Повномасштабна війна в Україні триває більше року. За цей час понад 7,9 мільйонів українців виїхали за кордон. Всі вони хочуть повернутись додому, повернути те ідеальне і спокійне життя, що було у них до 24 лютого 2022 року. Журналіст «Наше місто» поспілкувалася з переселенкою з Нікополя, яка виїхала з країни через війну і досі не повернулась на Батьківщину.
До останнього не хотіла їхати
Юлія – талановита перукарка з Нікополя. Більш ніж за 20 років своєї кар’єри у сфері краси вона досягла значних успіхів. Придбала квартиру, зробила в ній ремонт. Останні роки працювала сама на себе, ні від кого не залежачи. Коли почалося повномасштабне вторгнення, і росіяни захопили Запорізьку АЕС, тисячі містян одразу виїхали. У Юлії теж були такі думки, але залишилася вдома, бо не могла уявити, як буде жити без коханого чоловіка Жені.
Нікополь почали обстрілювати у середині липня 2022 року. Масштабні обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі. Коли почали гинути люди, жінка прийняла рішення евакуюватися з України. Старша донька Діана вирішила залишитися у Запоріжжі, де закінчувала магістратуру. А мама з молодшою 6-річною Вікторією поїхали до знайомих чоловіка в Німеччину.
Виїхали з Нікополя 27 липня. Добиралися автобусом з Дніпра – довго й дорого, за двох заплатили майже 10 тис. грн. Проте зручно, що без пересадок.
«Спочатку жили у знайомих в Штутґарті, потім у гуртожитку. Через деякий час я знайшла нам житло. Нас прийняла родина німців з міста Беблінген, земля Баден-Вюртемберг. Вони виділили нам з донечкою цокольний поверх. Вхід окремий. Всі умови на нашому поверсі є. Я оплачую інтернет та світло. Все інше – Jobcenter. Також є допомога від держави – 850 євро. Її вистачає, аби придбати їжу, якісь речі чи книжку дитині», – розповідає Юля.
У Німеччині не працювати не можна
Також для Юлі та Віки виділили 900 годин на вивчення мови на інтеграційних курсах. Після її вивчення жінка повинна працевлаштуватися. З цим допомагає Jobcenter, або ж можна шукати роботу самотужки.
«Не працювати не можна. Оскільки допомагають з оплатою оренди та комунальних послуг тільки на початковому етапі, поки людина пристосовується. Далі ти вже повинен працювати і сам все оплачувати. Працювати можна за фахом. Але треба підтверджувати свій диплом, перекладати його. Якщо не хочеш за фахом, то є спеціальні курси, де ти перенавчаєшся на щось інше і потім працевлаштовуєшся. Діти також зобов’язані ходити в школу. Спочатку Віка ходила в підготовчий клас півроку. А потім вже пішла до школи, в 1-й клас», – розказує Юля.
Жінка каже, що українську школу онлайн донька не відвідує. По-перше, велика різниця в часі, а по-друге, дуже велике навантаження на дитину. Але рідну мову донечці забувати не дає. Між собою розмовляють українською, пишуть прописи та читають. А так основний акцент на німецькій школі.
Ставлення до українських біженців неоднозначне
Щодо того, як до біженців ставляться місцеві жителі, то відповідь у Юлі неоднозначна.
«Корінні німці, які із покоління в покоління тут живуть, з розумінням ставляться до біженців, допомагають. Також є підтримка і серед наших співвітчизників, які приїхали сюди 15-20 років тому. Допомагають з перекладом, кому потрібно, з оформленням документів, необхідних для життя по правилам в Німеччині. Але є й ті, хто трохи обурюються, що нам держава допомагала, а їм потрібно було пробивати дорогу самим. Наприклад, вони платили кошти за навчання, а за нас все оплачує держава. Нам допомагають, а їм тоді не допомагали тощо. Проросійських людей дуже багато серед вихіднів з країн Радянського Союза, які досі не розуміють, що там дійсно війна і хто з ким воює», – ділиться пережитим нікопольчанка.
Юля з Вікою вже більше семи місяців в Німеччині. За цей час жінка зрозуміла, що жити тут складно, але можливо. Є як плюси, так і мінуси. Але додому дуже хочеться. Тому вони з донечкою чекають на нашу перемогу і сподіваються, що їх рідні будуть живі та здорові і їм буде куди повертатися.
