Практично кожного дня ми користуємося громадським транспортом. Буває, що поїздка проходить не дуже успішно. Трапляються конфлікти як між водіями і пасажирами, так і між самими пасажирами. Проте є чимало водіїв, їздити з якими завжди приємно і дуже комфортно. Одна з таких Ольга Ломоносова, водійка тролейбуса №20. Про цю жінку точно ніхто не скаже поганого слова. Кожен, хто хоч раз їхав з нею на роботу, чи повертався додому, з упевненістю скаже, що це саме той водій, на якого треба рівнятися. Журналіст “Наше місто” поспілкувалася з нею і дізналася, як їй вдається справляти приємне враження на пасажирів.
Шок від роботи
Ольга працює водієм тролейбуса з 1997 року. Її мама свого часу теж присвятила життя цій професії. Та донька не мріяла про цю роботу, думала, що це тимчасово.
“Я думала, що трохи попрацюю, а потім знайду собі щось більше до душі. Та склалося так, що кожного разу, коли я хотіла піти, виникали якісь непередбачувані обставини, через які мені знову й знову доводилось залишатись”, – згадує Ольга.
На жаль, уявлення у людей про цю професію ще з радянського союзу закріпилися негативні. Це замурзаний чоловік, з брудними руками, неохайний, з цигаркою в зубах та й матюкається на додачу. В салоні бруд, обшарпані сидіння і сморід.
“Коли я прийшла стажуватись і почула, що всі кругом спілкуються лише матом, а я взагалі не матюкаюсь, це був шок. Звичайно, кажуть, що у вовчій вий по-вовчому. Але це не про мене. Я переробила їх під себе. Слюсарі в мене викидають цигарку перш ніж зайти в машину”, – каже жінка.
За час роботи водієм тролейбусу до Ольги приходило немало дівчат. Та вони швидко йшли, бо не могли вибудувати стіну, яку побудувала вона.
“Вони, як і чоловіки, починали палити, матюкатися тощо. Для мене це було неприпустимо тоді і залишається неприпустимим зараз. До мене навіть молоді стажери приходять і з цигаркою в зубах. Кажу одразу: “Докурив, руки помив і тільки тоді заходиш”. Так само матом хтось звертається, ти ставиш їх на місце і вони перестають так робити”.
Не професія красить людину, а людина професію
Спочатку Ользі дали старий тролейбус. Та вона завжди вважала і вважає сьогодні, що не важливо стара чи нова техніка, головне – який водій нею керує.
“Я зробила цей тролейбус під себе. Щоб мені було зручно і комфортно там знаходитись. Перший раз коли виїхала на маршрут, було дивно і незвично. Ти не можеш гасати по всіх смугах, бо “прив’язаний” до дротів. Я довгий час працювала на старих машинах і вони в мене завжди були як кралечки. Навіть вже коли нові почали давати, пасажири заходили і казали, що в старих було краще”, – сказала вона.
Деякі водії навіть відмовляються брати після Ольги тролейбуси. Бояться, що не повернуть у такому ж стані.
“Мені коли дають чужий тролейбус, то я заходжу в салон в рукавицях. Постійно сварю водіїв, що на твоєму робочому місці має бути порядок, а не все кругом в мазуті. Якщо щось ремонтуєш, то вдягай рукавиці. А не помацав, наприклад, колесо голими руками, а потім з цими ж брудними руками сідаєш за кермо. Так не повинно бути. Ну не має водій виглядати як бомж-колядун. Треба виглядати достойно. Не треба по-багатому. Але ж можна охайно. Чистенька кофтина (хай їй і 20 років буде), штани, туфлі чи кросівки. Головне, щоб все було випране і не в дірках. І не треба більше нічого. Коли ти виглядаєш охайно, то до тебе ж і ставляться відповідно”, – запевняє водійка зі стажем.
Ольга каже, що зараз бажаючих отримати цю професію побільшало. Бо це стало модно. А раніше було навпаки.
“Я завжди соромилась того, що я водій тролейбуса. Ніколи не пишалась цим. Зараз все інакше і це чудово. Молоді люди із захватом йдуть отримувати нові знання. Їм це цікаво”.
Всі дивуються і до сьогодні
Люди завжди дуже дивувалися, коли бачили Ольгу за кермом тролейбуса. Така маленька дівчинка управляється з такою махиною. Але це було тоді. Зараз вже не так бурхливо реагують на жінку за кермом. Проте, каже Ольга, коли День вишиванки, то люди все одно люди звертають увагу на водія у вишиванці, роблять компліменти.
“Коли я отримала нову машину, я не могла працювати. Люди не проходили з переднього майданчика, а стояли біля мене і роздивлялися у вікно. Кондуктор не могла їх розігнати, настільки всім було цікаво спостерігати, як така маленька дівчинка вправляється з тролейбусом. Було раз чоловік у віці ну прямо висів наді мною. В мене двері були відчинені і я в нього питаю: “Чоловіче, щось не так”. А він каже: “Та ви так на ці педальки натискаєте, наче на піаніно граєте. Я просто сам водій зі стажем, але такого ще не бачив”, – згадує Ольга.
Звертають увагу і на стан салону.
“Часто заходять і питають, “а чого у вас так чисто”, “а чому у вас тут так пахне” тощо. Я завжди відкриваю 3 двері, коли більшість водіїв — лише дві. Це пасажирів теж дивує. Завжди стаю рівно під бордюр, за потреби, опускаю пандус. Наші люди до такого не звикли. А я інакше не можу”.
У якому б колективі вона не працювала, всюди дивуються, що вона водій тролейбуса.
“Я колись на 12-му маршруті працювала, на старому тролейбусі. Стала на зупинці і побігла швиденько в “лоток” попити кави. Так мені не давали кави, поки не впевнились, що я дійсно водій тролейбуса, – згадує Ольга. – Жіночка по пояс вилізла у те віконечко, обдивилася мене з ніг до голови і тільки потім я отримала свою каву”.
Завжди треба залишатись людиною
Але все одно, за словами Ольги, люди зараз більше звертають увагу на манери, на спілкування. Пасажири не звикли чути в громадському транспорті слова ввічливості, врівноважений діалог без використання нецензурних слів.
“Сваритися с пасажирами — не моє. Я завжди холоднокровно ставлюсь до всіх конфліктних ситуацій і намагаюсь вирішити питання спокійним діалогом, не ведучись на провокації. Таким чином вдається уникнути скандалу. Неодноразово, будучи пасажиром, була свідком нахабства водіїв. Коли він дивиться у дзеркало заднього виду і кричить комусь “ей ти, бидло” чи щось в цьому дусі. Ну яке буде ставлення до такого водія? Звичайно ж негативне. Ба більше, через таких водіїв люди вважають, що всі такі. Тому й дивуються, коли з ними спілкуються нормально, без агресії, без хамства і з посмішкою. Ми — обслуговуючий персонал. Ми не маємо права жахливо поводитись зі своїми пасажирами”, – зазначає водійка тролейбуса.
Люди дуже дивуються, коли її довго немає на маршруті. Бо для них інші тролейбуси їздять не так. Не чекають, поки хтось підніметься, фиркають, коли треба підняти пандус, не хочуть відчиняти всі двері тощо.
“Я не можу не взяти пенсіонера чи якогось нетверезого чоловіка. Так, вони не заплатять, а я не зароблю грошей. Але ж це моя робота — возити людей. Хай хоч і весь салон пенсіонерів буде. Я все одно зобов’язана їх везти. Це краще ніж сваритися з ними, витрачати свої нерви, псувати собі настрій. Бо ситуація ж від того не зміниться”.
Ольга згадує, що в часи, коли вона тільки прийшла в цю професію, було лише 3-4 людини, яких можна було ставити за приклад. Які не матюкалися, які не пиячили постійно, завжди віталися, були охайно вдягнені тощо. І вона на них старалася рівнятися. Жінка зауважила, що зараз таких людей більше, бо за цим почали більше слідкувати, робити зауваження.
Війна і блекаут
В день, коли почалась повномасштабна війна, вона збиралась о четвертій ранку на роботу.
“Мені зателефонували і кажуть: “Не йди на роботу, бо почалась війна”. А я кажу, що я вже нафарбувалася і збираюсь виходити. В сенсі не йти на роботу! Мій мозок не усвідомлював тоді, що відбувається, – згадує початок масштабної війни Ольга. – Я прийшла на роботу, нам сказали “Виїжджаємо за розкладом!”. І ми виїхали, і ми працювали. Дуже страшно було, коли за мною впала ракета. Це сталося 10 жовтня минулого року”.
В момент падіння ракети Ольга повинна була прибути на Янтарну. Але її врятувала сварка з водієм автобуса.
“Він перекривав рух і не давав мені нормально стати під бордюр, щоб я могла відкрити 3 двері. Я розізлилась, почала нервувати, об’їхала його по другому ряду. І вийшло так, що я проїхала той відрізок маршруту на 2 хвилини раніше. І за мною одразу стався вибух, я побачила його в дзеркало, а потім впала ракета, – згадує той страшний день водійка тролейбуса. – Люди почали кричати і панікувати, вимагали зупинити тролейбус. Я, як могла, припаркувалася на узбіччі. Мережа обірвалася. Всі повибігали з салону, кричали, у всіх паніка, ми з кондуктором теж в паніці. Через кілька хвилин люди заспокоїлись і почали питати, чи не повезу я їх далі. Вони побачили, що тролейбус має автономний хід. Почали повертатися назад в тролейбус. Зв’язку з диспетчером не було. Що робити — невідомо. Ми в такій ситуації були вперше. Я культурно попросила людей залишити салон, закрила тролейбус і чекала, поки з’явиться зв’язок”.
Коли вдалося зв’язатися з диспетчером, він спитав, чи зможе вона доїхати до Калинової, де є напруга. Автономний хід у тролейбусі був лише аварійний, для об’їзду перешкод, наприклад. І вона поїхала, на маленькій швидкості. Повітря їй ледь-ледь вистачило доїхати до гаража.
Блекаут її застав на Лівобережному.
“Я пішла додому на обід і коли поверталася назад, вмить все вимкнулось. І три доби мені довелося ночувати біля машини. Спочатку затягнули в гараж машини, які застрягли в дорозі, а вже потім ті, що були на станції”.
Про дітей, перемогу в конкурсі та популярність
У Ольги є троє дітей. Старша дочка вже вивчилась в ДДУВС на слідчого, середня вже закінчує магістратуру. Вчиться на реабілітолога. А найменший, син, вчиться в 11 класі. Дітей мамина професія не цікавить взагалі.
В 2011 році Ользі довелося прийняти участь республіканському конкурсі водіїв тролейбуса.
“Я тоді тільки з декрету вийшла. І мене питають, чи не хотіла б я прийняти участь. А я кажу, у мене дитина грудна, мені що, зайнятись нічим. Через цікавість спитала, що там треба робити. А мені сказали, що будуть давати звільнення від роботи на час змагань. Я і погодилася, більше часу з дитиною побуду”.
І так сталося, що вона зайняла І місце на тому конкурсі. Після того Ольга не могла нормально працювати.
“Це ж все показували по телевізору. Ще й зробили акцент на тому, що перемогла у водінні та знанні ПДР саме дівчинка. Ледь не кожен пасажир звертав на мене увагу. “Ми вас бачили”, “ це ж її показували по телевізору” і так далі. Навіть на вулиці мене впізнавали. Так було протягом кількох років. Зараз вже підзабули про це, нарешті”.
Готує смачно і їздить на велосипеді
“Я люблю рух”, – каже Ольга. Маючи автомобіль на роботу вона їздить на велосипеді. Оскільки водій – це переважно сидяча робота. Спина не витримує таких навантажень.
“Тому я і катаюсь на велосипеді. А коли вже стає досить зимно, то ходжу пішки, аби хоч якось оживити свій організм після робочого дня. Я люблю займатися спортом, але не можу, через свій робочій графік. Встаю у четвертій ранку, о 5-й уже виїзд на маршрут і лише о дев’ятій я повертаюсь додому. В мене просто немає часу на похід в спортзал”.
У вільний час Ольга полюбляє готувати. Головний її принцип — щоб було щось незвичайне.
“Люблю експериментувати і щоб все гарненько було. Обожнюю випікати солодощі. Сама не їм, не люблю. Але цей весь процес мені дуже подобається. Чоловік постійно дивується, навіщо я ото наготовлюю. А я приготую, а потім роздаю, сама навіть і шматочка не їм. Можу лише скуштувати, чи таке вийшло, як я хотіла. В мене взагалі все має бути гарно. Навіть коли їсти насипаю, то мені важливо, в який посуд я кладу їжу”.
Такий підхід, як бачите, у Ольги і до роботи. Все має бути на вищому рівні.
“На Новий Рік, наприклад, прикрашають салони тролейбусів, а в мене має бути інакше, по-моєму. У мене є свій смак і я хочу щоб мені подобалось те, що бачу”, – розповіла жінка.
Фото Володимира Федорищева та з архівів героїні
Категорія: Важливо, Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра, Транспорт в Дніпрі
Позначки: Головне