Її маршрутку і сонячну посмішку знає все місто: історія водійки 60-го маршруту Наталії Силки

Департамент транспорту і інфраструктури Дніпровської міськради продовжує розповідати про співробітників транспортної сфери у Дніпрі. Сьогодні мова піде про прекрасну жінку Наталю Силку, яка вже багато років працює водійкою на 60-му маршруті. Її дуже люблять пасажири. Люди зізнаються, що, коли бачать, що за кермом Наталя, то одразу ж поліпшується настрій, повідомляє сайт «Наше місто» з посиланням на Фейсбук-сторінку департаменту.

17 років тому доля привела Наталю на автопідприємство – їй запропонували стати диспетчером. Жінка каже, спочатку ця робота була для неї випробуванням на витривалість: «Водіїв не дуже розуміла. Кажу: «Поїхали». А він: «Не хочу!». І йде за кермо. Я не розуміла, що це в них жарти такі, не сприймала їх. Бувало, і плакала. А потім зрозуміла, що треба з водіями суворіше бути».

Нові труднощі чекали, коли Наталя вирішила спробувати себе в ролі водійки: «Зараз всі спокійно ставляться, звикли до мене. А коли тільки починала, мені намагалися довести, що це суто чоловіча справа. Якби я до того не працювала диспетчером, можливо, не витримала б. Але вже мала досвід спілкування з водіями, тому стійко вистояла».

Водії, з якими раніше виникали непорозуміння, тепер товарищі Наталі. На автопідприємстві вона також зустріла теперішнього чоловіка. Тож і особистий, і професійний шляхи жінки тісно пов’язані із транспортом. Наталя каже, в рух та дорогу закохана з дитинства: «Коли я була маленька, ми їздили з Криму в Дніпро, і я завжди на дорогу дивилася. Водій казав: «Дівчинка, лягай спати!». А я всю ніч дивлюся на дорогу. А ще дядько в мне працював водієм автобуса в 90-х роках, постійно каталася з ним на такій довгій гармошці. Це мені дуже подобалося».

Водійка отримує задоволення не лише від дороги, а й від спілкування. Жінку дуже тішить, коли виходить підбадьорити пасажира: «Заходить людина. Питаю: «Чому ви такий сумний?». Він апельсинку дістає для мене, посміхається і каже: «Тепер я веселий?». А нещодавно їхала жінка, в неї в електричці відкрили сумку та вкрали ключі. Вона їде, плаче. На тупіку пасажирка одна залишилася в салоні. Я її заспокоювала. Жінка посміхнулася, подякувала».

Проте не завжди вдається уникнути негативу. Наталя зізнається, спілкування складається не з усіма пасажирами: «Їхали жінка з чоловіком та почали розмовляти гучно. Я попросила їх пересісти назад, адже бесіди відволікають. І не чути, коли люди просять зупинити. Жінку моє зауваження роздратувало, і вона вдарила мене рукою по плечу. Пасажири в салоні мене захищали. Тепер вона у мій автобус не хоче сідати».

Такі ситуації стаються нечасто. Аби негатив траплявся ще рідше, Наталя намагається тішити пасажирів затишком у салоні автобуса. Її машина завжди прикрашена до свят: «Багато хто каже: «В мене вдома не так гарно, як тут у вас». У людей святковий настрій з’являється. Прикрашаю на Новий рік гірляндами, сніжинками, ставлю ялинку. Все миготить, все гарно. До 14 лютого серця вішаю, на 8 березня – квітки, їх моя донька робить. Зараз прикрасила салон метеликами. Буває пасажири жартують: «Ми зупинку свою проїхали, бо ваших метеликів рахували!». Підіймаю настрій і собі, і людям».

Від спілкування з пасажирами жінка не втомлюється. Також не нудьгує, щодня їздячи одним шляхом. Наталі пощастило – її маршрут проходить набережною, тож жінка з задоволенням спостерігає за зміною сезонів та погоди. Коли ж виникає потреба, перепочити вдається навіть на робочому місці: «На світлофорі за 30 секунд видихнула, відновилася та погнала далі. Чоловік мій дуже нервує, коли потрапляє в затор. Я кажу: «Під’їхав, став і відпочивай». Із цим все одно нічого не зробиш, швидше ніяк не доїдеш».

Наталя намагається знайти позитив у кожній ситуації, цього навчає й своїх пасажирів. Про них відгукується з теплом: «Всі добрі, всі ввічливі, всі посміхаються. Я люблю пасажирів. Ми, водії, від них залежимо, як і вони від нас. Ми їх веземо, а вони нас годують. Коли у них все добре, тоді й у нас все гаразд».