Сьогоднішня історія про Героя, який наразі вже захищає нас на небесах – Олександра Суходольского, та його маму Наталю. Жінку, що втратила на війні сина, вдома охороняє його найкращий друг – вівчарка Сем.
Газета «Наше місто» у номері від 18 травня 2023 року присвятила цій святій темі декілька щемливих і одночасно героїчних історій, які нікого не залишать байдужими.
Олександр народився на Полтавщині. У шкільні роки разом із мамою переїхали спочатку до Павлограда, а потім до Дніпра. Після школи він намагався вчитися на кухаря. Але вважав, що це не та чоловіча робота, про яку він мріяв. У 20 років він пішов захищати батьківщину.
– Я його відмовляла приблизно рік, – згадує Наталя. – Він відповідав: “Мамо, я так не можу – хлопці там, а я тут”.
Олександра Суходольського направили до 25-ї Січеславської повітряно-десантної бригади. Воював під Авдіївкою. З 2015 року – в аеророзвідці. Там він і зустрів свого чотирилапого друга.
– В Авдіївці господарі, видно, виїжджали і кинули собаку на прив’язі біля будинку, – ділиться мама героя. – Це було взимку. Пес був такий голодний, що повидав весь сніг навколо себе. Хлопці його забрали. Спочатку Сем дуже боявся. Тиждень із машини не виходив. Їжу йому прямо туди носили. Потроху освоївся та прижився у військовій частині.
Як розповідав Олександр матері, це було кохання з першого погляду. З того часу Сем був постійно за нього – чотири роки він провів з господарем в АТО і рік на громадянці – після того, як у Сашка закінчився армійський контракт. У телефоні бійця – десятки його фото та відео із Семом. Зображення чотирилапого побратима – навіть на заставці його телефону. Сам Олександр говорив, що Сем – це його найкращий друг, навіть брат. Дивлячись на ці фото, здається, що собака посміхається та випромінює щастя від присутності господаря, а разом вони становлять нероздільний тандем.
– Вранці 24 лютого 2022 року відразу після вибухів Сашко прибіг до мене, – згадує Наталія Суходольська. – Він мешкав тут на «Західному» неподалік. Дав мені інструктаж – як збирати аптечку, тривожну валізку. Я пішла на роботу. Незабаром він дзвонить: “Мамо, я вже їду в частину”.
Сема на війну Сашко не взяв – такого навантаження пес, якому вже понад вісім років, міг не витримати. Пес залишився з Наталею.
У травні Олександр Суходольський отримав контузію. Три тижні був у лікарні у Дніпрі. Тоді Наталя та Сем бачили його востаннє.
– 23 червня 2022 року мій син загинув, розповідає мати. – У нього було вогнепальне поранення: куля пройшла через ліве плече і влучила в серце. Хоча Сашко був у бронежилеті та касці. Того страшного дня я була на роботі. Мені зателефонували з військкомату та запитують: «Ви – Наталія Суходольська?» Я запитала: Що сталося? А серце впало.
Олександр загинув у бою у селі Мазанівка Донецької області. «На їхню позицію напали несподівано якось, – розповідали потім матері товариші по службі. – Сашко, природно, як найсміливіший і командир відділення і почав їх відбивати. У нього це вийшло. Але коли ці тварюки вже відходили, ось це все сталося».
Цього дня – 23 червня у Олександра Суходольського було призначено захист диплома в одному з вишів Дніпра. Згодом в університеті вирішили зарахувати герою захист диплома: Наталі передали документ сина про вищу освіту.
Їх дізнаються в мікрорайоні: мініатюрна жінка, яка втратила на війні єдиного сина, двічі на день ходить з величезним собакою.
– Якби не Сем, я не знаю, як би я це все пережила, – зізнається Наталя. – Я його іноді Сашком називаю і тепер не уявляю, як без нього можна.
Після загибелі сина жінки почалися проблеми із здоров’ям. Щойно пережив втрату господаря і Сем. «Він не міг ні їсти, ні пити, – розповідає Наталя. – Йому паралізувала щелепа. Ветеринари пояснили, що це параліч на нервовому ґрунті. Лікувались, робили уколи. Він довго після цього не міг гавкати. І тільки недавно знову почав: до нього повернулися емоції».
Мати героя трепетно береже особисті речі сина та його нагороди. Їх у нього сім – ще з АТО. Незабаром до них має додатись ще одна – посмертно.
– Подробиці про загибель Сашка мені розповів його друг і побратим Антон, – розповідає мати. – Саме він витягнув його тіло з-під обстрілу. Мені всі казали, що я добре тримаюся. А я просто у шоці була і під пігулками. Мені досі не віриться, що сина нема. Мені здається, що він десь на фронті і повернеться після війни.
Сем теж з надією дивиться на фотографії Сашка і по-собачому вірить у диво. Він охороняє маму героя від кожного шереху. А герой вдячно дивиться на них із Небес.
Юлія СУПРУН.
За матеріалами Дніпровської панорами
Категорія: Важливо, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра
