Страшна ракета Х-22 вбила все – мрії, надії, життя: пам’яті тренерки Анастасія Ігнатенко і її сім’ї

Анастасія Ігнатенко вразила український спортивний світ своїм стрімким злетом як на тренерській роботі, так і в суддівстві. За рік їй вдавалося досягати вершин, яких інші йшли десятиліттями. Свої талант і удачу вона сповна передавала своїм учням. Страшна ракета Х-22 14 січня вбила все: мрії, надії, творчі плани та всю Настіну родину, повідомляє сайт «Наше місто».

Її учні перемагали вже за п’ять років

Настя народилася у невеликому містечку Токмак, яке зараз знаходиться на тимчасово окупованій території Запорізької області. З раннього дитинства вона знала, що присвятить себе спорту. Вибрала стрибки на акробатичній доріжці. Неодноразово ставала чемпіонкою Запорізької області, призером чемпіонатів України. Рано стала майстром спорту України зі стрибків.

А коли завершила кар’єру у спорті та вже навчалася на другому курсі Дніпропетровського інституту фізкультури – прийшла влаштовуватись на роботу до спортивного клубу «Віват». Анастасію призначили помічником тренера: займатися з наймолодшими, які мали лише початкову підготовку. І через вісім років здобула всеукраїнську популярність, як тренер.

– Коли молодий тренер потрапляє до спортивної школи, то їм зазвичай не займаються, – розповідає Дмитро Гак, старший тренер клубу, колишній керівник Анастасії. – росте сам, поступово набиваючи шишки та набираючись досвіду. Щось копіює у старших. Тому для того, щоб дорости до серйозного рівня, мати сильних учнів, потрібно 10-15 років. А Настя завжди прагнула розвитку та знань, не могла зупинятися. Намагалася якнайбільше ввібрати, придумати завжди щось нове, впровадити задуми. Адже не секрет, що є люди, які, отримавши певний обсяг знань, стопоряться та працюють собі спокійно – але це не про Настю. Тому я займався з нею дуже щільно, намагався передати свої досвід та знання. Всі ці фактори і призвели до того, що дуже прискорився процес її реалізації у тренерській роботі порівняно з багатьма іншими. Вже за п’ять років її учні перемагали на чемпіонатах області, брали призи, виконували норми першого дорослого розряду, ставали кандидатами у майстри спорту.

Вимоглива по-доброму

Анастасія мала сильний характер, вимогливе ставлення до себе та до інших. Вона тренувала дітей від 4 до 8 років і від 9 до 15. Батьки її учнів говорять про особливу дисципліну та організованість у її групі. Але водночас ця вимогливість до дітей долинала якось дуже по-доброму – як здатний робити лише високопрофесійний педагог. Настю діти любили, повністю довіряли та охоче все виконували.

Якось на базі клубу проводилися найбільші змагання, в яких брали участь близько трьохсот юних спортсменів. І сталося, що перед самим парадом виходу на початку першості чомусь не вдалося зібрати та організувати дітей, збудувати їх у ряд. Більшість дорослих керівників просто розгубилися, не знаючи, що робити. І тоді ще студентка Настя швидко взяла ситуацію до своїх рук, чітко всіх вишикувала, видала таблички, розрулила й інші моменти.

– Це була людина з дуже розвиненим почуттям відповідальності, серйозним ставленням до себе та роботи – дітям та тренуванням, – згадує Дмитро Гак. – Це її почуття у мене, як її керівника, викликало відчуття прихованих тилів. Якщо потрібно було кудись поїхати та залишити клуб – робив це спокійно. Знав, що все буде добре, чітко та стабільно. Цим Настя дуже відрізнялася від багатьох колег. Воно й допомогло їй швидко дорости до тренерської діяльності та суддівської категорії. А також до адміністратора-керівника клубу.

Якось під час відкриття нової точки у системі клубу необхідно було провести батьківські збори. Багато чого було незрозуміло і навіть боязко. І тут знову врятувала Анастасія. Вона не розгубилася, добре підготувалася, переконливо виступила перед присутніми, розповіла про цей спорт та перспективи дітей у ньому. Після цього гурт швидко набрався.

Згодом до тренерської роботи додалося і спортивне суддівство. Анастасія швидко здобула звання судді національної категорії зі спортивної акробатики. І про неї ходять справжні легенди, пов’язані із суддівством на чемпіонатах та кубках України. Так, щоб у рамках суддівських бригад зрости до посади голови журі такого рівня, як правило, потрібно не менше десяти років. Настя на це знадобився лише рік і кілька змагань як член бригади. І у свої 23 роки вона керувала заслуженими тренерами України, яким було 60-70 років.

Зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром познайомилися ще у шкільні роки в рідному Токмаку. 2013-го вже студенткою дніпропетровського інфіза переїхала до гуртожитку. І за рік до неї переїхав і Діма. Розписалися влітку 2018-го. Молодий чоловік нерідко на собі відчував вимогливість Насті до себе та оточуючих. Непросто було йому переносити довгі та приватні відсутності коханої, коли вона виїжджала на змагання та збори – це відбувалося один-два рази на місяць, до тижня кожен виїзд. І все ж спортивне та сімейне життя поєднувати вдавалося. Хоча займатися домашньою роботою часто доводилося вже тоді, коли, здавалося, після тренувань не було сил.

Характерний приклад: свій день народження 27 вересня Насті доводилося чотири роки поспіль проводити у Миколаєві – у ці дні там проходили змагання на Кубок України. І тут уже не тільки чоловік, а й родичі обурювалися, що доводиться святкувати без іменинниці. Натомість у Миколаєві її вітала вся Україна.

Окрім того, щоб виховати чемпіонів, Настя дуже мріяла про сина. І в 2021 році ця мрія збулася – з’явився Макар, якому вирішила присвятити всю себе. Тренерську роботу довелося поставити на паузу.

Коли Настя пішла у декрет, її вихованці перенесли це дуже тяжко. Хтось плакав, хтось відмовлявся займатись з іншими тренерами. Але все-таки раділи, що їхня наставниця стала мамою.

Після початку війни поїхала із сином до Польщі. І навіть там працювала тренером у польському танцювальному колективі – займалася як із місцевими дітьми, так і з юними українцями. Але потім все ж таки вирішила повернутися додому до чоловіка.

І хоча Настя до грошей ставилася порівняно байдуже, цінуючи радість від улюбленої роботи та спілкування з рідними та вихованцями. Звичайно, як і всім, хотілося мати окреме житло та автомобіль. У той же час сім’я жила не дуже багато. На зарплату дитячого тренера та судді сильно не розженешся. Батьки перебралися до Дніпра: мама намагалася займатися приватним підприємництвом, батько їздив на заробітки до Польщі. І все ж кілька років тому за допомогою клубу та батьків на машину вдалося назбирати – і Настя із захопленням почала освоювати нову для себе справу.

Весь час жили з чоловіком на орендованій квартирі. На початку січня вирішили її змінити та переїхали до квартири на 7 поверсі будинку на Перемозі, 118. У якій під час вибуху загинула вся молода родина.

«У її останніх публікаціях у соцмережах я побачив якийсь дивний натяк: ніби вона щось передчувала, до чогось готувалася. Чомусь почала ностальгувати часом початку відносин з Дімою – викладала якісь факти. Почала описувати своє життя у Токмаку, заняття спортом, переїзд у Дніпро. Про вісім років роботи в клубі пише, як про найкращий і найщасливіший час. Наступним етапом стали публікації про сина. Мені було незрозуміло, навіщо вона почала писати автобіографію, хронологію, переосмислювати життя, переоцінювати цінності. Для неї це було дуже невластиво – вона дуже рідко про це говорила. І зазвичай таке люди роблять у старості, коли вже ось-ось. Було все це підозріло», – зазначає Дмитро Гак.

Про це та багато чого іншого читайте у газеті «Наше місто», яка у продажу з четверга, 2 лютого.

Передплатити газету можна на пошті або за допомогою додатка «Приват24». А також купуйте газету в супермаркетах, у приватних розповсюджувачів та у відділеннях «Укрпошти».