1 листопада 2022 року дніпрянин Олександр Гаража загинув у Луганській області під селом Стельмахівка під час виконання бойового завдання. Історію багатодітної родини, яка втратила свого Героя, розповість сайт «Наше місто».
«Я завжди була спокійна за Олександра, бо він казав, що з роду довгожителів, і ще до війни сподівалась, що поруч з ним теж житиму довго… але виявилось, що я його пережила…», – говорить дружина Захисника Наталя, коли запрошує зайти в дім, щоб познайомитись зі своїми трьома дітьми.
Старший син – Гліб – першим пішов на війну ще 26 лютого. Юнак не мав військового досвіду, не мав уявлення про те, що таке війна, але відразу подався до військкомату, щоб боронити власну землю.
«Я взагалі музикант. Мені горіло, що треба йти захищати, але я не знав… Я думав, а що я там зроблю? Що я вмію? А потім подумав, що там, можливо, військових багато, але у них свої бойові задачі, а я принаймні можу копати окопи, абощо… Я два дні думав – 24, 25 лютого. А 26 лютого вже був у ТЦК», – завзято розповідає Гліб.
Гліб подзвонив батькам, щоб повідомити про своє рішення.
«Я не знала, чи відмовляти, чи що робити… Я плакала, пам’ятаю, що Гліб спочатку сказав батькові, а я вже потім дізналась. Це було дуже важко! Чоловік не став відмовляти сина, і сказав мені, що теж має піти до військкомату», – згадує Наталя ті напружені дні початку повномасштабного вторгнення.
Олександр, попри те що був фактично на межі призовного віку – 57 років, пішов до ТЦК і був мобілізований відразу.
«Я розуміла, що він чинить правильно. Бачила по його обличчю, що ситуація серйозна, і що він залишився б з нами, якби можна було, бо завжди обирав сім’ю! У 47 років він повністю змінив фах, щоб отримати роботу, яка дозволяла б більше часу проводити з родиною! Він все робив для сім’ї, і якби ситуація дозволяла, не лишив нас самих! Це було і як підтримка сину, адже Гліб не мав ніякого військового досвіду, а чоловік служив і розумів, що там потрібно робити!», – говорить вона.
Гліб у військовій формі, він отримав поранення і нині проходить реабілітацію. За час війни хлопець зустрів свою долю, одружився і нині молодята чекають поповнення у родині. Коли син починає говорити про батька, його очі світяться.
«Батько завжди був дуже дисциплінованим і нас привчав. Його побратими розповідали, що він завжди просинався першим, і поки всі встануть, вже був вогонь і гаряча вода для кави… Він завжди був таким… турботливим», – згадує Гліб.
Потроху бесіда за чаюванням стає все жвавішою, рідні наперебій згадують історії зі спільних походів – бо голова родини був завзятим спортсменом, їздив на велосипеді на роботу, майже з «Березинки» на проспект Поля. Привчав дітей до велосипедних прогулянок на великі відстані.
«Я знаю, що тато підтримав би мене в усьому! Він ніколи не ставив мені рамок! Роби, що вважаєш за потрібне, але роби це класно!», – захоплено розповідає Оля, середня донька, вже студентка, їй 18.
Наталя ділиться, що все з чоловіком робили удвох, без бабусь і дідусів, ніколи не залишали дітей без нагляду, і Олександр над усе прагнув проводити час з дітьми.
«Мене завжди будила не мама, а тато», – згадує наймолодший син Платон, йому 9 років.
Наталя розповіла, як до війни чоловік тоді ще семирічному сину довірив складати разом з ним систему крапельного поливу. Тепер, коли батька не стало, Платон сам зміг зібрати систему, сам навчився працювати з напильником і хоче в усьому допомагати мамі.
На початку осені-2022 Олександр був у відпустці – діти дуже скучили за батьком і не відходили від нього ні на мить.
«Останній раз він написав 31 жовтня, сказав, моліться, ми йдемо на завдання. Увесь тиждень з 31 жовтня до 7 листопада я була дуже спокійна за Сашу. Але цей тиждень був зовсім іншим. Зазвичай, коли молилась за Гліба і Сашу, я просила Господа – збережи, захисти, але на тому тижні я подумала, що не повинна просити, але можу подякувати за те, що мій чоловік під захистом, що у нього все добре… Не знаю, чому Господь дав мені такий спокій тоді… Я не чекала поганих новин 7 листопада коли мені принесли сповіщення… Не розуміла, як реагувати, не могла це усвідомити, цього просто не повинно було статися…», – згадує Наталя.
На впізнанні перед очима Наталі розгортались трагічні історії інших родин і це посилювало біль… Жінка дуже боялась, що не зможе впізнати чоловіка, що він може бути не схожим на себе… Але це був він, її Олександр, турботливий чоловік, відважний воїн, який віддав життя за безпеку своєї і мільйонів інших українських родин… Саме тоді усвідомлення втрати прийшло остаточно.
«24 роки ми разом, 26 знайомі, у цьому році мало виповнитись 25 років спільного життя – ми мали великі плани на святкування, сподівались кудись поїхати, взагалі планували пожити трохи один для одного. Ми навіть у кіно ніколи удвох не ходили – завжди всією родиною на мультики. Платоша вже підростав, і я сподівалась, що наше життя з чоловіком набуде нового сенсу… Але Саша загинув, і у перші тижні це якось особливо гостро відчувалось – бажання побути разом, ще хоч трішки…Мені здається, що все було б зовсім по-іншому! Але…», – про втрату Наталя розповіла вже пізніше телефоном, щоб не затьмарювати світлі спогади родини за столом.
«Я розумію, що так, як раніше, ми вже жити не будемо, але по-новому увесь мій організм відмовлявся жити! Я звикла бути в парі, я знала, що можу покластися на Олександра… Тому коли мені треба було робити щось, чим раніше займався Саша або ми удвох – я не могла зрушити з місця. Коли влітку купувала дещо для ремонту, дуже не хотіла ухвалювати всі ці рішення сама. Розплакалась просто в магазині, бо мені потрібен був мій Сашко, той, з ким ми завжди радились і разом ухвалювали всі рішення! Але потроху це стало відпускати. Тепер я встаю перша, як раніше робив Саша, молюсь, думаю про всі справи, піднімаю дітей і продовжую робити все за двох!» – розповідає Наталя.
Допомога
Наталя не пам’ятає, в який саме момент у сім’ї з’явився БФ «Діти героїв», але тепер не може уявити, як би впоралась без допомоги дівчат з фонду.
«Галина Богуш – моя помічниця і подруга, якщо можна так сказати. Часом потрібно просто поговорити, порадитись – я завжди можу подзвонити Галі! Напевне, вона і неповинна все це робити, але завжди вислухає! Мені дуже легко розкриватися у розмові з нею! Часом сама дзвонить – і я розумію, що їй не байдуже, що у нас тут відбувається! Я це дуже ціную! Звісно, окрім всього матеріального, що може надати фонд», -ділиться мама трьох дітей.
Нині під опікою фонду тільки Платон, а минулого року Оля теж підпадала під програми. Діти відпочивали у Карпатах і на морі в Болгарії. Оля познайомилась з товариством любителів повітряних зміїв – їздила до Італії минулої осені, це вже не від Фонду, але завдяки тим можливостям, які надають там. Курси профорієнтації, організовані БФ «Діти Героїв», допомогли Олі визначитися з професією, а Платон вже другий рік займається англійською та математикою на курсах для дітей військових.
«Можна проконсультуватись з лікарем, або психологом, якщо потрібно. Влітку цілу коробку ліків нам привезли. Платону планшет подарували – багато всього! Це дуже допомагає нам триматися!», – з вдячністю говорить Наталія Гаража.
Фото: Валерій Кравченко, з архіву сім’ї Гаража.
Серед підопічних БФ «Діти Героїв» – понад 5000 дітей. Але у зв’язку з тим, що війна триває досі, їхня кількість збільшується з кожним днем. 83% підопічних фонду – це діти військовослужбовців, 17% – цивільних.
Програми та проєкти БФ «Діти Героїв» базуються на індивідуальному підході до кожної дитини з метою забезпечення її унікальних потреб.
Підтримаймо наших дітей! Разом до перемоги!
Офіційний сайт фонду: https://childrenheroes.org/
Facebook https://www.facebook.com/ChildrenofHeroes
