Сьогодні 2 роки, як припинилося битися серце жінки, яка допомагала битися серцям інших. Яка лікувала, рятувала своєю відданою працею багатьох. Яка все своє життя присвятила людям. Адже з 1953-го по 1976 рік обіймала посаду головної лікарки Обухівської амбулаторії.
В Обухівці 2 роки тому попрощалися з Любов’ю Борисівною Соболевською. Проте її колеги та мешканці нашого селища згадують лише добрими словами бадьору та життєрадісну людину.
Ніна Миколаївна Шакір’янова, наприклад, з 1976-го по 2020-й пропрацювала дільничним терапевтом в Обухівській амбулаторії, з сумною посмішкою згадує: «Працювати з Любов’ю Борисівною було досить легко і приємно. Згодом вона стала моїм… улюбленим пацієнтом. А ще вона – справжня жінка, інтелігентна. Навіть за свої 90-то років ніколи не виходила на вулицю без легкого макіяжу: очі підведе блакитним, підфарбує губи помадою…»
Її син, Віктор Леонідович Волошко, з ніжністю, теплом і світлими спогадами присвячує рядки пам’яті найдорожчій людині – мамі.
«У сумні жовтневі дні 2021 року відійшла у вічність моя мама – Соболевська Любов Борисівна. Рідним, а також багатьом мешканцям Обухівки, які з нею працювали і спілкувалися, вона по-своєму була цінна і дорога. Цей досвід залишиться незабутнім кольором на палітрі нашого життя, а сьогодні, коли її Душа вже відійшла у засвіти, пригадаємо і скажемо про неї теплі і добрі слова.
Професійна та особиста біографія мами була непростою. Під час другої світової вона служила медичною сестрою військово-санітарного поїзду, який відносився до бойових армійських підрозділів армії. У 1952 році, після закінчення московського медичного інституту, була направлена в північні райони країни до медичної мережі НКВС. Робота лікарки в цій галузі в ті часи була морально виснажливо і надзвичайно тяжкою, бо, по суті, це була система радянських концтаборів, де проводились політичні репресії та знищувалась інтелігенція. Після смерті Сталіна звірства тоталітарного режиму трохи стихли, з’явилась можливість разом з моїм батьком, Волошком Леонідом, повернутись на його батьківщину – до села Підгороднього. В Обухівці довгий час не було лікарів, і саме це мальовниче селище на березі Дніпра, неподалік від міста, батьки обрали для роботи.
Почали працювати в амбулаторії, отримали кімнату для проживання. Тоді мама вперше побачила в центрі сільського парку палітру яскравих кольорів: молодь у вишиванках, запальні танці; почула мелодійні українські пісні. Таке неможливо було уявити у сірій, одноманітній та жорстокій москві. Саме під впливом цього видовища мама вишила сорочку з українським орнаментом, яку я і сьогодні одягаю в урочисті хвилини життя і зберігаю як безцінний скарб.
В соціалістичній країні турбота про радянську людину завжди була лицемірною та фальшивою. Щоб тримати у страху і покорі світ, левова частка державного фінансування йшла на гонку озброєнь, а на «безкоштовну медицину», особливо сільську, виділялись мізерні кошти. Саме тому з позицій сьогодення важко уявити рівень медицини тих часів. Амбулаторія розміщувалась в глинобитній хаті з трьох кімнат, де проводився прийом хворих, жили батьки та зберігалося майно. Багато про що говорить перелік медичних приладів: ртутний тонометр для вимірювання тиску, стерилізатор з декількома шприцами, термометр – і це все! Зрозуміло, що в цих умовах була неможлива елементарна діагностика, а тим паче швидка хірургічна, кардіологічна і, навіть, стоматологічна допомога. В крайньому випадку, тяжко хворого можна було відвести до найближчої лікарні міста бричкою, запряженою кіньми.
Мама вже тоді була кваліфікованим лікарем, добре знала можливості медицини столичного рівня, і не могла змиритися з таким станом речей. Тому вся її подальша діяльність разом з батьком – це важка робота і великий особистий вклад в розвиток медичної допомоги в нашому селищі.
В період з 1955 року по 1965 рік діагностичні та лікувальні можливості амбулаторії почали різко зростати та випередили медичні заклади сусідніх сіл. З’явились перші апарати для фізіотерапевтичного кабінету, прилади для діагностики, лабораторія для проведення медичних аналізів, обладнання для стоматологічного кабінету, рентгенологічний апарат, рація для швидкого зв’язку з провідними центрами невідкладної допомоги міста. Це потребувало активної, продуманої кадрової роботи по залученню та підготовці кваліфікованих медичних кадрів нового спрямування (зараз це називається медичний менеджмент).
Придбання комфортабельного спеціалізованого автомобіля швидкої допомоги серії УАЗ у 1960 році стало визначною подією, бо, за його допомогою, було врятоване не одне життя. Непересічним явищем того часу стало також будівництво нової амбулаторії. Моя мама як її головний лікар отримувала нові і нові суворі догани в наказах, зазнавала нищівної критики на нарадах радянської командно-адміністративної системи. Це були дорікання за порушення соціалістичних норм бюджету та будівництва. Та все ж, сучасна, світла і простора медична амбулаторія постала на радість працівникам і мешканцям в центрі Обухівки. Вся ця величезна і титанічна робота відбувалась в період мого дитинства, на моїх очах, а тому на пам’ятнику своїм батькам я написав такі слова:
«Лікарі Обухівки
Чинили добрі справи: рятували, допомагали одужати, несли тепло і надію.
Помоліться за їхні душі та покладіть живу квітку на їх могилу…»
При всій величезній зайнятості, активній громадській діяльності мама завжди думала про мене: виховання було суворим, вимоги до навчання серйозними, про матеріальну основу мого життя теж не забувала. Батьки зробили все, щоб я здобув гідну професію, жив змістовно у сучасному модерному світі і був впевнений у завтрашньому дні. Моя вдячність їм – безмежна, до віку залишиться в серці, як і куточок світлої пам’яті про рідну Обухівку, працівників амбулаторії, тепло та доброту яких я пам’ятаю завжди.
. . . Мама прожила довге життя, але до останнього дня трималась достойно, спілкувалась з односельцями, надавала нескладні медичні консультації, підтримувала багатьох корисними життєвими порадами та психологічно. Померла ще до початку широкомасштабного вторгнення в Україну.
Раніше, коли панувала радянська ідеологія, і мало хто намагався аналізувати історію, було прийнято гордитись московським корінням. Сьогодні ж, і це стало очевидним, – зв’язок з країною-терористкою, ордою варварів-дикунів і людоїдів є ганьбою і соромом! Сподіваюсь, що мама своєю сумлінною гуманною працею впродовж десятиліть частково спокутувала свій і мій великий гріх нашого походження. Адже вона боролась за життя і здоров’я людей, організовувала охорону здоров’я, і цим внесла значний вклад в майбутнє Держави і Обухівки, земля якої їй, безперечно, буде пухом!
Хочу подякувати працівникам селищної ради, школи, пошти, всім сусідам і землякам, які допомогли на похороні та вшанували пам’ять Любов Борисівни та поминальних обідах.
. . . Втім, життя, яке завжди було мінливим і непередбачуваним, продовжується. Зараз воно стало тяжким і драматичним, бо йде праведна і жорстока національно-визвольна боротьба за існування українського народу та збереження його фундаментальних цінностей. У визначальний період української історії великий і вільний, сильний і прогресивний світ з Україною разом. Цей великий позитив означає, що сильна і незнищенна, співуча і сонячна Держава неодмінно постане на Європейських просторах. Це буде глибока шана всім, хто в минулому працював на Україну, слава тим, хто сьогодні бореться за її Перемогу та радість нам і усім прийдешнім поколінням!
Слава Україні!»
Категорія: Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра
