В той фатальний день 14 січня тренер з Дніпра Юрій Васецький просто йшов недалеко від будинку і почув вибух. Не вагаючись, побіг туди – рятувати як мінімум свого учня Ростислава, що живе в будинку №118. В стані афекту він видерся на третій поверх! І знайшов хлопчика. Повідомляє сайт «Наше Місто».
«Сам прильот ми не бачили, йшли спілкувались, але від того як пролунав вибух, ми не просто присіли, ми лягли. Далі включився якись робот-автопілот. Я знав що в 118 домі живуть двоє моїх знайомих:одна співробітниця Анна Струк, друга – мати хлопчика, який в нас тренувався до повномаштабного вторгенння рф», – розповідає Юрій Васецький, тренер с хортингу, Президент дніпровської міської федерації хортингу.
Обдзвонивши матерів, він зрозумів, що один з його учнів – Ростислав точно вдома. Його мама була на роботі – вона реаніматолог-анестезіолог в дитячій лікарні. І не вагаючись Юрій побіг в пекло.
«В цей час не було ще ні рятувальників, ні поліції, була одна патрулька яка зупинилась там. Дуже багато приватного транспорту, який почав вибухати, легкові автомобілі почали палати. Якраз влучило все це в третій корпус і ми підбігли, там було багато уламків. Куски арматури з цементом і немає частини дому. Розмірковуючи, де живе родина Ростислава, ми вбігли в арку… немає під’їзду, сходових маршів, частина кухні зруйнована. Я заліз спочатку на козирьок, а на 2 поверсі була антивандальна решітка і я побачив що в тій квартирі вікон немає. І на 2 поверсі стоїть матуся з дитиною. Спочатку потрібно було евакуювати їх. Почав видирати цю решітку, але яким би я сильним не був, я не зміг її вирвати. Залізли ще хлопці, я не знаю їх прізвищ, імен, було не до знайомства, ми вирвали цю решітку, евакуювали матусю з дитиною. Я запитав, можливо хтось є, вона не змогла надати відповідь. Ми спустили їх на козирьок і далі на перший поверх і використали цю решітку як драбину. Я забрався на третій поверх, вікон там не було. Там стояв великий клуб диму, бо з іншої сторони горіли автомобілі».
Ростислав був у кімнаті, але не міг гукати у відповідь, бо надихався пилом. Він вийшов на голос тренера. До речі, Ростислав був одягнений і з рюкзаком – як раз збирався на урок української мови. Тренера впізнав одразу.
«Да впізнав і така фраза в нього: «я вперше вас так радий бачити!» Спочатку були всі емоції, і страх і ненависть і лють. Потім було боязно, що буде повторний приліт. Я пам’ятаю, як у соцмережах було що наші рятувальники приїхали на аеропорт і було повторне влучання».
Він не вважає себе героєм. І навіть трішки злиться, що про його вчинок дізнались у батьківських чатах і в соцмережах. Але просто каже, що інакше вчинити не міг, адже сам є батьком.
«Я не знаю щоб я робив, якби з мою дитиною щось трапилось…. Для мене особисто вже такої нації як росіяни немає, вони просто кацапи і я вважаю що земля кругла і все це до них повернеться. Зуб за зуб! Око за око»!
