вередувати, проситися в туалет”, – згадує жінка.
Вони з сином Ярославом залишились вдома. На наступний день після від’їзду дівчат стався масований ракетний удар.
“12 березня 2022 року серед ночі стався ракетний удар. Одна з ракет впала прямо перед моїм будинком. Нас із сином врятувало диво. Коли почалися обстріли, син ліг за товстою стіною. Я ще накрила його залізним тазиком про всяк випадок. А сама заховалася у ванній кімнаті, там теж товсті стіни. Коли впала ракета, вибуховою хвилею мене викинуло з будинку на город. Уламками побило ногу. Сина привалило. Вижив він лише тому, що від вибухової хвилі вирвало двері, і вони впали на той тазик, що на ньому лежав. А вже зверху посипалися уламки. Дві години відривали сина. Дякувати Богу, він практично не зазнав ушкоджень. Так ми й врятувалися”, – із болем в очах згадує ту страшну ніч жінка.
За словами Раїси Іванівни, це просто диво, що вони вижили. Адже ракета впала з іншого боку будинку. Якби з того, де вони ховалися, то сталося б непоправне.
“Тієї ночі було дуже страшно. Зруйноване було не лише наше житло. Багато людей тоді залишилися без даху над головою”, – каже пані Раїса.
З травмами вона потрапила до лікарні, де їй зробили операцію, витягнули уламки з лівої ноги. Але пішло зараження. Нога почала напухати. Жінка думала, що її взагалі ампутують Але лікарям вдалося врятувати кінцівку.
Дніпро прийняв мене з відкритою душею
У травні 2022 року вони з родичами виїхали у Дніпро.
“Нам пощастило, що машина сина була практично не ушкоджена. У сватів також. То ми так своїм ходом і поїхали. Взяли з собою кішку і двох собак. А господарство так там і залишилось: 4 поросят, 15 гусей, близько 50 курок. Все залишилось там. Сусіди порозбирали собі”, – розповіла переселенка.
У Дніпро поїхали, бо тут живуть родичі, які тимчасово змогли їх прихистити.
“Тут у мого свата сестра рідна живе. То ми якийсь час у неї там і жили: я з сином та свати. Але будиночок невеличкий. Там і без нас жило троє дітей, онуки. Тому ми там трошки пожили. Потім свати повернулися назад, забравши із собою наших собак. А кішечка лишилась у Дніпрі. Син виїхав в Івано-Франківську область. Знайшов там роботу, житло і забрав туди з Італії дружину з дочкою. Потім пішов на фронт, а невістка з онукою лишилися жити там”, – розповіла Раїса Іванівна.
Сама ж вона вирішила лишитись у Дніпрі. Прийшла в депо шукати роботу. Тут їй запропонували працювати прибиральницею, двірником або кондуктором. Вона обрала останнє.
“Дніпро прийняв мене дуже привітно. Люди тут такі добрі. І в депо до мене поставились з розумінням. Виділили кімнату у гуртожитку неподалік. А до нової професії я пристосувалася швидко. Я не втому становищі зараз, щоб сидіти склавши руки. Треба гроші і собі заробляти, і, можливо, діткам чимось допомогти”, – сказала Раїса Іванівна.
Я дуже хочу додому
В Дергачах у Раїси Лисак залишилась 84-річна мати. Вона не захотіла виїжджати з рідного міста. Зараз її доглядає чоловік сестри пані Раїси.
“Дуже хочу повернутись додому. Можливо, мені вдасться якось відремонтувати свій будинок. А ні, у мами дім цілий, то житиму у неї. Кілька місяців тому я брала 4 вихідних і їздила в гості до рідних у Дергачі. Побачилася з усіма. Дуже сумую. Багато людей загинуло, багато розрухи. Йдеш по вулицях, а воно там розбито, і там розбито. Важко на таке дивитися. Але нічого. Думаю, що все це скоро закінчиться, і наше місто буде ще гарнішим”, – втираючи сльози ділиться мріями про майбутнє Раїса Іванівна.
Історія 64-річної Раїси Лисак — це ще один доказ російських злочинів. А ще — ця людина доказ нашої української незламності і прагнення боротися за своє. Як би зараз кожному з нас не було важко і боляче, ми йдемо до своєї мети. І тільки спільними зусиллями досягнемо Перемоги у цій жахливій війні.
Фото Володимира Федорищева та з архівів героїні
Категорія: Важливо, Війна, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра
Позначки: Головне, Електротранспорт Дніпра, Україна Росія війна
