Яким повинно бути життя 23-річного хлопця? Робота, навчання та побачення з дівчатами. Але у Максима N в 23 роки вже було дев’ять операцій і декілька пластин у черепі. А все тому, що в лютому він не просто не злякався, а пішов майже з голими руками на ворога. Просто тому, що хотів боронити рідне місто і країну, країну, яка була лише 8 років, як незалежна, коли він народився. Країна, яка для нього рідна.
Ексклюзивна розповідь неймовірно сміливого хлопця з міста Снігурівка тільки для читачів «Наше Місто».
Знав, що буде війна
Так сталось, що цей молодий і веселий хлопець Макс в лютому 2022 року був у родичів в місті Снігурівка, що на Миколаївщині. І збирався на роботу в Естонію – вже зробив собі закордонний паспорт.
«Я жив у Миколаєві, бував і у родичів. Працював зварником, на будівництві. Багато було варіантів роботи по всій Україні. В лютому ми розуміли, що буде війна, що вони нападуть! Ще до 24 числа ми вже почали готуватись. Ми наробили коктейлів молотова і розуміли, що буде захід військ. Це було зрозуміло з новин. Мій друг каже – “Поїхали до військових на блок-пости, я наробив плакатів!», – розповідає він.
Максима з друзями закупили продукти, цигарки для військових, готували запальні суміші і чекали.
«А вже після 24 поїхали в міську адміністрацію, записались до ТРО, залишили свої данні. Потім вже почалась робота – вночі патрулювали, шукали колаборантів, мітки і все таке інше. Будували блокпости», – розповідає він.
Орків здивував туалет
В Снігурівці проживає близько 13 тисяч людей. Ворог увійшов сюди з напрямку Херсону. Місто в окупації з 19 березня.
«Люди різні, були і зрадники, а були ті, хто пішов в ТРО і ЗСУ», – каже Максим.
Місто наразі в окупації, у Максима там залишились рідні. Задля безпеки ми не називаємо їх імена.
«Мої батьки розлучені. Дружина тата з дітьми виїхала в безпеку, старша моя зведена сестра вже народила дитину, її чоловік теж воює», – каже він.
До родичів в перші дні навідались окупанти – шукали в домі військових, перевіряли документи.
«Чоловіків роздягали – шукали татуювання та сліди від ременя для автомату», – розповідає мама Максима Людмила.
Максима згадує, що коли прийшли до будинку друзів, орків здивував комфорт. «У вас уборная в доме?», – питали вони. Дикуни, для яких санвузол – не дірка в підлозі, це вже розкіш!
В день поранення ближче до вечора військові, ТРО та цивільні поїхали на виїзд з міста у Херсонський бік.
«Ми сіли в засідках біля дороги, а мені один мужик каже: «Хто сміливий – пішли зі мною». І я пішов. З собою лише ніж і запальничка «Zippo» для коктейлів. І ось почали йти БМП і вантажівки російські, і ми почали їх закидувати коктейлями, аби підсвічувати, щоб наші військові їх «валили» з РПГ. Вантажівки, все горіло, адже на вулиці темно! Рання весна» – каже він.
А потім ворог кинув гранату. Або це був осколок чогось іншого, але Максима зачепило. Він відчув біль у потилиці і сильну вибухову хвилю.
«Я відчув, що голова стікає кров’ю, трохи відбіг. А той чоловік, що на початку мене кликав, це місцевий. Він мене відтяг подалі і заховав у камишах. Він на собі мене тяг і заховав. Там був ставок і старі такі жовті камиші», – загдує Максим.
Орки добивали поранених
А далі почалось пекло. Те, що буває в кіно. І те, що здається нереальним у житті. Максим лежав, захований у кущах. Вечір березневого дня – температура падає, на землі сніг, моросить дощ. В нього пораннення, балаклава уся просочена кров’ю. Хлопець не втрачав свідомість, але втрачав багато крові. І протягом п’яти годин чекав і не знав – повернуться за ним чи ні.
«Орки повилазили з палаючих машин і почали вбивати тих, хто вижив. Просто ходили і стріляли. Я не знаю, скільки загинуло, але нас було десь 15 людей, може і більше. Вони ходили і стріляли, але я пам’ятаю все – я не втрачав свідомість. Один з наших сказав орку: «Ну, все, пока, уйобки!». І його застрелили», -згадує Максим.
Він говорить так легко про це. Жартує. Має сили розповідати про той страшний вечір.
«Я тоді думав, що мій час настав. Або помру від поранення, або мене пристрелять!”
Той чоловік пам’ятав, де залишив Максима. І повернувся за ним.
«Я почув слова. Акцента не було, орки ж «чьокают». А тут чую, що наші і хтось підхоплює під руки і несуть мене. Далі я прокинувся на операційному столі, з мене витягали осколки. Потім привезли в Миколаїв, там теж були операції», – каже Максим.
Мама хлопця Людмила дізналась про поранення ввечері, вона була в Миколаєві. Син – в Снігурівці. Те, що він пішов до тероборони Максим від неї приховав.
«Було декілька операцій. Одна була необхідна, бо один осколок почав гноїтися. Це викликало багато проблем. Один осколок залишиться в моїй голові назавжди, які і дві титанові пластини! Тепер я пищамитму на метало детекторах і мені не можна робити МРТ», – сміється Максим.
Його рятівник живий. Наразі він живе в окупації, його забирали на допити і били.
«Він мені казав – це я винен! Вибачте!» – каже мама Максима Людмила. Але хлопець перериває розмову.
«Та не винен він! Це я захотів і пішов», – каже він. І мріє зустрітись з ним після деокупації.
Він мріє про роботу і життя в Миколаєві. Людмила каже, що син лише раз заплакав в лікарні, коли подумав, що залишиться нерухомим. В нього була гідроцефалія, крововиливи, операції. Але зараз прогноз позитивний.
«Чотири місяці я був як овоч – бачив галюцинації, дивився в одну точку. Я казав, що краще смерть, аніж бути інвалідом. В ЗСУ мене не взяли, бо я «сердєчнік» – є діагноз. Але зараз після реабілітації я б пішов знову, в ТРО, куди завгодно, якщо візьмуть!», – сміється він.
Цей неймовірно позитивний хлопець на питання чого б хотілось дуже скромно відповідає – лікаря-реабілітолога. А ще попросив свіжого сала!
«Зараз в мене є чудовий лікар, але ми у Дніпрі саме в цій лікарні на місяць. І що буде далі – невідомо. Я дуже хочу, аби я одужав і відновилось все – рухливість руки і ноги. В мене половина тіла не працювала, але далі почалась рухливість. Але повністю рукою щось робити, чи виправляти ногу нормально не можу», – каже він.
Якщо ви хочете фінансово допомогти Максиму – його картка Моно
4441114416996211
Сокол Максим Вікторович
А ще він дуже комунікабельний – спілкується в соцмережах На питання, чи є в нього дівчина – посміхається, і каже, що немає. Але відкритий до знайомств. Жартує, що на місці, де волосся не ростиме на голові, зробить веселе тату.
«Чоловіка з газонокосаркою, наприклад!», – сміється він.
Він справді готовий піти знову. В ЗСУ чи ТРО. Попри поранення і весь жах.
«Чи візьмуть мене з діркою в черепі?», – сміється він.
Важко словами передати, який Максим веселий і харизматичний. Наскільки він любить життя і готовий боротися далі з будь-якими труднощами.
«Лікар на згадку дав мені один осколок», – посміхається він і показує шматок заліза.
Не знаю, чи розуміє він, що він вже герой. На питання, чи пишаються ним, сміється і каже.
«Не знаю, я просто вже пережив свою смерть! І в мене два дня народження!», – каже він.
Дарина Сухоніс-Табацька, фото автора
Категорія: Війна, Інтерв'ю, Новини Дніпра
Позначки: ЗСУ, Новини Дніпра, Україна Росія війна