Колись їх називали ангелами у білих халатах, а сьогодні вони рятують наших захисників, часто не маючи ні спецформи, ні всього необхідного арсеналу інструментів та препаратів. Медики на передовій працюють без вихідних та сну, щомиті ризикуючи власним життям. Один із них – дніпрянин Євген Герасименко, підполковник медичної служби Збройних сил України, повідомляє “Наше місто”.
До Маріуполя вирушив добровільно
Стати військовим медиком Євген вирішив після 4 курсу інституту, коли перейшов навчатися на військово-медичний факультет. Після закінчення вузу працював у Німеччині, Югославії, Африці, Афганістані. З 2001 року Євген Герасименко був провідним хірургом Дніпровського військового шпиталю. Після початку АТО роботи тут завжди вистачало.
Наприкінці березня минулого року Євген Петрович вирушив у відрядження у Запорізьку область. Аж раптом – дзвінок одного з колег. Він запропонував Герасименко очолити групу хірургічної підтримки, яка надаватиме допомогу у складі 555 військового госпіталю. На той час він перебував у Маріуполі. Виникла потреба посилити медичні угрупування на «Азовсталі» та на заводі ім. Ілліча за допомогою пересувної хірургічної групи.
“Наша подорож проходила в режимі засекреченості – адреналіну було хоч греблю гати! – розповідає Євген Герасименко. — О другій ночі 31 березня ми виїхали в аеропорт. Там уже були гелікоптери, завантажені боєкомплектами, Старлінками, а також групи військовослужбовців. Близько третьої ночі ми вилетіли в напрямку Маріуполя. Рухалися в повній темряві, на наднизькій висоті — у мене було таке почуття, що верхівки дерев торкалися днища нашого вертольота. Звичайно, я усвідомлював величезний ризик, на який наражаюсь – нас запросто могли збити. Сісти було ніде, я стояв всю дорогу. Вже на світанку прибули до Маріуполя”.
Рашисти бомбили постійно
На майданчику, де приземлився вертоліт, Євген Герасименко побачив ще чотири такі ж «пташки». Деякий час він із колегами знаходився разом із пораненими «азовцями» у підвальному приміщенні, а вночі їх доставили до берега. Підійшов катер із боєкомплектом, на ньому медики вирушили на «Азовсталь». Поки на березі чекали на машину, почався авіаційний наліт. Уся територія заводу була як на долоні – було добре видно, як рашисти завдають по території підприємства ракетно-бомбових ударів. У нальоті брало участь близько 20 ворожих літаків.
“Незабаром за нами прийшла машина, на якій ми дісталися бункера «Залізяка», — згадує Євген Петрович. — Там був один із медичних підрозділів 555-го військового госпіталю. Спочатку був моральний підйом. Коли прилетів до медпункту, я вже знав цей колектив, вони мене знали, це була як друга родина. Я раніше вже бував у цьому шпиталі у відрядженні. Ми тоді потоваришували, а тепер ця дружба зміцнилася. Отже, спочатку був піднятий настрій: я відчував своєчасність нашого перебування тут. Але невдовзі зрозумів, що можу загинути будь-якої хвилини. Поступово просто загубився у рашистських атаках: вони були з повітря, землі та моря. Постійно”.
Бункер вистояв
У бункері «Залізяка» Євген Герасименко провів понад 300 найрізноманітніших хірургічних операцій. Усі поранення були багатообласними — тобто не було такого, щоб у людина постраждало щось одне. Як правило, були поранені грудна клітка та живіт, живіт та малий таз, верхні та нижні кінцівки. Багато було тяжких поранень — дніпровському хірургу часто доводилося ампутувати. За два місяці він надав допомогу понад тисячі пораненим, близько чотирьохсот з яких мали тяжкі поранення.
“Наш бункер вистояв, хоча нас «відкрили» з чотирьох сторін, — розповідає Євген Герасименко. — Спочатку через обстріл з’явився отвір метрів на 7–8, потім удруге потрапила авіаційна бомба. На щастя, вона зайшла збоку, пробила мур і не розірвалася. Але там під стіною були наші поранені — їх завалило, вони, на жаль, загинули. А одного разу авіабомба влетіла до приміщення, яке стіною примикало до нашого бункеру. Операційну зруйнувало.”
Чотири місяці у колонії
Рашисти не дотримувалися Женевської конвенції, яка передбачає, що щодо медичних працівників фільтраційні заходи не проводяться. Коли захисники «Азовсталі» отримали наказ здатися, медиків разом із ними доставили до колонії Оленівки Донецької області.
Вона була розрахована на максимум тисячу в’язнів. Орки зібрали там 2600 людей. Полонені лежали у коридорах, туалетах – скрізь, де тільки можна. Через те, що їдальня була невеликою, вечеря могла бути о першій ночі, третій годині ночі, п’ять годин ранку.
“Із 2600 полонених близько 600 було поранено, — згадує Євген Петрович. – Мені доводилося їх лікувати: робив перев’язки, давав протизапальні, знеболювальні, антибактеріальні засоби. Лікування було місцеве, бо умов для спеціалізованої допомоги у в’язниці не було. За ті чотири місяці, поки я там перебував, рани у багатьох загоїлися”.
Коли у колонії стався теракт, Євген Петрович перебував поруч із тим ангаром. Він упевнений, що обстріл було сплановано.
Після 20 липня рашисти той ангар вичистили та занесли двоярусні ліжка. 25–26 липня туди переселили 196 азовців. У ніч із 28 на 29 липня ангар обстріляли. Внаслідок теракту загинули не менше 53 людей і не менше 73 отримали поранення (точні цифри досі невідомі).
“Люди благали допомоги, дуже голосно кричали, — розповідає хірург. — Я стояв біля залізної огорожі і чекав на інспектора: щоб мене пустили надати допомогу. Чекав близько години, поки разом із іншими медиками вдалося зайти”.
Пам’ятною датою для військового медика стало 20 вересня.
“Я був у їдальні, — згадує він. — До мене підійшли: Ти Герасименко? Я відповів: “Так”. І почув: «Давай на барак, збирай речі та на шмон». Тобто на обшук. Я стривожився: переїжджати кудись, тут уже звик — друзі, колектив… Ми вийшли на обшук близько 11.00, нас посадили навпочіпки, то ми просиділи до 19.00. Потім приїхали КамАЗи, до них привезли поранених, які були на лікуванні у лікарнях Донецька. Нас посадили в машини, руки та очі заклеїли скотчем”.
Знову рветься на передову
Близько другої години ночі полонених привезли до Таганрогу. Там їх посадили до літака, потім пересадили в автобуси з м’якими кріслами. У дорозі Євгену Петровичу вдалося підняти скотч, він побачив за вікном напис «Гомельдрев» і зрозумів, що вони прямують до кордону. Потім орки зняли скотч, вказали напрямок руху — і невдовзі полонені опинилися в Україні. Перші тижні, прокидаючись вранці, хірург не міг повірити, що нарешті вільний.
Після повернення з російського полону заслужений лікар України Євген Герасименко отримав нові призначення та посаду. До того ж, нещодавно за виявлений професіоналізм і милосердя він став кандидатом на здобуття Ордену Святого Пантелеймона. Однак, поки в нашій країні йде війна, в тилу Євген Петрович залишатися не планує. Найближчим часом він хоче повернутися ближче до передової. Для того, щоб там використати свій досвід та надавати невідкладну хірургічну допомогу.
Категорія: Важливо, Війна, Новини Дніпра
Позначки: Азовсталь, Маріуполь, Україна Росія війна
