«Бахмутська діаспора»: історія студентки з Харкова, яка у Дніпрі рятує рідних людей

Фонд «Бахмутська діаспора» надав допомогу понад 30 тисячам українців, які постраждали від війни. Нині його координатором є Юлія Олійникова.

Те, що довелося пережити їй – студентці Харківського національного університету, не кожна людина витримає. Велика війна почалася просто на очах тендітної дівчини.

– Сама я родом з Бахмута і вранці 24 лютого 2022 року вирішила відвідати батьків, – розповідає Юлія. – За п’ять хвилин до виїзду з Харкова зателефонувала татові, хоч раніше ніколи так рано йому не дзвонила. Але тоді серце здригнулося. Потрібно поговорити! Батько повідомляє: «З боку Краматорська якісь вибухи. Щоправда, далеко». Я заспокоюю: «Не хвилюйся. Все буде добре.» Та й поїхала. І десь під Балаклією ворожий снаряд потрапляє у військовий склад. Жахливий вибух. Все це відбувається на очах. Читаю новини – зв’язок ще працював – і розумію: «Почалася війна!»

Вже під Ізюмом машину, в якій їхала студентка, зупинили на блокпості та попросили повертатися до Харкова. Повернулись. А Харків уже лихоманило.

– Приїхали, приблизно, о дев’ятій ранку, – продовжує дівчина. – У місті метушня. Люди з речами в метро проштовхуються. Ніхто не розуміє, що відбувається. Паніка! Але я ще встигла на Блаблакар. Як з’ясувалося, останній. Тут на трасі біля автобуса лопається колесо. Машин поблизу немає. Інтернету також. Тільки лунають вибухи. Простояли на узбіччі чотири години, поки нам нарешті допомогли. Дісталися лише Слов’янська, звідки мене батьки забрали до Бахмута.

У Бахмуті Юлі та її батькам на якийсь час здалося, що це ще не справжня війна. Ну і що, що вибухи будять ночами і ворожі снаряди руйнують будинки? Адже це не кожен день відбувається. Не всюди. Погримить-погримить війна та заспокоїться. І не сьогодні – так завтра, не завтра – так післязавтра все скінчиться!

– Ситуація тільки розпалювалася, – зазначає Юля. – Снаряди потрапляли дедалі ближче. Стало ясно – треба їхати. Але мама з татом ніяк не хотіли. Ледве вдалося їх умовити, і ми з тяжким серцем переїхали до Дніпра, де у нас є далекі родичі.

У Дніпрі Юлія не мала ні знайомих, ні роботи. Що робити? Якось дівчина знайшла оголошення про те, що потрібні волонтери. І вона озвалася на заклик – допомагати людям.

– Спочатку це був фонд «Бахмутська діаспора», потім «Східноукраїнська діаспора», – розповідає Юлія Олійникова. – Потрібно було шукати зарубіжних донорів, отримувати, сортувати та видавати людям гуманітарну допомогу. Коли почала працювати, наслухалася безліч страшних історій.

Одна з таких розповідей особливо вразила волонтерку. У Ніни, переселенки з Бахмута, не залишилось ні житла, ні документів. Ворожий снаряд повністю зруйнував будинок, убив чоловіка літньої жінки. У перші дні війни загинув старший син. Молодший також воював, але потрапив у полон і незабаром його не стало.

– Жахлива історія, – констатує Юля. – Жінка втратила все. Коли молодшого сина поранило, вона збирала гроші на операцію. Потім він був у полоні і все скінчилося. Кінець сподівань. Ми допомагали Ніні чим тільки могли. Вона надіслала мені лист подяки, який закінчувався так: «Ти мені стала такою близькою. Стала рідною людиною. Не думала, що в чужому місті хтось так піклуватиметься».

Так для самої Юлії кожен такий постраждалий став у чужому місті близькою та рідною людиною.

Автор: Олександр РАЗУМНИЙ.