Українці вже не раз доводили всьому світу, що в критичні моменти можуть об’єднуватись та захищати рідну країну. Сміливі хлопці та дівчата у ЗСУ та надійний волонтерський тил – всі, як один на своєму фронті стоять за Україну. Перші шпальти всесвітньо відомих газет наповнені фотографіями та історіями українських захисників та простих людей, яким доводиться кожен день заглядати в очі небезпеки. З перших днів повномасштабного вторгнення в Дніпрі було створено центр евакуації, який надавав допомогу всім, хто її потребував. Про історію створення центру написало відоме на весь світ видання The New York Times, повідомляє “Наше місто”.
Стаття вийшла у виданні 15 листопада. Авторка – Сара Тополь. Фотографії зробив іменитий фотограф Адам Фергюсон, який працював для Times, National Geographic та Vanity Fair.
Місто приймало громадян, які біжать до районів, які залишалися під контролем України. У торговому центрі волонтери зайняли перший поверх. Близько 80 із них працювали у три зміни. Евакуйовані прибували цілодобово. Спочатку їх було близько 2000 щодня; наприкінці травня їх було близько 200. Їжу двічі на день привозила World Central Kitchen. Гарячі страви – суп, каша та м’ясо – були доступні у будь-який час. Коробки з вареними яйцями, бутерброди та трохи овочів видавали на сніданок чи брали до поїзда. Людей доставляли до центру волонтерські організації, часто церковні групи чи інші неурядові групи, чи наймані водії. Вони приїжджали у мікроавтобусах, автомобілях чи автобусах. (Кількість тих, хто прибуває, знову зросла в червні і з тих пір коливалася залежно від ходу війни.)
«Люди перед евакуацією довго сиділи у підвалах і довго не їли гарячої їжі», — розповіла мені Одарка Біла, директорка департаменту молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Дніпровської міськради, показуючи евакуаційний центр.
Для мам з малюками була окрема кімната для відпочинку з пеленальними столиками, дитячим харчуванням, сумішами та підгузками різного розміру. Все було безплатно. Центр роздавав горщики та коляски з пожертвувань.
“І я скажу одразу, що ініціатива створення Волонтерського центру допомоги матерям і дітям при вокзалі належить Геннадію Олеговичу Корбану.
Після озвученої ним ідеї, що треба його створювати, ми, скажімо так, побігли одразу шукать, яка це може буть локація.
Шостого числа (6 березня – ред.) ми вже спілкувалися з власниками торгівельного центру, шостого прибирались у торгівельній площі, і вже на сьоме, на ранок, у нас були перші наші, скажімо так, гості, відвідувачі.
Особливістю Центру мало стати те, що там волонтерили викладачі і психологи, тому що на Вокзальній площі панував розпач, і матері з острахом не хотіли відпускать своїх дітей від себе, тобто люди стояли в довжелезній черзі під мокрим дощем, діти мокли, і в цілому усвідомлення того, що є місце, куди можна завести дитину, де можна просушити речі, де можна погодувати дитину – у нас величезна кількість людей з немовлятами була, і найперше – ми організували кімнату для немовлят, де можна змінити пелюшки і грудьми погодувати дитину.
Наш найменший учасник евакуації – шестиденна дитина”, – згадує Одарка Біла.
Уздовж стіни був відділ, де люди могли підібрати старий одяг та взуття. У двох кімнатах стояли дитячі ліжечка, а білизну марки “Укрзалізниця” змінювали щодня. (Завдяки партнерству залізниця стирає постільну білизну центру). У задній частині спальної кімнати була невелика виставка фотографій та веселих дитячих малюнків поряд із великим ігровим майданчиком, на якому працювали волонтери. Двічі на день вихователі дошкільних закладів приходили займатися виробами. Попід стінами стояли іграшки, і дітям дозволялося брати те, що вони хотіли.
«Спочатку було дуже складно, бо коли була погана погода, коли йшов дощ, люди приходили просто в капцях і ходили калюжами, практично босоніж», — розповіла Одарка. Приходить багато поранених, тому ми теж попросили милиці. Це не з фондів, нам їх принесли прості люди, а ми віддаємо тим, хто їх потребує. Тут ми маємо інвалідні коляски. Є багато людей, які погано ходять, які взагалі не ходять”, – продовжила вона. «У нас є м’які ноші; раніше ми носили людей на ковдрах».
Матеріал мовою оригіналу доступний за посиланням.