Розкажи їм, як ти втомився від війни: історії дніпрян, які нас захищають

Дарина Сухонос-Табацкая
    -

На території України ось вже сьомий рік тривають бойові дії. Називати це можна по-різному: АТО, операція Об’єднаних сил, військовий конфлікт на Сході України. Але термінологія не змінить того факту, що ось вже сім років триває війна. Жорстока і кривава. Важка і довга. Така, що забирає у родин чоловіків, синів і братів. Така, що робить молодих хлопців інвалідами у тридцять—сорок років, а дітей — сиротами.

Розкажи їм, як ти втомився від війни: історії дніпрян, які нас захищають

Вже давно стали нормою вирази «втрати на Сході України», «мінометний обстріл», «200-ті» тощо, за якими не стоїть нічого, крім страху і смерті. Але є ті, хто живуть поза цими подіями. Комусь зручно не пам’ятати, не помічати і не звертати увагу на те, що в країні війна. Такі люди навіть у соцмережах пишуть, що «втомилися від таких новин і негативу». Вони далеко від світу війни в усіх сеансах, а згадують лише, коли перемикають новини, в яких про неї говорять все менше. Або 14 жовтня, коли країна урочисто вітає Захисників.

«Скільки іще забере вона, твоїх дітей, не твоя війна?» — співає у відомій пісні Святослав Вакарчук. Але чи справді ми можемо бути осторонь війни у свої країні? Це питання риторичне.

Хліб, що пахне мишами, наче тістечко

Олег Гладких – архітектор за освітою, опанував різні будівельні спеціальності, художник, один з ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року, бойовий офіцер. Коли розпочалася анексія Криму, він пішов до військкомату.

Розкажи їм, як ти втомився від війни: історії дніпрян, які нас захищають

— Добровольцем? — питаю на початку розмови.

— Ну, під дулами автоматів нас туди не заганяли, — відповідає він.

Про нього можна сказати так: бойовий офіцер, капітан, патріот, працелюб, чудовий сім’янин і батько трьох дітей, художник, який малює душевні пейзажі. Завдяки спорту і щоденним тренуванням виглядає набагато молодше своїх років.

Олег Михайлович на війні з її початку, коли ще слова АТО чи ООС навіть не звучали. Він прийшов туди, маючи за плечима не лише військову службу в радянській армії і військову кафедру, звання лейтенанта, але й успішний бізнес.

— Питали, чи не шкода мені бізнес, їхати на своїй машині, а якщо в неї влучать, — згадує він. — А я відповідав: «А ви не думаєте, що в мене влучать. Що машина? Головне людина!

Олег Михайлович пройшов першу хвилю мобілізацію, потім четверту, був викладачем на Черкаському полігоні, а далі – відрядження, 81, 93, 30 бригади, Піски, Авдіївка, Світлодарська дуга, передова, сіра зона, а також робота в оперативному командуванні «Схід».

Розкажи їм, як ти втомився від війни: історії дніпрян, які нас захищають

— Я був на передовій і в командуванні, тому в мене була можливість скласти усю картину подій. З різних ситуацій, — згадує він. — Вважаю, що армія у 2015-му була сильнішою, а зараз вбили патріотичний запал і дух. Думаю, війна могла закінчитися ще тоді перемогою. Але важко воювати з ворогом, якщо в тилу тобою командує табун зрадників. Багато офіцерів і полковників закінчували російські військові училища і починали кар’єру в армії РФ, давали там присягу і переводились сюди. І коли в них там воює кум-сват-брат!

Бойовий офіцер наголошує, що найскладніше у війні не тільки обстріли, але і побут.

— Коли ти заробляєш таке захворювання, як «трофейная стопа» — наслідки ходіння у мокрому взутті в холодну пору року місяцями і тижнями, починається запалення, — розповідає Олег Михайлович. — Або коли у сірій зоні: 75 метрів до позиції росіян, а кругом миші — їх там багато, вони вже не бояться людей. Лише чекають, поки ти заснеш. А потім у солдат погризені руки, щоки і вуха. Ти йдеш і давиш цих мишей, бо їх просто море. Або якщо не застібнув на ніч плащ-палатку, ранком ти вже у калюжі. І все сохне на тобі — інакше ніяк. А на вулиці — грудень. Або коли висить хліб, який пахне мишами і вкрився цвіллю, але навіть на п’яту добу він смачний, наче тістечко.

Привіз їй тіло брата, але тільки половину

Олег Гладких згадує випадок, який розчулив його, дорослого і досвідченого військового, до сліз:

— Якось виступав у школі, діти спитали: «Хто для вас герой»? Я і розповів цю історію. Їхав з Донбасу, це був грудень 2014 року, а на дорозі старенький автобус – зламався. У ньому волонтери – старенький дідусь-водій і молода дівчина років двадцяти. Я зупинився, кажу: «Я вас дотягну до Павлограда, там вже знайдете СТО». Дівчину посадив у свою машину грітися, водій сів у автобус. Розбалакалися. Потім вона дістала телефон, почала дзвонити сестрі і мамі. З розмови зрозумів, що дівчина вмовляє їх стати довіреними особами, щоб їй дали кредит на купівлю тепловізора! Вдумайтесь, на той час це 80 тисяч гривень, долар коштував десь 15 грн. Це колосальна сума. Дівчина бере величезний кредит, а що їй робити потім. Я знаю багато людей, для яких така сума — взагалі не гроші. Відвернувся, а сльози течуть. І вона тоді була для мене героєм.

Дівчину звали Тетяна. Кредит вона взяла, хоча були й певні проблеми. Потім життя ще декілька разів зводило її з Олегом Михайловичем.

— Якось допоміг її братові із взуттям. У нього теж великий розмір ноги, як і в мене, – 46. Взуття було важко дістати, — розповідає чоловік. — А потім я привіз їй тіло брата. Але тільки половину — залетіла міна, трьох розірвало на шматки, а двом вибило очі. Її батьки теж потім померли, а ми з Тетяною втратили зв’язок.

Зараз він працює у сфері будівництва. А також активно займається спортом і малює.

 — Змалечку приваблювали малювання і будівництво, — каже офіцер. — Хотів стати художником-мультиплікатором. У моєї мами одна з бабусь була художницею. Мама, Світлана Михайлівна, і сама непогано малювала. У тому, що в мене прокинулося зацікавлення до живопису, є її заслуга.

 Картини для нього – спосіб емоційного перезавантаження і пошук життєвих сил.

Ірина лікує і захищає

Ірина Хазова — старший сержант, фельдшер медичного пункту батальйону десантно-штурмової бригади. Вона служить в ЗСУ уже двадцять років.

Розкажи їм, як ти втомився від війни: історії дніпрян, які нас захищають

— Чому пішла в армію? — каже вона. — На той момент, напевно, хотілося спробувати щось нове для себе. Потім військова романтика: стрибки з парашутом (це була моя мрія юності), навчання. Тепер я медик, тому основні обов’язки — лікування хворих, профілактика хвороб, заняття з особовим складом з тактичної медицини, а також медзабезпечення занять зі стрільби, водіння тощо. А тут, в зоні ООС, крім усього вищесказаного, основне моє завдання — евакуація і надання невідкладної допомоги пораненим. До речі, я думаю, що стереотип про жінок на війні зруйновано ще 2015 року: саме тоді жінки-медики першими поїхали на війну. Було багато жінок-добровольців: медиків і волонтерів. А зараз багато жінок різних військових спеціальностей. Вони не гірше за чоловіків справляються зі своїми обов’язками, а в деяких випадках навіть краще. Жінки більш дисципліновані і відповідальні, хоча це, можливо, моя суб’єктивна думка.

Ірину на службі вражають люди.

— Медики, просто добровольці, які абсолютно безкорисливо нарівні з нами, професійними військовими, надавали допомогу і вивозили поранених. Часто хворі, вони покинули хорошу роботу, теплі будинки, жили і харчувалися, як доведеться! — говорить вона.

Для тих же, хто втомися від війни, якої не бачив, у Ірини відповідь однозначна:

— А чи є сенс, щось їм говорити? Нехай, напевно, відпочивають, адже головне, щоб було більше тих, хто не втомився. Упораємося. З нами правда і Бог!

Тетяна не зрадила мрію дитинства

Тетяна Квятковська з дитинства мріяла працювати в поліції, але батьки наполягли, щоб вона вступила в цивільний виш на економічний факультет, який вона закінчила з відзнакою. Але мрія її не полишала — дівчина пішла навчатися до військової кафедри і отримала звання молодшого лейтенанта. Вона добре розуміє, що в такі важкі часи вона буде корисна країні саме там — на війні.

— Я командир інженерно-технічного взводу, інженерно-технічної роти групи інженерно-технічного забезпечення, — розповідає Тетяна. — Відповідаю за бойову готовність взводу, успішність виконання завдань, підготовку, виховання, морально-психологічний стан, дисципліну і ще багато чого.

Дівчина зазначає, що за такий довгий термін війни в країні жінки і чоловіки воюють і працюють разом, обіймають різні посади – і це нікого не дивує:

— Жінка може у критичній ситуації чітко, виважено, без зайвих емоцій здолати все. Наші жінки-військові заради країни і народу несуть службу з гідністю, долають усі стереотипи, повірте мені!

Тетяна згадує випадок, який стався на початку служби:

— Це було під час батальйонно-тактичних навчань. Їхня суть – у  злагодженій роботі батальйонів, мій підрозділ також брав участь. І в процесі виконання завдання я побачила таку злагодженість дій: швидко, рішуче, професійно. Я зрозуміла, що ми єдина команда, один організм. Ми всі – частина одного цілого! І недарма девіз десантно-штурмових військ — «Завжди перші!» Адже ми дійсно такі!

Тетяна дивується, як можна втомитися від війни, яку бачив лише в телевізорі:

— Можна переключити новини і змінити картинку на щось приємне і позитивне. А солдат, який в зоні ООС бачать зовсім інше, не може змінити свою реальність! Шкода, що багато хто цього не розуміє!

Де у Дніпрі готують майбутніх військових?

У нашому місті таких закладів п’ять: фахівців готує Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, НТУ «Дніпровська політехніка», Дніпровський державний медичний університет, Дніпровський національний університет залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна і Університеті митної справи та фінансів.

Саме в останньому навчальному закладі військова кафедра з’явилась нещодавно – 2019 року. Це вперше за часи Незалежності. І тут є унікальні спеціальності, якими не може похизуватися жоден інший дніпровський виш!

 — На нашій кафедрі готують офіцерів запасу за чотирма військово-обліковими спеціальностями: «Бойове застосування змішаних з’єднань, військових частин і підрозділів зв’язку (крім підрозділів і військових частин зв’язку та радіотехнічного забезпечення авіації)», «Організація фельд’єгерсько-поштового зв’язку», «Математичне та програмне забезпечення функціонування автоматизованих систем, систем захисту інформації та кібернетичної безпеки», «Організація морально-психологічного забезпечення військ (сил)», — зазначає Олег Поплавський, професор, підполковник ЗСУ, завідувач кафедри військової підготовки Університету митної справи та фінансів. —  Наш виш — перший, що за часи Незалежності отримав доручення від Міноборони та Міністерства освіти і науки готувати офіцерів. Наші викладачі — це кадрові офіцери. Вони фахівці у тих галузях, за якими готують майбутніх офіцерів. Вимоги для вступу на військову кафедру — тестування, співбесіда і виконання нормативів із фізпідготовки. Такі ж, що й під час вступу до військових навчальних закладів. Звичайно, серед вступників є і хлопці, і дівчата! Сьогодні на кафедрі військової підготовки навчаються 297 курсантів, трьох відрахували за невиконання умов контракту.

Дарина Сухоніс-Табацька, фото з особистих архівів героїв матеріалу.

Поделиться: