Вже понад вісім років мешканка Криворізького району Олена Сугак шукає свого сина. У 2014-му Руслан у складі батальйону «Кривбас» потрапив в Іловайський котел. Згодом з’явилась інформація, що він у полоні. З того часу серце матері не має спокою, мужня жінка не припиняє пошуків. Більш того, вона допомагає іншим матерям зниклих воїнів. Наразі Олена Сугак – регіональна координаторка Офісу уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Детальніше про це – у матеріалі сайту «Наше Місто».
Руслан завжди прагнув захищати, рятувати та допомагати усім, хто того потребує, каже пані Олена. Відразу після армії, він пішов служити в місцеву пожежну частину, був начальником караулу. Але коли у 2014 році прийшла повістка з військкомату, мати відчула щось недобре і хотіла вберегти свого сина від війни.
«Коли повістка прийшла вперше, я йому не сказала про це. Але прийшла й друга, і мені довелося усе розказати, ми у родині не звикли брехати. Він сказав: «Раз прийшла повістка, значить, так треба. Ховатися не буду. Бо, як діти мої виростуть, що я їм скажу. Ні, матусю, я поїду».
Руслана зарахували до 40-го батальйону «Кривбас». Через два тижні їх відправили в Донецьку область. Перед Іловайськими подіями відпустили на декілька днів додому. На той час йому було 38 років. Він мав трирічного сина та п’ятирічну донечку.
«Ми сиділи з ним на порозі, і я кажу: «В тебе такі маленькі діти, можна якось уникнути цього, щоб не їхати туди?» А він відповів: «Ти не уявляєш, там горить земля, гинуть люди. Я не хочу, щоб вороги сюди прийшли. Ви спите спокійно, от і спіть. Я буду вас охороняти».
Під час Іловайської трагедії Руслан не вийшов на зв’язок. Тоді вже у новинах була інформація про обстріл українських військових у так званому «коридорі», тому мати відразу все зрозуміла. З тих самих пір вона завзято шукає свого сина.
«Без вісті зникло тоді багато військових з Криворіжжя. Всі батьки почали пошуки своїх дітей, залучили волонтерів. Декого вдалося повернути, але мого сина не було. Ми давали запити в різноманітні інстанції, звертались до волонтерів. Через декілька днів нам зателефонували і повідомили, що наш син перебуває у полоні. Ми шукали повну інформацію, їздили до Києва. Врешті-решт дізналися, що він знаходиться в травматологічному відділенні лікарні імені Калініна в Донецьку. Через знайомих намагались знайти спосіб його вивезти звідти, але тоді всі шляхи було перекрито… Вже стільки пройшло обмінів, а наших хлопців не повертали. З «Кривбаса» на той час було 14 чоловік, потім троє повернулися і залишилось 11. Вони досі вважаються полоненими без певного місця перебування. Є відеодокази, підтвердження побратимів, що бачили його в полоні», – розповідає Олена.
Мами військовополонених 40-го батальйону вирішили створити всеукраїнське ГО «Берегиня», до якого увійшли матері та рідні учасників бойових дій.
«Дуже багато роботи проведено. Ми піднімали спільноту у Франції, Німеччині, Румунії, Польщі, Ірландії. Намагалися донести інформацію про нашу трагедію. Було також створено фільм про наших дітей, які перебувають у полоні. Кінопоказ був у Берліні та інших містах Німеччини. Також його транслював канал ICTV», – розповідає Олена Сугак.
Робота з пошуку зниклих воїнів триває і досі. Рідні сподіваються, що держава допоможе, і хлопці повернуться додому.
«На зв’язок мій син з тих самих пір не виходив. Остання звістка про нього була в кінці 2017 року. Тоді нам обіцяли допомогу в його поверненні, але здійснити це не вдалося. А з початком повномасштабного вторгнення все взагалі дуже складно», – розповідає пані Олена.
На Руслана чекають діти, які вже встигли підрости і багато чого зрозуміти. А тоді донечці було лише п’ять років, і вона дуже чекала, що тато поведе її в перший клас, але, на жаль, не склалося.
«Їй було дуже важко це все перенести, тому я порадила вести щоденник, і все туди записувати, щоб тато прочитав, коли приїде. І ця дитина й досі пише розповіді для свого татка. А молодший син, коли зрозумів, що тата «забрали погані дяді», вирішив зробити все, щоб його швидше повернути. В нього була скарбничка у вигляді іграшкового їжачка, і він ховав туди свої коштовності (цікаві камінчики, іграшки з кіндер-сюрпризів, тощо). Син хотів віддати ці речі «поганому дяді», щоб той повернув батька. Хлопчик підріс, все зрозумів, але той їжачок так і стоїть на своєму місці», – пригадує Олена Сугак.
Всі ці роки серце матері не має спокою. І саме серцем вона відчуває свого синочка навіть через сотні кілометрів.
«Я знаю, коли у нього щось не гаразд, коли він хворий. А що я можу зробити?! Лише молитися, щоб Бог дав йому здоров’я. Через деякий час у мене на душі стає спокійніше, і я розумію, що все владналося, він одужав. Мені часто сниться мій Руслан, я прошу його вистояти і повернутись додому», – каже мати зниклого воїна.
Тож сподіваємося, що кожен захисник повернеться додому живим і здоровим. Адже їхні матері, батьки, дружини та діти щиро вірять у Перемогу та з великою любов’ю і нетерпінням чекають своїх рідних.
