Спочатку евакуював людей, а тепер – зі зброєю в руках: історія військового, який працював водієм у Дніпрі

Дніпрянин Олександр довгий час працював водієм на автобусі №146Б. Та з початком повномасштабного вторгнення його життя, як і життя всіх українців, кардинально змінилось. Тоді перед водіями постали нові завдання. Спочатку він возив гуманітарну допомогу, евакуював людей, а тепер – із зброєю в руках захищає рідну землю, передає «Наше місто» з посиланням на департамент транспорту.

«Я сказав – все зробимо. Поспілкувався з хлопцями, у нас вийшов «кістяк» з 15-20 водіїв, які не відмовили жодного разу. Ми, можна сказати, жили на підприємстві. У постійній готовності, навіть, вночі: за 5 хвилин зібралися та поїхали. А це квиток в один кінець: ти або пан, або пропав. Ми знали, що можемо не повернутися. Але треба було забрати людей та вивезти їх в безпечне місце», – згадує Олександр.

Чоловік їздив і на Херсонщину, і на Харківщину, і на Донеччину, і на Сумщину. Разом з колегами-водіями бував на нулі та під прицілом зброї, двічі вибирався з оточення. Та найсильніше в пам’яті закарбувалася велика евакуація з-під Бердянська.

«Кажу хлопцям: «Їдемо на окуповану територію. Я не знаю, як себе поведуть орки, що вони будуть робити. Можуть бути провокації. Хочете – їдьте, не хочете – ні». Всі сказали, що поїдуть. Зібралася велика колона – з різних автопідприємств. Окупанти обшукували транспорт на кожному блокпосту, а заразом – крали солярку з бензовоза та їжу з пакунків з гуманітарною допомогою. Із усіма цими зупинками до Бердянська добиралися півтори доби. Тільки-но під’їхали до міста, побачили у порту стовп диму – наші захисники влучили в десантний корабель окупантів. Я зрозумів, що це надовго. Ледве домовилися, аби ми перевантажили гуманітарну допомогу в швидкі, щоб вони заїхали в Бердянськ та вивантажили елементарне – дитяче харчування, підгузки, медикаменти. Коли кинули клич, що стоїть колона перед містом, вийшло стільки людей! Їм було все одно, що їх можуть розстріляти. Вони пішки до нас йшли зо 3-4 кілометри, все – аби виїхати. Ми намагалися забрати по максимуму. Тоді було близько 50 автобусів, на них ми вивезли десь 3,5 тисячі людей», – розповідає водій.

На зворотному шляху окупанти знов влаштували терор – через обшуки на кожному блокпосту колона стояла по кілька годин. А коли доїхала до Василівки, застрягла там на 2 доби – без їжі та води. В кожному автобусі – десятки людей, серед них – матусі з немовлятами.

«Коли вже проїхали Василівку, було приємно їхати через наші блокпості. Співробітники поліції бачили нас і плакали. Ми зробили добру справу. Не за славою та не за грошима їхали, просто виконували свою роботу. Я ще з 2014 року на тимчасово окуповані території возив гуманітарні вантажі. Бачив, як там люди живуть. Тому одразу, коли сказали, що треба їхати, я не відмовляв. Возив, поки не призвали до армії», – каже Олександр.

Він впевнений – його колеги-водії і зараз у будь-який момент готові їхати на допомогу. Ці поїздки – не єдине випробування, з яким колектив підприємства упорався разом.

«Було важко, коли стався приліт на нашу базу. Ми тільки перейшли на великі автобуси, навчились їх ремонтувати, тільки сформували колони, зібрали гарний колектив. І на тобі – ракета. Підприємство не розбіглося, відновилося і далі продовжує возити людей. Хоч всі розуміють, що небезпека залишається. Люди все одно виходять на роботу, не бояться», – каже Олександр.

Сам він із січня боронить рідну землю в лавах ЗСУ. Нещодавно отримав бойове поранення, тож зараз проходить реабілітацію. Далі – повернеться на фронт. Та водій зізнається, він дуже сумує за роботою.