Місце побачень та розлучень: історія найзагадковішого пам’ятника у Дніпрі

В одному з двориків Дніпра вже понад 60 років стоїть незламний кенгуру. Про скульптуру ходить безліч легенд, які екскурсоводи із задоволенням переказують слухачам. За однією з них, якщо дівчина погладить тварину по животу, то незабаром у сім’ї варто чекати на поповнення, передає кореспондент «Наше Місто».

Кенгуру творить чудеса

За легендою пам’ятник у дворі будинку №32 встановив ректор Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. Чоловік жив там зі своєю коханою дружиною, яка довгий час не могла завагітніти. Коли довгоочікуване маля з’явилося на світ, професор на радостях поставив пам’ятник. Він вважав, що кенгуру – зразок материнства.

І хоча це лише легенда, багато дніпрян щиро в неї вірять. Біля пам’ятника неодноразово помічали сім’ї з дітьми.  

Незламний пам’ятник

Статуя знаходиться у дворі одного з будинків на вулиці Гончара. За радянських часів він був відомчий у стилі сталінського ампіру, з використанням на фасадах так званих “архітектурних надмірностей”. Будівлю збудував для своїх співробітників трест «Укрвуглегеологія».

І відповідно виникло бажання для гарного будинку створити гарне подвір’я, прикрасити його чимось особливим. Так, у дворі з’явилися дві скульптури: «Кенгуру з дитинчатою» та «Дівчинка з м’ячем». Вони оздоблювали передню частину двору. Крім того, у дворі встановили гарні лави, ліхтарі, альтанку.

Кажуть, що це були типові декоративні садово-паркові скульптури з армованого цементного розчину, а ніякі не «пам’ятники», як зараз деякі називають. Їх встановлювали в СРСР з 30-х до кінця 50-х років минулого століття у парках, скверах, дворах шкіл та дитячих садків, зрідка у дворах житлових будинків.

Для цих скульптур робилися форми, і виготовлялася енна кількість штук кожного виду.

За кілька років «Дівчинка з м’ячем» зникла, а кенгуру перемістили всередину двору на спортивний майданчик, уже на циліндричному п’єдесталі, де він і зараз.

У 70-80-х роках минулого століття вандали позбавили кенгуру вух, а кенгуренка — голови. Через це багатьом почало здаватися, що по просп. О. Поля стоїть пам’ятник динозавру. 2003 р. у кенгуру знову з’явилися вуха. Місцевий житель власноруч виготовив їх із міцного матеріалу та встановив на сучасному клеї та штирях. На жаль, за годину вух знову не було на місці — над скульптурою встигли знущатися два підлітки.

Але народна стежка до кенгуру не заростала. Тут призначалися побачення і зароджувалися романи між дуже молодими; кипіли неабиякі пристрасті з поцілунками, зустрічами, сварками, розставаннями та примиреннями.