Чоловіка забрала хвороба, а сина – війна: історія жінки з Дніпра, яка навчилася жити для інших

До Дня матері, який вся Україна відзначала 14 травня, газета «Наше місто» у номері від 18 травня 2023 року присвятила декілька щемливих і одночасно героїчних історій, які нікого не залишать байдужими.

Сьогодні ми публікуємо розповідь про героїчну жінку, дніпрянку Олену Копитько, яка на протязі двох місяців втратила і чоловіка, і сина. Здавалося, що й сама вона вже не живе. Раптом стала байдужою до всього, що цінувала, чим захоплювалася раніше. Єдине, чого хотіла дізнатися від Господа – за що?

Олена працювала інженером-конструктором на підприємстві «Союзпроммеханізація», останні роки перед пенсію – адміністратором Будинку профспілок. Чоловік Леонід був головою профкому одного з заводів, а потім – облавтодору. Син Іван народився 27 липня 1981 року у Дніпрі. Ще через два роки з’явився Сергій.

Ваня навчався у 37-й школі. Там захоплювався театром, грав головні ролі – да так, що на їх вистави приходили із інших закладів. Закінчив навчання дуже добре та поступив на бюджетне відділення у металургійну академію. Приймав активну участь у житті вишу – на другому курсі очолив студентську організацію. В роботі допомагало почуття гумору. «Ваня, як і усі в нашій сім’ї, ненавидів хамство та пихатість», – згадує мати.

В якийсь час Ваня захопився астрофізикою – у нього було декілька телескопів, через які хлопець спостерігав за зірками. Але найбільше віддавав себе екстремальному водінню та техніці – тому й пішов працювати на СТО. Кажуть, що був механіком з великої літери.

На захист Вітчизни хотів піти ще у 2014 році. Але в той час вони з дружиною чекали дитину. І рідні умовили залишитися. Це був другий раз, коли мати його відмовила. Бо хлопець завжди приймав рішення сам. А перший раз був тоді, коли Іван після 9 класу на відмінно закінчив навчання у місцевій флотилії та захотів поступати до одеської мореходки. Мав навіть направлення туди. Але матері було лячно відпускати його від себе. А Іван тоді мріяв про море та хотів стати моряком, як колись батько.

У минулому році незадовго перед початком повномасштабної війни вся родина захворіла на ковід. В лютому помер батько. Аби підтримати мати Іван жив із нею. Він теж перехворів – 24 лютого йому потрібно було здавати аналізи та виписуватися з лікарняного.

Але він прийняв інше рішення. І вже зранку, залишивши сина та двох доньок, був біля Шевченківського військкомату. А ближче до вечора його підрозділ вивезли до Чугуєва. Там їх сильно розбомбили.

— І тільки тоді розібралися, що у сина зовсім не було ніякого військового досвіду, розповідає Олена. – Після чого повернули до Дніпра та прикомандирували до роти охорони військкомату. В цей час син, який був дуже влучним мисливцем, закінчив снайперські курси.

Кожен раз, коли вона намагалася приїхати до сина, той по телефону відповідав, що то на навчання виїхали, то у наряді. Мати запропонувала допомогти знайти гроші та купити снайперську оптику, але Іван сказав, що вже опановує «Джавелін». Після декількох розмов Олена здогадалася, що син вже не в Дніпрі.

З 17 квітня минулого року Іван вже не виходив на зв’язок із мамою. А 20 квітня, коли молодший син пішов до військкомату, аби щось дізнатися, Олена пішла до церкви. Свічку ставила за живу дитину, але сльози текли без зупинку. А коли повернулася додому – приїхали Сергій з дружиною. В його руках мати побачила білий аркуш і все зрозуміла. Так з два з половиною місяці вона втратила сина та чоловіка.

І тільки потім мати дізналася, що син служив у спецбатальйоні розвідки і штурму «Скала» та мав позивний «Ванєчка». Був водієм мобільної групи. Виконували задачі з розвідки, прикриття, підкріплення інших підрозділів. Брали участь в підриві стратегічно важливих доріг, мостів для протидії просуванню ворожих колон техніки.

— Іван був урівноважений, спокійний, відповідальний, можна було доручити будь-які задачі, – згадує побратим із позивним «Студент». – Людина порядна і добросовісна, гідний українець та Захисник Батьківщини.

Загинув Іван в боях під Барвінково. Посмертно був нагороджений орденом за мужність ІІІ ступеня.

— Ми гідно поховали сина, знаємо, куди прийти на могилку. Але ще страшніше тим матерям, які не знають, чи їх дитина у полоні, чи десь лежить, звідки ніяк забрати, – вважає жінка.

Олена майже не пам’ятає, що з нею було до кінця минулого року. Займатися нічим не могла – хоча зазвичай це була дуже активна жінка, яка без діла ніколи не сиділа. Свого часу, вийшовши на пенсію, навчала дітей займатися хенд-мейдом, опановували багато його напрямків. Але тепер нічого не могла із собою зробити.

— Тим, хто опинився в схожій ситуації, раджу не зачинятися в собі, – радить Олена. – Спочатку мене дратували всі – особливо, ті, хто дзвонив на намагався втішати. Це бісило так, що кидала трубку. Але зрозуміла, що життя повинно продовжуватися, в мене онуки. Та й син з чоловіком не любили сліз. Тому вирішила робити все, що можу. Переглянула все своє існування. Син захоплювався екстремальним водінням – і я почала займатися в автошколі. Авто знадобиться на роботі, куди невдовзі влаштуюся.

Вона щомісяця перераховує гроші до ЗСУ та декількох фондів. Допомагає й притулкам для тварин – бо син дуже любив собак та добре вмів їх дресирувати. Також надає допомогу речами та продуктами через волонтерів. З лютого стала активним членом ГО «Родинне Коло загиблих Героїв Дніпропетровщини» – аби підтримати тих, хто, як і вона, пережив втрату рідних. Головне, що їм радить – жити для інших. А ще – не показувати слабкість. «Нам не можна бути слабкими, особливо зараз!», – впевнена мати Героя.

Автор: Роман Володимиров.