На байку наввипередки з вітром: історія стоматолога з Дніпра, який лікує військових на передовій

Війна змінила все наше життя, навіть на тих територіях, куди не дістались окупанти і обстріли не такі вже й часті. Хтось пішов на фронт, хтось волонтерить, хтось донатить, але жоден українець не живе так як до війни. Денис Бачинський, молодий лікар стоматолог з Дніпра, маючи гарну професію і можливість жити і працювати у відносно захищеному місті, два рази на місяць вирушає на схід, щоб лікувати військових і тих, хто залишається у зоні бойових дій. Історію лікаря розповість сайт «Наше місто».

На сторінці Дениса Бачинського гарні фото у нечастих публікаціях. Він людина зайнята, тому зустріч організувати не вдалось – спілкуємось телефоном, доки він збирається їхати на схід з черговою лікарською місією. Як завжди на улюбленому байку.

• Чому на мотоциклі? Це ж важко!

Бо треба швидко. Там 4 годинки поспали і за працю! – невимушено віджартовується Денис.

• Багато людей говорять, що не очікували війни з росією, що ви думаєте з цього приводу?

Нинішня війна для мене почалась у 2003 році, коли росія почала насипати дамбу до нашого острова Тузла. Вже тоді було розуміло, що росіяни налаштовані серйозно. Потім ситуація з присягою моряків, які служили в Севастополі… Все це не за один день сталось. Тому я, певним чином, очікував чогось подібного. Хоч те, що врешті відбулось, було занадто зухвало! Мені здається, вони і самі переоцінили свої сили. Навіть одне місто за три дні не можна захопити, не те щоб країну з 40 мільйонами населення! Вони готувались, звісно! Останні років 10 вони руйнували нашу військову структуру – політично, вони роззброювали нас, але не змогли завершити свою справу.

• Де ви були, коли почалась Велика війна?

На початку 2022-го війна висіла у повітрі… За кілька днів до вторгнення зустрів знайомих хлопців, вони збирались втікати за кордон. І втекли, до речі.  Ми посміялись, бо не чекали насправді такого нахабного вторгнення, що прямо звідусіль поповзуть гади… Зранку 24 лютого прокинувся від вибухів, дружину розбудив, і почали збиратись, бо дитині всього 2,5 роки. Тож, родину відправив за кордон до родичів, а сам повернувся у Дніпро.

І почався період евакуацій. Моя сестра живе вже 20 років у Європі, попросила привезти її 75-річну маму з Харкова. Тітка відмовлялась їхати, і я не уявляв, як її вмовити. Але вона врешті передумала, бо живе у містечку Жуковське, є там такий населений пункт, в радянський час був закритим об’єктом. То вже в перші дні війни там розбомбили єдиний доступний тітці супермаркет, їжі немає, гроші зняти нема де. Вона сама мені подзвонила і сказала, що поїде. Але тоді не так просто було дістатись Харкова, Нацгвардія вже нікого туди не пускала – то ціла операція була з порятунку тітки. Але все склалось добре, і 6 березня вона вже перетнула кордон, за яким її чекала дочка.

Потім ми рятували, ще одну родину друзів, а потім сусідів – тоді було досить складно пересуватись країною – всі дороги перекриті. Це ускладнювало рух. Але, якщо подумати – це свідчить про те, що українці добровільно вийшли боронити свій дім і свою землю. Ми зустрічали зовсім молодих хлопців на блокпостах, точно ще не призовного віку! Це багато означає!

• У своєму пості на фейсбук ви говорите, що не можна втікати від війни. Чому ви так думаєте?

Для мене це друга війна, перша була іноземна. Лівія 2011 рік. Я стажувався там як лікар, в той час в їхній державі почалась серйозна війна. Мені тоді було трохи більше 20 років, і я по іншому все сприймав, сам злякався! Бо там всюди було, як у нас в Маріуполі, авіабомби, танки – дуже жорстока війна! Все було швидко, буквально 2 тижні, але руйнування були жахливі!  Араби досить чутливі люди, вони перелякались і втікали від бойових дій. Вони виїжджали за кордон, втікали в пустелю. І війна дістала тільки тих, хто її найбільше боявся – вони втратили будинки, рідних або навіть життя. Тобто, якщо коротко, хто дивиться в очі війні, хто її не боїться – той виживе!

• Як ви почали їздити на схід?

Почав їздити ще у 2014 році. Взяв у батька родинний автобус, не сказав навіщо, здається,  меблі обіцяв перевозити. (Сміється) Перші з ким я поїхав – футбольні фанати, зібрали допомогу військовим, а транспорту не було. Це був Слов’янськ, тоді він був ще окупований. Морально я  був готовий, тому досить спокійно реагував на обстріли. Я вже розумів, що бойові дії не рухаються так швидко, як у кіно. Ми почали возити допомогу хлопцям на передову на батьковому бусіку, і це досі триває.

• Зараз ви надаєте медичну допомогу у прифронтових населених пунктах – як це вдалось організувати?

Нині я 2 рази на місяць буваю на Донеччині. Ще на початку повномасштабного вторгнення до мене звернулись знайомі з Донецька. Я обіцяв їм знайти помешкання, але це вже було 13 березня 2022 року, і всі вільні будинки були зайняті, Тоді я забрав їх у свою квартиру, дружина з дитиною вже були за кордоном, то можна було і потіснитись. Спочатку вони забрали все обладнання зі своїх клінік, але з часом частково повернули. Бо лінія фронту трохи стабілізувалась, там залишилось багато людей, і вони просили про допомогу. Та перш ніж організувати надання фахової допомоги, ми багато вивозили людей із зони бойових дій.

• Що Ви маєте на увазі? Ви ж стоматолог?

Вузька спеціалізація принципового значення не мала. Подзвонили хлопці, що на машину евакуації потрібен медик. У зоні бойових дій працює кілька громадських організацій, які займаються евакуацією людей, котрі самотужки виїхати не можуть. Забирати людей доводиться просто з-під обстрілів. Волонтери з Канади купили для евакуації 2 автомобіля швидкої допомоги для перевезення хворих і людей у важкому стані. Саме туди потрібен був лікар. Хлопці сказали про це у п’ятницю, а в понеділок вже треба було їхати. Більше нікого не знайшли – я погодився!  

Є там таке селище Кам’янка, там де обміни проходять, в Запорізькій області біля Василівки. Ми там з Маріуполя забирали людей. Вони нікому не потрібні, знаєте, дуже старі або хворі, родичі виїхали десь за кордон, а вони самі, і їх ніхто не може нікуди забрати. Це дуже сумні історії… З обмороженням, там же опалення немає, де бої йдуть, окупантам вони не потрібні, і тут забирати нікому. Дуже тяжкі люди, були гангрени від обморожень, різні випадки…

Потім звільнили Херсон. Ми відразу на той напрямок переключились, доукомплектували наші машини медикаментами, але медиків не доукомплектували – то я продовжував їздити. Часом  один на 2 машини.

Херсон після звільнення – порожнє місто, де лишились тільки ті, хто не міг виїхати самотужки. У місті немає води, зв’язку, електроенергії. Все як 50 років тому, або і 70… Десь під Миколаєвом, де ще можна впіймати зв’язок – робиш скріни карти. Шукаєш адресу в Херсоні, де потрібно забрати людину. Між Миколаєвом і Херсоном все розбомблено. Можна фільми знімати – нічого цілого! Приїжджаємо в Херсон – намагаємось зв’язатись, зв’язок дуже слабкий. Пів міста Київстар ловить, пів міста – водафон. Ми намагаємось додзвонитись, знаходимо якогось знайомого сусіда того кого потрібно евакуювати, і починаємо блукати під обстрілами.

Часом ми просили допомогти, суто фізично… Бували випадки людина під 120 кілограмів важить, удвох з 9 поверху ніяк не спустиш. Було і таке що людину вже забрали, але не знаємо куди везти. Тоді у Миколаїв ще боялись везти, місто постійно обстрілювали орки, поки стояли в Херсоні. Там не було де переночувати, ми самі в машинах спали, готелі були розбиті і лікарні, куди людей везти? Тому возили і в Одесу, і в П’ятихатки, і в Кам’янське. Часом просили і до кордону довезти, але ж ми за цей час можемо ще 10 чоловік врятувати – так далеко ми не брались транспортувати.

Багато міжнародних організацій поруч з нами працювали. Дуже багато юридичних складнощів, бо це ж міжнародна співпраця. Часто ми вже працювали на місці, рятували людей, а офіційного дозволу на це ще не було. Евакуація тривала кілька тижнів, а потім наша допомога вже не була потрібна у таких обсягах ,і ми повернулись до Дніпра.

• А як ви знаєте куди їхати, де саме потрібна ваша допомога?

У Дніпрі багато лікарів з Донеччини. Я вже казав, що вони спочатку не планували повертатись, але пацієнти їх знаходили і просили допомогти – тому потроху повертаються на схід. Тримають зв’язок – визначають дні прийому і приїжджають, щоб лікувати людей. Більшість стоматологів із зони бойових дій теж виїхали – у мене не так багато роботи, але 2, 3 рази на місяць я туди їду і роблю операції.

• Були особливі випадки?

У прифронтових населених пунктах військових не менше половини, часом навіть 70 на 30 співвідношення. Там зовсім інше життя.

Особливо складно з військовими. Приходить боєць, говорить, що відпустили тільки на 6 годин – що хочеш те і роби! Не раз були ситуації, що хлопці відразу після операції їхали просто в окопи на завдання. Звісно є різні військові і в штабі, і в тилу, а я говорю зараз про тих, хто один з 20 – про штурмовиків, котрі відразу зі зброєю їдуть в окопи! Буває, що дзвонимо в частину – вмовляємо, щоб дали трохи більше часу на лікування вояків. Дуже складно їх лікувати – але хіба це не головне наше завдання  – зробити для них все можливе і неможливе?!

За час нашої розмови кілька разів відчиняються двері у кабінеті лікаря. Чути нетерплячі голоси і стає зрозуміло, що час завершувати нашу історію. Але наша спільна боротьба триває.

Фото з архіву Дениса Бачинського