Аліна Капацина разом із мамою та її батьками жила у селищі Володимирівка Донецької області. Вже на початку березня селище почали обстрілювати, тож рідні Аліни зробили все, щоби дівчину вивезли з Володимирівки. 11 березня Аліна попрощалася з сім’єю і поїхала до Дніпра, а 13 березня селище вже було окуповане російськими військами. Наступного місяця там проводили процедуру фільтрації: за словами бабусі Аліни, російські військові приходили до будинків, забирали кількох людей і кудись відводили, а через два-три дні повертали назад. До будинку, де жила родина Аліни, прийшли 9 квітня.
Що зараз з жінкою та в яких умовах вона перебуває, журналісти сайту «Наше місто» дізналися у її доньки Аліни.
Мені зателефонувала бабуся, сказала, що забрали маму. Прийшли військові, троє співробітників, з автоматами, вони не представилися, не показали посвідчення особи, хто вони – прокуратура, МВС, поліція, вони військові чи хтось. Просто прийшли до нас додому, сказали: «Ганнич Віта мешкає тут?». Бабуся сказала, так. Вони сказали пройти з ними, взяти із собою мобільний телефон. Ми тоді подумали, що її перевірять та відпустять.
Віту не відпустили, і якийсь час про неї нічого не було відомо. На один із листів, які Алінина бабуся надіслала до Донецька, надійшла відповідь з підтвердженням, що жінка знаходиться у вже відомій колонії №120 у Оленівці.
Почали говорити, що вона навідниця, потім уже в Оленівці почали вигадувати, що вона снайпер. Моя мати цивільна людина, вона ніде не працює, у неї III група інвалідності, кіста головного мозку. Ми показували всі її документи, що вона справді хвора. Наша сім’я ніколи не була пов’язана із військовими чи правоохоронними органами, у нас ніхто не служить. Людина з епілепсією просто фізично не може бути снайпером.
У Віти кіста головного мозку, звідси й напади. Щоб запобігти їх чи хоча б послабити, їй необхідний щоденний прийом спеціальних препаратів, які працівники колонії заборонили передавати.
Передати ті ліки, без яких мама не може бути, тому що у неї епілептичні напади бувають, вони відмовилися. Також передати їй щось із одягу, лист хоча б, що ми хоча б знаємо, де вона, щоб вона не падала духом, що ми справді боремося за неї, також не можна. Єдине, військовий сказав, що вона жива, тільки цю інформацію сказали: “Вона жива, з нею все добре”.
Перше, свідчення про самопочуття жінки з’явилося в липні після виходу з полону волонтера Ганни Ворошової – вони з Вітою знаходилися в сусідніх камерах.
Аня розповіла, що співробітникам колонії набридли її напади, вони думають, що вона їх сама викликає. Мама тримається, але нападів, каже, дуже багато. Її до лікарні кілька разів відвозили і у психіатричної лікарні вперше тримали, бо дуже багато було нападів. Коли вона повернулась, сказала – я не хочу більше їхати, бо там дуже страшно. А тут хоч би вона з усіма, і вони вже як одна сім’я, і їй не так страшно, як у лікарні.
Вона розповідала про тих дівчаток, з якими вона сидить у камері, – я так зрозуміла, це медики з Маріуполя, які на даний момент ще перебувають у полоні, – вони якось допомагають їй боротися з цими нападами. Коли починаються напади, вони просять охорону, щоб наглядачи хоча б відчинили двері або маму вивели на вулицю, щоб вона подихала свіжим повітрям. Ганна казала, що все залежало від зміни. Одна зміна виводила, щоб мама надихалася свіжим повітрям, і заводили її назад, і воду давали. Дехто, вона каже, взагалі не хотів. Вони стукали, просили, щоб викликали лікаря, щоб дали якісь ліки, але треба було чекати на іншу зміну, яка могла допомогти.
У вересні Аліна знайшла свою маму в сюжеті ТАСС про референдуми на окупованих територіях:
Нещодавно, російське телебачення виклало, як полонених ведуть «добровільно» на референдум. І я впізнала там маму. Маму в мене забрали в шльопанцях і в шкарпетках. І я її побачила на відео в тому ж одязі, в шльопанцях, шкарпетках, у спортивному костюмі та куртці. Вона розуміла, що завдяки операторам, які знімали у колонії, мама передала нам вісточку, що з нею все нормально і найголовніше – вона жива. І як не дивно вона посміхалась, та ця посмішка дала нашій родині поштовх боротися за неї далі і в ніякому разі не зупинятися.
Як досягти обміну Віти, не відомо. Так само, як і не відомий її статус.
Бабуся ходила до місцевої комендатури, там сидить комендант – голова нашого селища – він сказав, що на вашу доньку написали заяву до комендатури, що вона є навідницею і що вона підтримувала Україну. Сказали заяву написали сусіди. Люди, які мешкають у нашому селищі, говорили – так їй і треба, нехай там і сидить. І дехто вигадував казки: та там її вбили, її засудили, – це моїй бабусі в обличчя кажуть, така ненависть у людей. Людям не подобається позиція моєї мами з 2014 року. Говорити «так їй і треба» – так люди могли, я абсолютно впевнена, що наші односельчани могли це зробити.
Наразі батьки Віти продовжують залишатися на окупованій території у своєму рідному селищі, щоб у разі обміну Віти вони змогли зустріти свою дочку вдома. Аліна продовжує залишатися на території, підконтрольній Україні, і лише зараз вирішила розповсюджувати історію своєї мами.
9 жовтня було півроку як мама в полоні, і я вже не маю сил мовчати, я хочу кричати на весь світ, щоб мене помітили, щоб про нас дізнався весь світ. Про цивільних людей не так багато говорять, як про військових. І я хочу заявити, що там багато мирного населення, яке нічого не робило, їх просто утримують незаконно без причини. У тому числі мою маму з епілепсією.
Перше, що я їй скажу коли її побачу, що я дуже сильно на неї чекала і дуже сильно її люблю. Я думаю, вона пишається мною. І буде горда, що я не опустила руки.
Категорія: Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра
Позначки: ЗСУ, Новини Дніпра, Україна Росія війна
