Журналіст «Наше місто» поспілкувалася з переселенкою з Херсону, яка разом з маленькою донечкою через увесь світ тікала від окупації. Прощання з домом та рідними було надважке. Але інакше вчинити було неможливо. З якими труднощами вона зіткнулася під час виїзду з країни, як і де вони з донечкою живуть зараз та чи планують повертатись додому?
Я мала рятувати дитину
Марія та її 3-річна донечка Аня родом з Херсона. Вони прожили в окупації 4 місяці, але все ж таки наважилися виїхати з того пекла. Шляхи для порятунку було лише два: через лінію фронту у бік України, або через Крим до Грузії. Вирішили тікати до Грузії, бо так безпечніше.
«Моя мама і бабуся залишаються на лівому березі Дніпра і до тепер. Нам було тяжко прощатись, але це було необхідністю, бо я маю доньку, яку треба захистити. Тому я вирішила поставитись до цього виїзду як до подорожі. Але я думала лише про те, щоб дитина скоріше перестала чути звуки вибухів та наша домівка дочекалась нас цілою та неушкодженою», – з болем у серці згадує Марія.
З Грузії довелося їхати у Польщу
Марія та маленька Анна жили у Грузії 2 місяці. Їх поселили в готель, який був профінансований державою. Умови були чудові, смачне триразове харчування тощо.
«Місцеві з повагою та розумінням ставились до всіх українців, що дуже нас зворушило та об’єднало. Але ми вирішили переїхати до Європи, а точніше – до Польщі. Нам потрібно було робити закордонні паспорти, а консульство України в Грузії робило їх дуже довго. Наші друзі були вже у Польщі і запросили нас до себе. Тому ми оформили спеціальні сертифікати на позначення особистості та придбали квитки на літак до Берліну. Звідти потягом ми прибули до Варшави. Друзі допомогли з пошуком житла, – розповідає Марія. – Зазвичай, у Польщі при винаймі житла є умова проживання не менше року. Але ми так вірили, що зможемо повернутися додому вже за місяць-другий, що навіть не розглядали варіанту провести тут цілий рік».
Марія каже, що коли приїхали в цю країну і почули польську мову, то стало морально трохи легше, адже можна було зрозуміти, що тобі кажуть. Але говорити, щоб розуміли тебе – складно.
Мова стала великою перешкодою для дитини
Зараз вони живуть у містечку біля Гданська уже більш ніж півроку. Родина, яка надала їм житло, дуже добрі та чуйні люди. Марія відвідує безкоштовні курси польської мови при місцевому костьолі. Вчителю оплачує роботу місцева влада. Крім того, держава виплачує їй щомісячну допомогу у вигляді 500 злотих на дитину, а також одноразові виплати по 300 злотих на особу. Також вона періодично отримує продуктову допомогу від різних благодійних організацій.
Щодо роботи в Польщі, то основний напрямок для українців – це заводи, зміни по 8-12 годин, тяжка праця.
«Звичайно, можна працювати за фахом. Але для цього треба запастись терпінням і грошима. Оскільки треба підтвердити ваш диплом, перекласти тощо. Це досить довгий і складний процес. Я за фахом – викладач іноземних мов. Але тут не працюю, бо маю сидіти з дитиною. Оскільки державні садочки переповнені», – розповіла Марія.
За словами жінки, для донечки мова стала великою перешкодою. Оскільки вони вихідці із російськомовної родини і дитина звикла говорити російською. Але зараз Аня проявляє вже більшу зацікавленість до української мови.
В новій країні ти ніхто
Марія з донечкою і досі не можуть оговтатись від пережитого і від всього того, що відбувається зараз.
«Деякі вважають, що тим, хто виїхав, легше. Ні, це ще той стрес. Тобі хоч і привітні всі, але ти чужак. Ти в новій країні ніхто. Ти не можеш нове мешкання назвати «домом». Всюди бачиш щось таке, що нагадує рідні місця. Весь час перебуваєш у стані «А що буде далі з нами?», «Коли можна повернутись?», «Як будувати майбутнє?». Усі плани були зруйновані 24 лютого минулого року і більше планувати мозок не дає», – зі сльозами на очах ділиться емоціями Марія.
Жінка впевнена, що коли закінчиться війна, всі повернуться в Україну і робитимуть все можливе, аби відбудувати її. Всі любитимуть її ще більше.
Категорія: Важливо, Війна, Інтерв'ю, Суспільні та соціальні новини Дніпра
Позначки: Україна Росія війна
