Ігор Крупнов з Дніпра в один момент прокинувся відомим на всю Україну. 57-річний захисник, автомобіль якого під час виконання бойового завдання в Херсонській області підірвався на двох протитанкових мінах, залишився без обох ніг. Він ледве вижив, переніс близько 10 операцій і став першим в історії вітчизняної медицини пацієнтом, якому провели остеоінтеграцію. Простіше кажучи, вживили протези прямо в кістки. Зараз Ігор ще проходить реабілітацію у Львові, проте вже міцно стоїть на своїх нових ногах. Про свій військовий досвід, поранення, підтримку родини та плани на після Перемоги Ігор розповів сайту «Наше місто».
Ігор Крупнов – підприємець. У Дніпрі у нього є бізнес по будівництву та обслуговування плавальних басейнів, яким він займається вже 25 років. Спочатку як найманий робітник, а потім як власник разом з партнером. Має двох дорослих доньок – старшу Альону, яка мешкає в Івану-Франківську. Вони з чоловіком IT-спеціалісти, та зараз він боронить Україну у лавах ЗСУ. Та молодшу – Алісу, яка живе в Бельгії. Вона – майстер спорту міжнародного класу з кінного спорту. Дружина Валерія Козлова – бізнес-вумен, директорка програми Key Executive MBA у Львові. Саме на Західній Україні Ігор і його кохана були 24 лютого 2022 року. Чоловік зізнається, що повномасштабне вторгнення росії не стало для нього несподіванкою.
– Тривога вже тривалий час висіла в повітрі, і було справою часу, коли почнеться ця велика війна. Зранку 24 лютого планували повертатися в Київ, бо там у дружини теж є бізнес. Ситуація була незрозумілою і страшною для всіх. Валерія вирішила їхати до доньки в Бельгію. Я її провів до кордону і одразу пішов в військкомат. Вона була проти мого рішення, проте я для себе вирішив, що не зможу пасивно спостерігати зі сторони, як ворог знущається над моєю Батьківщиною. Я ще з 2014 року хотів, щоб Україна максимально відірвалася від росії, хоч у мене там і родичі живуть. Давно намагався вплинути на їхню точку зору та не вдалося, тому спілкування повністю припинили. Коли була АТО, допомагав фронту по максимуму. Ми віддали свій офіс для «Кікімор Дніпра», де жінки аж до 2018 року плели маскувальні сітки і кікімори для розвідників.
Крім того, в мене є військовий досвід. Я воював в Афганістані, був у спецназі. Це зіграло свою роль, в першу чергу, у психологічному плані. Бо людина, яка пройшла через війну, знає, як свистять кулі над головою і вибухають міни. В резервній роті відновив забуті навички, трохи повчився методикам сучасної війни у ветеранів АТО і з травня 2022 року я вже був на передовій, на південному фронті.
Ігор разом з побратимами по підрозділу були в активній обороні. Займалися аеророзвідкою, корегували вогонь нашої артилерії, здобували корисну агентурну інформацію від людей, які перебували в окупації. Потім навчилися наносити удари дронами по ворожим позиціям. Деокупацію правого берегу Херсонської області та самого Херсону він вважає однією з найважливіших подій у своєму житті.
-Пам’ятаю, як їхали по звільненим селам, як нас зустрічали люди! З великою радістю! Це нас дуже надихало! Маленька Перемога у великій війні! – говорить він.
А далі у двері постукала біда – під час виконання бойового завдання джип, в якому був Ігор, його комбат і начальник батальйону із зв’язку, наїхав на протитанкові міни.
-Я одразу втратив свідомість, і те, що було далі, мені розповіли потім. Машина підлетіла в повітря більше ніж на 10 метрів, приземлилася на дах і загорілася. Кажуть, що мене кликали, а я ніяк не реагував, тому думали, що загинув. На жаль, комбат не вижив. Зв’язківець отримав два компресійних переломи хребта, через 5 місяців відновився, і його відправили назад в підрозділ. А я тримав такі поранення, що лікарі вирішили ампутувати кінцівки. Три доби був без свідомості в госпіталі Миколаєва. Прийшов в себе, коли привезли у Львів. Там і проводили всі операції, загалом – вісім. Остання – 10 квітня 2023 року, та, завдяки якій я і став відомий на всю Україну.
Ігор Крупнов у реабілітаційному центрі «Незламні» перебуває вже більш ніж півроку. Чоловік зізнається, що операції давалися йому дуже важко. Безмежний безкінечний біль, від якого опускалися руки.
-Пам’ятаю, що коли запропонували остеоінтеграцію, яку повинен був робити австралійський ортопед-травматолог Муньєд Аль Мудеріс – хірург, який зробив вже до 500 таких операцій по всьому світу, настрій в мене був дуже пригнічений. Це було напередодні Дня Святого Миколая. Мені зробили чергову операцію, і мова йшла про те, що доведеться ампутувати праву ногу вище коліна. Але він сказав, що збережемо, і вже 20 грудня зібрав мені до купи праве коліно. Я був дуже щасливий і, хоч і сумнівався трохи, погодився на остеоінтеграцію. Переживав, правда, чи вистачить на неї сил. Думав, вже поставлю звичайні протези. Бачив, що хлопці ходять зі звичайними протезами, значить, і я буду ходити. Та, врешті-решт, дав згоду. Поставив лікарям одну умову, щоб робили одразу дві ноги. В результаті ліву ногу робили 40 хвилин, а праву – дві години. Важка була операція, велика крововтрата, та все завершилося хепі-ендом. На другий день вже міг стояти на ногах. І це було неймовірне відчуття!
Остеоінтеграція — це новітня для нашої країни методика. Згідно з нею, під час операції частину протеза імплантують прямо в кістку. А після загоєння та відновлення припасовують штучну стопу. Це найкращий спосіб протезування для людей, які втратили обидві ноги. Оскільки остеоінтегруючий протез, на відміну від класичного, більш мобільний та функціональний. Він дає змогу не просто ходити, а й відчувати поверхню під штучними стопами.
Зараз Ігор вже достатньо впевнено ходить, навіть водить автомобіль. З гордістю розповідає, що на День батька його відвідала старша донька Альона, і він з нею гуляв львівською бруківкою. Чоловік дуже задоволений протезами. Його чекає ще місяць реабілітації, а потім військо-лікарська комісія. Після відновлення планує розвивати свою справу та допомагати у бізнесі дружині Валерії, яка була і є його головною опорою упродовж всього часу лікування.
-Наразі у Дніпрі зі справами допомагає похресник. Зрозуміло, що басейни під час війни ніхто не замовляє, проте у цьому році на відміну від минулого зріс попит на їхнє обслуговування. Це говорить про те, що люди відчувають, що російська армія не здатна окупувати Дніпро.
Також чоловік зізнається, що мріє відвідати молодшу доньку Алісу в Бельгії, пожити там, як мінімум, місяць. Чекає внуків, але обидві доньки говорять, що татусь ще молодий, і йому зарано бути дідусем.
-Мрію подорожувати, відпочивати на своїй дачі в Обухівці, зробити ремонт в одеській квартирі, яку придбали ще до війни.
Бажаємо Героєві, щоб всі його мрії втілилися в життя якнайшвидше!