Міста, влада, військові, волонтери: Корбан про те, як країна ставала на військові рейки

Голова Штабу оборони Дніпра Геннадій Корбан в інтерв’ю Наталі Власовій розповів про те, як країна ставала на військові рейки та роботу Штабу оборони, передає «Наше місто» з посиланням на ДніпроTV.

– Після початку війни, коли вже минуло кілька тижнів і коли вже Штаб оборони почав діяти, до Вас по якусь допомогу зверталася центральна влада чи колеги з інших міст?

Колеги з інших міст дзвонили, був із ними контакт, бо і з Черніговом, і з Кропивницьким, і з Харковом, і з одеситами ми говорили. Міста між собою якось спілкувалися. Дзвонили не тільки мені, дзвонили меру, дзвонили Резніченку, голові військової адміністрації. Центральна влада не виходила зв’язок. Можливо, вони якось про щось говорили з Резніченком, я не знаю цього. Але не чув про це у перші дні взагалі, тобто вони ніяк не реагували, не давали жодних команд, інструкцій. Я думаю, що вони теж мали певну розгубленість.

Але з іншого боку, це можна зрозуміти. Розгубленість була не тільки в них, а в багатьох.
Тому ми діяли на свій страх та ризик, ми діяли автономно, самостійно, ні в кого нічого не питали. Ми намагалися діяти в рамках закону та в рамках законодавства. Вони не поспішали міняти законодавство під війну, бо вони не знали просто, як це зробити. Що потрібно, наприклад, щоб казна почала оплачувати товари подвійного призначення. Тобто казначейство вперше зіштовхнулося з тим, що ми прийшли і кажемо: нам треба сплатити каски, нам треба сплатити бронежилети, нам треба сплатити товари подвійного призначення.

Я не говорю про снаряди або про танки. Я говорю про засоби захисту, розумієте, так? Це навіть не спецекспорт якийсь, не спецтовари. Це саме товари подвійного призначення. Вони не знали, як із цим працювати.

Тобто країна довго не могла перебудуватися та стати на військові рейки.

Я вам скажу, що досі країна не стоїть на військових рейках. Армія вже, дякувати Богові, повністю на всіх, як кажуть, колесах. Якщо раніше військові просто приходили по якісь елементарні речі – одяг, паливо, їжа, – зараз таких проблем немає. Нині проблема – це безпілотний літальний апарат. Це величезний дефіцит. Транспорт як був дефіцитом, так і залишився дефіцитом, проте вже є. А тоді приходили просто по елементарні речі. Вони не мали нічого. І тому наше завдання було забезпечити та закрити ці речі. Щоб вони мали, щоб вони могли воювати.
Ми це зробили.

Зараз, коли рік війни, це все більш-менш налагоджено. Є постачання від іноземних партнерів. Бо тоді ніхто не вірив у нас. Ніхто не вірив, що армія вистоє. Ніхто не вірив, що країна вистоє. Ні західні партнери, ні східні вороги – вони мали приблизно один сценарій у голові. Що Україна не вистоє. Не вистоє трьох днів, не вистоє тижня, не вистоє двох тижнів. Усі вважали, що ось-ось і все, Україна впаде. Але цього не сталося.

Звичайно, зараз, вже через рік війни практично якісь речі налагоджені, багато речей налагоджено, те, що стосується армії, оборони, постачання її, харчування її і так далі.

Але все одно є безліч непорозумінь, які досі заважають нормальним людям допомагати армії, нормальним людям возити для армії, допомагати цивільному населенню. Якесь ревне ставлення до волонтерів у влади, незрозуміло чому. Таке відчуття, начебто вони конкурують із волонтерами, влада конкурує із волонтерами. Це дивно.