За рік повномасштабної війни з країни виїхали майже 8 мільйонів українців. І кожного дня ця цифра зростає. Журналіст «Наше місто» поспілкувалася з переселенкою з Донеччини, яка виїхали з країни через війну і досі перебуває за кордоном.
Виїхали одразу
Катерина родом з міста Покровськ Донецької області. 24 лютого 2022 року дізнавшись, що почалась війна, вона та її родина одразу вирішили, що будуть виїжджати. Менш за все їм хотілось лишати рідний дім, з якими було пов’язане все їхнє життя. Але було розуміння, що дитину точно треба вивозити у максимально безпечне місце. 25 лютого рано вранці Катя з донькою та чоловіком рушили на захід України. Їхали потягом через Дніпро. Але у вагон потрапили з великими труднощами. У потяг брали всіх, хто хотів виїхати, а бажаючих було дуже багато.
«Добу ми їхали у переповненому вагоні, без можливості увімкнути світло або ліхтарики. Цікаво, що дитині то було все як нова пригода, їхати у темряві. А от для дорослих все було зовсім інакше. 26 числа пообіді ми приїхали до Львову. Людей на вокзалі було дуже багато. Усі чекали на потяги до Польщі. Ми поїхали до подружки перепочити. Але знову почалися повітряні тривоги, повідомлення про нові вибухи. Ми вирішили їхати далі, до Польщі», – з жахом згадує ті дні Катерина.
Шлях був тернистий
На вокзалі людей ставало все більше. По платформах вже неможливо було вільно пересуватися. Було дуже багато жінок і дітей. Перший потяг до Перемишлю прибув приблизно о четвертій годині дня. Але Катерина з дочкою Анею навіть не змогли підійти до нього, тому чекали на наступний. В другий потяг вони все ж таки змогли втиснутися.
«Їхали приблизно добу ту відстань, що зазвичай займає десь 4 години. На 5 сидячих місцях їхало приблизно 12 людей і плюс дуже багато стояло. Що було далі, по вагону, розгледіти було неможливо. Їхали без змоги нормально поїсти, або попити, тому що не могли фізично щось дістати. Чоловік поїхав додому. Це було найважче. Залишити усіх рідних, чоловіка і не розуміти, чи буде можливість зустрітися знову. У Польщі нас зустрічало дуже багато волонтерів. У них вже були напоготові ковдри, їжа та багато інших речей. Вони допомагали усім прибулим українцям. Саме тут ми вперше відчули безпеку, – розповідає Катерина. – Спочатку ми поїхали до родича. В одному з чатів Telegram побачила оголошення швейцарця, який пропонував вільне житло для українців на місяць. Так ми з донькою опинилися там».
Швейцарія привітна до українців
За словами Каті, у Швейцарії їх зустріли дуже добре. Скрізь відчувалась шалена підтримка. Їм привозили речі, продукти, питалися, чим і як можуть допомогти.
Щодо допомоги від держави, то тим людям, які ще не знайшли роботу, допомагають платити обов’язкове медичне страхування, допомагають з житлом (по можливості – комусь орендують квартири, когось розселяють у сім’ї, хтось ще чекає у таборах), оплачують мовні курси, платять соціальну допомогу тощо. До таких відносяться і Катя з Анею.
Про мову, освіту та роботу
Через тиждень після приїзду Катя влаштувала донечку до місцевої школи. І навіть там ставлення персоналу та й самих дітей приємно здивувало.
«Аню огорнули увагою і підтримкою у класі. Перший тиждень на уроки приходила дівчинка з України, перекладачем. Також вчитель «призначила» їй подружку у класі, що добре розуміла англійську. Вона була весь час поруч з Анею і допомагала їй. Доньці дуже допомогло те, що вона знала англійську. Ми її вчили з 3 років. На момент вимушеного переїзду їй було 7 і її рівень був достатнім для спілкування з вчителем і дітьми», – ділиться спогадами Катя.
Ще через тиждень Катерині запропонували допомагати у цій школі, навчати українських дітей німецькій мові.
«Чи знала я німецьку? Ні. Я знала тільки англійську. Я була як буфер між вчителем німецької і дітьми. Це допомогло адаптуватися і нашим українським діткам, і мені також. А ще допомагало мені відволікатися».
З березня минулого року Катерина відвідує курси німецької мови. Жінка хоче якомога скоріше вивчити мову і знайти роботу. За фахом вона інженер. Зараз має контракт у школі, де вчиться Аня, і працює вже з місцевими дітками. Також жінка зазначила, що за цей рік донька майже вільно говорить німецькою. А от самій їй ще важко висловлювати думки німецькою.
Стосовно української школи – навчається Аня в класі інтелект. Мати дівчинки каже, що поєднувати 2 школи не виходить на 100%, тому що велике навантаження. Вивчають по можливості математику та українську мову. Інші предмети – коли є час і бажання. Але залишати українську школу не планують, бо хочуть повернутися додому.
Категорія: Важливо, Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра, Суспільні та соціальні новини Дніпра
Позначки: Україна Росія війна