Юрій та Вікторія познайомилися у рідному Маріуполі. Це сталося під час вечірки із друзями на березі моря. “Я його відразу помітила і зрозуміла, що це доля!” – згадує Вікторія. 2014 року одружилися, через рік на світ з’явилася донечка Софія. Юрій – професійний військовий. 2018-го підписав контракт і пішов служити до Маріупольської 56-ї бригади, пише “Наше місто“.
Їхньому місту, здавалося, ніщо не може загрожувати. Кожна вулиця поступово наповнювалася теплом, зовсім скоро мали розцвісти квіти, якими так славиться Маріуполь. Вікторія згадує, яким чудовим був парк Гурова, де у Палаці металургів донька займалася у цирковій студії.
Війна розпочалася 24 лютого. А 27 лютого дочці виповнилося 7 років. Юрій уже був у підрозділі та прийшов лише привітати Софію. Це був останній щасливий день родини Клименків у Маріуполі.
Потім почався жах, росіяни почали бомбити місто. Звуки вибухів зливались у постійний гул. Вікторія бачила, як люди почали звикати до бомбардувань. І це було найстрашнішим. У бомбосховища вони з донькою не ходили. Вікторія розуміла, що навіть там було небезпечно. Потім вона вирішила поговорити з дочкою та зрозуміти, що робити далі.
“Я сказала їй: не бійся, будь ласка, і давай поїдемо, — згадує Вікторія. – Вона зрозуміла. Ми взяли себе в руки і поїхали до родичів пересидіти.
Саме поїхавши, вони врятувалися.
Перше – рятівне
Весь цей час Вікторія думала про чоловіка. Вона знала, що він воює, але інформації про нього не було. Спогади про життя на Білосарайській косі, куди вони з донькою поїхали, теж тяжкі. Не було світла, продуктів, хліб отримували за номерами. Справжня війна. Зрозуміли, що треба їхати далі. І виїхали до Запоріжжя, а за кілька днів — до Дніпра. Вікторія постійно надсилала повідомлення на телефон Юрія і від невідомості не знала, що й думати.
І ось нарешті прийшла відповідь, але не з номера Юрія. Смс виглядало як фотографія записки, почерк чоловіка Вікторія одразу впізнала. Юрій написав:
«Улюблена моя, рідна! Скоро ми переможемо і я влаштую вінчання, як ти хотіла! Дуже радий, що ви у безпеці. Дуже сумую і люблю вас, мої любі! Бережи Софійку, обіймай, як я, скажеш – тато скоро приїде! Береже вас Господь! Кохаю! Юра К.»
Яке це було полегшення! Вікторія ще не знала, що під час евакуації з «Азовсталі» українських воїнів продовжували обстрілювати, кілька побратимів Юрія на його очах загинули, а він одержав сильний опік. Пошкоджено було 30 відсотків шкіри. У полоні, як потім розповідав Юрій, поранені майже не отримували лікування. Він відчував жахливий біль.
Вікторія не знала про це, але відчувала, що Юрія поранено. Страх за нього переповнював серце. Вона пам’ятає почуття безпорадності: «Коли розумієш, що йому погано і нічим не можеш допомогти. Що робити і де шукати?
Друге – дивовижне
Потім з’ясувалося, що друге смс відправила жалібна санітарка госпіталю в полоні, дуже побожна жінка Тетяна. Юрій попросив її про це. Тетяна написала дуже коротко: «Не переживайте! Живий!»
Тепер Вікторії Клименко треба було сподіватись на обмін. Вже розмови про обміни військовополоненими активно велися. Перший відбувся 29 червня, але з третьої спроби, як згодом розповів Юрій, він потрапив до групи “144 на 144”.
Третє – радісне
«У мене день народження 4 липня, – каже Вікторія. — Юрко ніколи не залишав мене без подарунків. Я чекала і цього разу». Сюрприз стався напередодні ще 30 червня. Він написав: «Я вдома, кохана! Я вдома, я в Україні. Нас обміняли, я у Запоріжжі!»
Потім подзвонив, а невдовзі приїхав.
“Ми зустрілися 2 липня у Дніпрі, — розповідає Вікторія. — Не описуватиму почуття. Це була радість, щастя та жалість! Адже мій чоловік був поранений і ще не одужав. Я дуже переживала, але все одно ми з Софійкою були щасливі! Він живий!”
Із відновленням здоров’я Юрію Клименку допомогли дніпровські волонтери, вони знайшли кошти на дорогі ліки та терапію. Йому стало набагато краще, біль поступово йшов.
Юрій не забув про обіцянку повінчатися з Вікторією, і 17 липня вони пішли до храму.
“Якщо Бог залишив мене живим, значить, ми будемо під його захистом і надалі”, — сказав Юрій.
І лише після того, як вони вийшли з храму, Вікторія відчула полегшення: «Стало легко дихати. І це відчуття зберігається досі».
Кіра САЙКО.
Про це та багато чого іншого цікавого читайте у найближчому номері газети “Наше місто”, який вийде у четвер, 16 лютого.