Про війну, сім’ю та роботу на Перемогу: інтерв’ю з прес-офіцеркою патрульної поліції Дніпра

Жорстока війна, яку розпочав кривавий диктатор путін триває вже більше ніж півроку. За цей час українське суспільство неймовірно змінилось – всі об’єдналися заради такої бажаної Перемоги. Бізнесмени стали волонтерами, журналісти, художники, митці – мужніми воїнами ЗСУ, представники IT-індустрії змінили комп’ютери на автомати. У цієї війни багато облич і важливо пам’ятати та говорити про всіх. Кожен наближає капітуляцію армії рф, як може. Наприклад, прес-офіцерка Патрульної поліції Дніпропетровської області Людмила Копиленко. До повномасштабного вторгнення пані Людмила оперативно надавала інформацію про ДТП та кримінальні події в Дніпрі та області. Після 24 лютого вже писала про те, як правильно вести себе під час артилерійських обстрілів та як поводитися на блокпостах. Вся родина Людмили щоденно працює на Перемогу. Кожен на своєму фронті. Журналісти сайту “Наше місто” поспілкувались з Людмилою, аби дізнатись, як змінилась робота Патрульної поліції під час великої війни та де брати наснагу, коли здається, що вже немає сил на боротьбу.

Пригадайте, як розпочалось 24 лютого для Вас особисто та для Патрульної поліції?

Ще 23 лютого нас зібрали по тривозі. Керівництво повідомило, що можуть розгорнутися певні події, а саме військова агресія російської федерації. На той момент ще ніхто не знав, якого масштабу це набуде. Частина людей залишилася на чергуванні, частина – поїхала додому.

Так вийшло, що саме на ці дні я планувала відпустку. Вона вже була підписана керівництвом. Ми з сином мали їхати у Вроцлав, де на той час працював мій чоловік. Нашою мрією було відвідати місцевий зоопарк, тому що за відгуками він просто неймовірний. Я дуже сподівалась, що ситуація владнається і у людей є здоровий глузд, щоб не розпочинати таку жорстоку війну. Але підозри все ж були, що все так просто не минеться.

Я бачила заяву путіна про визнання т.з «ЛДНР» і була просто вражена тим, як ця людина нас ненавидить. В мене були знайомі на тодішній лінії зіткнення, вони мене трошки заспокоїли, що повністю готові до будь-якого сценарію. Тому ввечері 23 лютого я спокійно заснула.

Вранці 24 лютого я прокинулась від криків сестри мого чоловіка «Люда, якісь вибухи!». Я підскочила, одразу подивилась повідомлення та новини. Потім вже вибухи почула і я. Пам’ятаю, що до цього мене вразило, що була така тиша, наче все вимерло.  І тут свист і ракети…

Син прокинувся і побачив, що я збираюсь на роботу. Почав плакати «Мама, я тебе нікуди не відпущу!». Було прийняте рішення, що дитину я відправлю до батьків в П’ятихатки, щоб Іван не чув вибухів, бо на той час було невідомо, що буде з Дніпром.

Як була організована робота Патрульної поліції в Дніпропетровській області?

Організаційні питання в нашому управлінні були вирішені добре заздалегідь. Ми розуміли, готувалися. Кожен вже був на своєму місці. Від колег з Києва дізнались про обстановку там. Події розгорталися дуже стрімко, вони бачили, як ракети літають над їх головами.

Мені почали писати журналісти, щоб дізнатись інформацію, проте надати її я не могла. Я і сама не все знала, бо це ж вже прерогатива військових – повідомляти те, що можна розказати. Тому прес-служба Патрульної поліції почала працювати, як інформаційне агентство – повідомляти громадянам важливу інформацію. Наприклад, як поводити себе на блок-постах, про «маячки», про вказівники на дорогах. Роботи, звичайно, додалось, особливо коли стала разом із напарником, як і інші патрульні, виходити на патрулювання на блок-пости. Патрульна поліція працювала в посиленому режимі.

До того ж, до Дніпра в перші тижні війни приїжджали родини наших колег з інших управлінь. Ви ж розумієте, що могло бути з поліцейськими в містах, куди могла зайти російська армія. Ми допомагали їх родинам облаштуватись. Було приємною несподіванкою, коли наші люди бачили, в якому режимі ми працюємо, що інколи не було часу на обід. Тож, підприємці та заклади харчування почали привозити нам їжу, продукти. Це було дуже зворушливо.

Зрозуміло, що відпустки у Вас не відбулось. Чи були вагання – залишатись в країні чи виїжджати?

Я зателефонувала чоловікові, щоб повідомити, що нікуди вже не їду.Він спитав «Що ти будеш робити?». Я відповіла, що нікуди не побіжу. Мені просто соромно. Я не можу покласти значок та побігти в Польщу. Як це виглядатиме насамперед для мене? Я ходила з прапорами і казала, що я патріот, а зараз буду тікати? Більше того, чому я повинна кудись бігти? Я не хочу! Це ж наша країна, ми повинні боротись.

У нас на роботі стали проводити посиленні навчання – тактичні навички, поводження зі зброєю. Я до них долучилась, бо не знала, що буде далі. Можливо, мої навички згодяться.

Хочу зазначити, що майже всі наші співробітники залишились на своїх робочих місцях. І коли бачиш таку підтримку колективу, як взагалі можна думати про те, щоб тікати з країни? З такими людьми мені нічого не страшно.

Наскільки нам відомо, то Ваш чоловік повернувся з-за кордону та долучився до лав ЗСУ? Як було прийняте таке рішення?

Після того, як я повідомила, що не поїду то Польщі, то він одразу сказав, що приїде додому він. Я вмовляла його цього не робити. Раніше він працював в правоохоронних органах, але я розуміла, що на війні зовсім інші навантаження. Я думала, що відправлю до нього сина, щоб хоча б вони були в безпеці.

Мого чоловіка це навіть трохи образило. Він сказав «Ти про мене такої думки? Як я буду сину в очі дивитися? Мама в погонах живе під обстрілами, а я ховаюсь за кордоном?».

Тож, він поставив мене перед фактом, що вже купив квитки і приїхав. Відпочив декілька днів і пішов до військомату. Тиждень минув, він зателефонував і сказав «Завтра їдемо на фронт».

Чи допомагали Ви йому з амуніцією? Чи всім вони вже були забезпечені?

Багато чого йому видали. Через волонтерів нам вдалось знайти бронежилети. Знайомі передали з Польщі сучасні тактичні рукавиці. Коли приїжджали з військової частини, то я передавала смаколики. Найбільше просили ковбаси та мою фірмову шарлотку. Взагалі, кормили їх там дуже добре.

Дуже прискіпливо я ставилася до того, яка в чоловіка аптечка. Щось ми самі докупляли, дуже допомагали волонтери та аптеки. Роз’яснювала, як правильно користуватися турнікетом, для чого, наприклад, цей бинт. Нас цьому постійно вчать, тож я це, як і всі патрульні, добре знаю.

Розкажіть ще про тата? Він також долучився до допомоги військовим – плете маскувальні сітки.

Місцева тероборона в П’ятихатках мала потребу в маскувальних сітках. Мій тато рибалка, тож, добре це вміє. Хлопці подавали йому нитки, а він плів. Потім кажуть, що більше не треба. Трохи згодом у Фейсбуці побачила, що мій  знайомий шукає людей для аналогічної задачі. Ми списались і я запропонувала татову допомогу. Він одразу погодився. Мені передали матеріал, я поїхала до П’ятихаток і передала його. На той момент «Нова пошта» вже запрацювала, тож стало ще легше. На даний момент тато сплів вже 60 сіток різного метражу та розміру. Є потреба – він робить.

Родина Людмили Копиленко – ще одне підтвердження того, які ж українці неймовірні. І хоча інколи їм самим здається, що вони роблять замало, це не так. Кожен на своєму фронті самовіддано працює, робить те, що вміє найкраще. З такими людьми нашій країні нічого не страшно. Виборюємо Перемогу разом!