Чоловік довіз до Дніпра і помер, не витримало серце: історії біженців, яких прихистило Дніпро

У Дніпрі на залізничному вокзалі відкрили центр для мам та їх дітей, котрі стали жертвами війни і були вимушені покинути свій дім. Тут кожен, кому це необхідно, може отримати допомогу: чи то ліжко для ночівлі, чи гарячий обід, чи просто відпочинок перед потягом. За час його існування тут побували сотні, а то й тисячі мешканців з різних регіонів, де зараз ведуться активні бойові дії. Хтось перепочив і поїхав далі, хтось знайшов житло і лишився у Дніпрі.

Ми організували центр занадто швидко

7 березня почалися підготовчі роботи. До центру завезли все необхідне на перший час обладнання. 8 числа він вже почав приймати людей. Як зазначила директор департаменту молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Одарка Біла, з кожним днем умови для тимчасового проживання стають все кращими.

У центрі створили невеличкий кінотеатр, де діткам показують мультики. Також є ігрова зона, яка користується дуже великою популярністю. Крім того, є повноцінні спальні місця, створена імпровізована їдальня, де організовано дворазове харчування гарячими стравами.

“Чесно кажучи, мене лякає та швидкість, з якою ми облаштували все це. Дуже хочеться, щоб війна закінчилась, щоб не було потреби в евакуації людей,” — додала Одарка біла.

Приємно дивує той факт, що люди, які побували тут і лишились жити у Дніпрі, тепер приїздять у центр і допомагають як волонтери.

Журналіст “Наше місто” побувала там і поспілкувалася з людьми, яких війна змусила тікати, покинувши все. Їх історії змушують волосся ставати дибки.

Тіла загиблих не встигали прибирати

Мене звуть Артур. Я з Сєвєродонецька. Як і вся країна, ми прокинулися рано вранці 24 лютого від гучних вибухів. Місто почали обстрілювати. Спочатку думали, що це ненадовго, і скоро все закінчиться. Але з кожним днем обстріли посилювалися. Життя там ставало неможливим. По місту валялися нерозірвані ракети та їх уламки. Вулиці перетворилися у велике побоїще. Від сотень домів лишились гори каміння. Тіла загиблих були усюди. Їх не встигали прибирати. Було дуже страшно. Ми вирішили поїхати до Дніпра. Тато залишився там допомагати боронити місто. Ми з сестрою і мамою приїхали сюди. Добиралися важко. Було багато пересадок. На вокзалі нас дуже тепло зустріли, провели до центру, нагодували, дали місце для сну, нас одразу оглянув лікар. Дуже вдячні волонтерам за їх турботу.

У рідне місто не повернемось. Від нього вже майже нічого не лишилось. Будемо будувати нове життя тут. Зараз шукаємо житло. Потім продовжу навчання на слюсаря та піду працювати. Вірю, що наші хлопці всіх їх переб’ють, і війна скоро закінчиться. Інакше бути не може.

Чоловік довіз до Дніпра і помер, не витримало серце

Мене звуть Ганна Петрівна, 76 років. Я з Сєвєродонецька. Нашу квартиру на 4 поверсі частково зруйнував ворожий снаряд. Вибило вікна, вціліли тільки вхідні двері. Світла, газу і води не було. Приготувати щось поїсти можливості не було. Ми з чоловіком прожили у підвалі майже місяць. Виживали як могли. Їли лише хліб і пили талу воду. Це все, що в нас було. Жах, що там коїлося. Місто щодня бомбили. Я вмовляла чоловіка поїхати до Дніпра. Але він не хотів. Та після чергового сильного обстрілу таки погодився. Гроші на дорогу були, тому ми зібрали все необхідне і поїхали. Дорога була важка. Вночі ми прибули у Дніпро на залізничний вокзал. Виходячи з авто чоловіку стало погано. Ноги в нього підкосилися, і він почав падати. Його миттю підхопили двоє хлопців, але втримати не змогли, тому поклали на підлогу. Серце не витримало. Він помер.

Можливо, він відчував, що не переживе такий далекий шлях, і тому відмовлявся покидати рідний дім. Я не знаю. Він у мене був таким терплячим. Ніколи не жалівся мені, що у нього щось болить.

Місцева влада допомогла мені його поховати. Все зробили за свій кошт. Я не витратила ні копійки.

Мене на який час помістили в пансіонат, де я поступово прийшла до тями. Про мене дуже добре піклувалися. Згодом я повернулась до цього центру. Звідси поїду на свою малу батьківщину, туди, де народилася і виросла. Мене вже чекають онуки і племінники.

Рятували і себе, і своїх тварин

Мене звуть Герда. Ми біженці з Харкова. Спочатку ситуація була не надто напруженою. Тому вирішили, що перечекаємо у підвалі. Облаштували його більш-менш комфортно, провели світло. Кожну сирену ми: я, чоловік, син, з нашими трьома котами і собакою бігли з 7 поверху у підвал. А потім назад, коли ставало спокійніше. І так було по кілька разів на день.

Одного разу ми з чоловіком поверталися з супермаркету. Чую гул і кажу йому, що летить літак. Піднімаємо очі до неба і бачимо, що летить ворожий винищувач. Ми сховалися між кіосками. Чоловік накрив мене собою. Потім над нами пролетів цей літак, і буквально через метрів 200 скинув бомбу. Ми швидко схопили свою сумки з продуктами та поспішили додому. Дійшли до школи, де навчається мій син, і знов я почула гул. Побігли до школи і сховалися під павільйоном. Літак пролетів дуже низько і вистрілив кілька черг у асфальт.

І тут до мене дійшло, що вдома лишився син, а літак полетів саме у бік нашого дому. Серце ледь на впало до п’ят. Ми схопили сумки і чим дужче побігли. На щастя все обійшлося. Після цього ми зібрали всі необхідні речі і поїхали до родичів у село. Але і там тиша тривала не довго. Тоді ми прийняли рішення їхати до Дніпра. Уже вночі ми були на вокзалі, де нас одразу зустріли волонтери. Привели до центру, нагодували, напоїли, дали все необхідне, поклали нас спати. Ми всі були дуже налякані, виснажені. Старший син лишився у Харкові і допомагає боронити місто. У молодшого почалися нервові зриви. Вночі кричав, його часто трясло. Ще як були вдома, він мене спитав: “Мамо, а все, що відбувається зараз, якось позначиться на моїй психіці?”. Я не втрималась і заплакала.

Зараз ми трохи заспокоїлися, прийшли до тями. Наші тваринки нарешті почали їсти. Весь час, що знаходимось у центрі, шукаємо житло. Але бажаючих прийняти нас з тваринами мало. Незважаючи на це пошуків своїх не припиняємо. Ми порядна сім’я, хочемо влаштуватись на роботу, дитину оформити до школи і жити далі.

Ми віримо в нашу перемогу, віримо в наших хлопців. Дуже вдячні за все, що вони роблять для нашої країни. Вони молодці. Ми віримо, що скоро це все закінчиться і ми повернемося до своєї квартири у Харків.

Фото автора