Сина забрала війна, а будинок – ракета: історія дніпрянки, яка з онуком пече для поранених пиріжки Перемоги

Редакция "Наше мiсто Дніпро"

1 рік ago

Наталія Балан, постраждала від ракетного удару - Наше Місто

Біда не приходить одна. На жаль, цю сумну істину вже вкотре підтверджує доля дніпрянки Наталії Балан. Двадцять років тому через трагічну випадковість загинув Олександр – її старший син. На початку цього року рашисти вбили молодшого Ярослава. А минулої суботи ворожа ракета прилетіла на її рідну вулицю Дружинників. Лише дивом Наталія Ярославівна та її онук Артур залишилися живими. З журналістами «Наше місто» Наталія спілкується навіть не на нерві. Вона сама – суцільний нерв.

Відновленню не підлягає: навіть фундамент тріснув

Ракета розірвалася за десяток метрів від її будиночка. На його місці зараз одні руїни. Наталії ще пощастило – тієї фатальної ночі мала робочу зміну.

– Цей будинок нам із сестрою дістався від мами, – розповідає жінка. – Я живу сама, а сестра – з дітьми та онуком. Бахнуло якраз з мого боку будинку, так що якби не робота, мене, напевно, засипало б уламками. А будиночку нашому точно каюк. Самі бачите! Комісія сказала: Відновленню не підлягає. Навіть фундамент тріснув». А скільки я тут перебудувала. Воду провела, світло налагодила, газ поновила. Ремонт зробила. А тут таке!

Наталія Ярославівна – оператор котельні. І в ніч із 23 на 24 червня якраз була на чергуванні.

– Приїхала додому, а тут таке, – каже далі Наталія. – Газ пре, аж іскри летять. Дякувати Богові, газовики його швидко перекрили. Сестру ледве дістали. У неї обличчя порвало, і вухо, і шию. У зятя – переломи обох ніг. Потім онука дістали й невістку.

Наталію Ярославівну врятував щасливий робочий графік. Це справді диво, враховуючи, що в житті їй не дуже щастить. З самого дитинства.

Бандерівка вишила портрет Леніна

У школі Наташу не вважали за правильну радянську ученицю. Ще б! Бабусю з дідусем комуністи розкуркулювали. Дідусь взагалі у непрості часи насильницької колективізації відправив до нокаута «продрозгортача», за що отримав 20 років таборів. Батько теж якийсь неблагонадійний. Та й прізвище підозріле – Москалюк!

– Мені так і казали, що це бандерівське прізвище, – згадує Наталія. – Тому й у піонерки не брали. Але ж я хитра – вишила портрет Леніна. Вчителька оніміла. І другим заходом мене в піонерки прийняли, і червону краватку на шиї пов’язали. Потім і до комсомола приймати відмовлялися. А некомсомолок тоді до інститутів не брали. Довелося в райком йти, лаятись.

До металургійного інституту Наталія таки вступила, але провчилася недовго. Закохалася! Своєрідною компенсацією за відсутність вузівського диплома стали два сини – Сашко та Ярик.

На жаль, старшого сина не стало, коли йому було лише 19 років.

— Його ще двадцять років тому вбило струмом, — згадує мати. – Біля високовольтних ліній якісь дроти валялися. Ось Сашка й шибнуло струмом.

А кілька місяців тому загинув молодший син Ярослав. Загинув у бою, хоча за станом здоров’я взагалі не підлягав мобілізації.

Материнський захист не врятував

У семирічному віці сусідський хлопчик випадково потрапив гілкою у око Ярику. Дитяча травма виявилася дуже серйозною. Довелося видалити кришталик. Пошкоджене око вдалося зберегти, але бачити воно вже не могло. Але Ярик зовсім не втратив бойового хлоп’ячого запалу. Як і багато ровесників, він цікавився зброєю і мріяв стати героєм. Мужнім та сильним. Йому це справді вдалося.

– З дитинства він захоплювався якимись шаблями, кинджалами, сокирами, – розповідає Наталія. – Хотів боротися, захищати слабих. Звичайно, коли почалася велика війна, він не міг сидіти вдома. Вже 25 лютого ходив по усім військкоматам. Через очі мобілізувати його не могли. Але він – дуже наполегливий– ходив скрізь і всюди. Сина взяли до «Азова». Спочатку до тероборони, а потім направили на фронт.

Здається, що материнське кохання і віра надійніші за будь-який бронежилет. Вони завжди допоможуть та врятують. На жаль, це не так. Герої також гинуть.

– Я уявляла, що огортаю сина хмаринкою, – ділиться Наталія. – Він зі зброєю та у формі, а я його захищаю. Мені здавалося, що мій енергетичний купол захистить завжди і скрізь. Так і було. Але одного разу побачила, що цей купол лежить біля його ніг. Через день мені повідомили, що Ярика не стало ще два дні тому. Десь між Бахмутом та Запоріжжям. До його окопу потрапив снаряд. Син та побратими, які з ним були, загинули.

У Ярослава залишився син Артур, який тепер допомагає бабусі пекти для поранених бійців пиріжки.

Пиріжки Перемоги – найсмачніші

Сама Наталія Балан власні кулінарні вироби так не називає. Їй взагалі чужий всякий пафос. Мужня дніпрянка просто розуміє, що сьогодні кожному треба робити щось корисне. Хоч трохи. Але щодня. Кожна, навіть така і маленька справа, наближає нашу велику Перемогу.

– У минулому житті була кухарем, от і запропонувала випікати пиріжки, – розповідає Наталія Ярославівна. – Ну, і ми на нашому підприємстві стали це робити. Хто борошно принесе, хто картоплю чи олію. Працюємо з вогником. Хлопцям нашим треба допомагати!

Після смерті Ярослава дуже потоваришувала з його побратимами. Допомагаю чим тільки можу. Але пиріжки на фронт передати не так просто. Тому приносимо наші пиріжки пораненим бійцям у шпиталь. З картоплею, з капустою, з повидлом. Хай потішаться хлопці! Радість їм завжди знадобиться.

Підключилися до спільної справи і наші начальники Геннадій Плахтій та Андрій Клименко. Посильну допомогу вносить мій онучок Артурчик. Йому зараз 12 років і я вірю, що він, як і батько, стане справжнім патріотом.

Тієї страшної для Лоц-Каменки ночі онук збирався переночувати в бабусиній кімнаті.

– Він гостював у мене, – розповідає Наталія. — І тієї ночі спав би в мене. Але тут в мені щось доторкнулося до серця. Не можу пояснити, та якась тривога накрила. Подзвонила невістці: «Забери Артура!» На щастя вона так і зробила. Чи це не диво!

Хочеться вірити, що чудес у житті Наталії Балан буде більше, ніж лиха. Нещасть у її долі і так достатньо. На п’ять життів вистачить.