Професія вчителя зрозуміла кожному, незважаючи на національність та віросповідання. Учителі є в усіх країнах світу. У нашій ця професія не проста і, будемо реалістами, не дуже високооплачувана, якщо порівнювати з європейськими країнами. Напередодні Дня вчителя ми зважилися на зухвалий експеримент: чи зможе журналіст на один день стати вчителем?
Знову в рідну школу
Я народилася в родині філологів. Тато — письменник і журналіст, дідусь також письменник, а мама — викладач української мови та літератури. Я розуміла, що стоматологом точно не стану. Але викладання у школі чи університеті мене ніколи не вабило. І я свідомо обрала ручку та мікрофон.
Але доля підкинула мені шанс – на день зануритися у світ викладання, жити за розкладом дзвінка, ставити оцінки і через п’ятнадцять років знову пообідати у шкільній їдальні.
Для експерименту я обрала свою рідну школу у Дніпрі, де я колись дзвонила перший дзвоник на лінійці, а 2006 року отримала атестат. З тих часів школа змінилась кардинально, як і більшість у нашому місті. Тепер тут стильний фасад, гарні меблі і нові туалети та умивальники, яскрава їдальня, класи, де є плазми та проектори, а на вході – турнікети. У кожного учня та вчителя — перепустка. Але дещо незмінне: звуки, запахи, розташування кабінетів. Я підхожу до дзеркала і здається, що зараз побачу не дорослу журналістку холдингу «Наше місто», а Дарину Сухоніс з 11-Б класу.
У середній школі №46 зараз навчаються 1138 учнів і працюють 59 вчителів. Навантаження в середньому у вчителя — 5—6 уроків за день.
Про сойку і НУШ
Для експерименту ми обрали два класи — 3-В і 9-Б. Скажу відверто, перед уроком з малюками у третьому класі я хвилювалась більше, ніж перед інтерв’ю з мером Дніпра!
Затишний клас, яскраві деталі, телевізор, іграшки – ось так зараз навчаються у початкових класах. Адже в Україні діє НУШ (Нова українська школа) — це ключова реформа Міністерства освіти і науки. Головна мета – створити школу, в якій буде приємно навчатися і яка даватиме учням не тільки знання, як це відбувається зараз, а й уміння застосовувати їх у повсякденному житті. НУШ — це школа, до якої приємно ходити учням. Тут прислухаються до їхньої думки, вчать критично мислити, не боятися висловлювати власну думку та бути відповідальними громадянами. Водночас батькам теж подобається відвідувати цю школу, адже тут панують співпраця та взаєморозуміння.
І це справді так, це не порожні слова на сайті МОН! Я побачила частину уроку у 3-В класі з вчителькою Тетяною Пилипівною Бразковкою. Діти активно спілкуються з викладачем, у них є можливість малювати, складати конструктори Lego, дивитися відео і танцювати під час руханки. І все це частина навчального процесу під професійним керівництвом вчителя. Та чи вийде в мене так?
Як справжній викладач я заздалегідь підготувала план уроку. «Зараз у нас тема осінь, ми проходимо твір Володимира Титаренка «Сойчині жолуді», — каже Тетяна Пилипівна.
До початку уроку десять хвилин, я повторюю конспект і розумію, що хвилююся! Малюки заглядають у двері, всі здивовані — для них я невідома чужа тьотя!
Дзвоник. Дитячий сміх. Третьокласники заходять до класу, дивляться на мене і сідають за парти. На останніх партах сидять їхня вчителька і Альона Устименко, заступник директора з навчально-виховної роботи, яка буде мене оцінювати!
— Діти, вітаю вас! Мене звати Дарина Фіделівна, сьогодні я буду вашим вчителем, — говорю і починаю урок. Спочатку перевіряємо домашнє завдання: як діти зрозуміли розповідь про парасольку, яку читали вдома.
Хвилювання зникає, адже це схоже на ефір на телебаченні чи інтерв’ю, яких я провела безліч.
Діти активні, відповідають на питання, у кожного своє бачення історії про сойку і те, чому вона ховала жолуді у лісі. Далі читаю дітям текст. Після – ще більше питань! Комусь невідомі такі слова, як «килим», «кореневище», «приховала». Я пояснюю малюкам. Одна дівчинка піднімає руку.
— У тебе питання?
— Так. Ви така красива!
— Дякую! – відповідаю, стримуючи посмішку.
Урок триває. Далі у нас — руханка. Кілька хвилин під музику діти танцюють, співають, повторюють те, що бачать на екрані.
Далі за планом — виразне читання тексту.
Кожен учень бажає прочитати фрагмент. Є ті, чия техніка читання справді вражає, деякі малюки читають, наче актори: з інтонацією, виразно!
У нас залишаються лічені хвилини — пропоную учням намалювати все те, що вони сьогодні дізналися: історію про сойку, яка ховала жолуді у лісі.
Усі із захопленням беруться до справи: олівці, фломастери, робота кипить. Я сиджу і розумію, що в когось так щодня і не один урок. Ось і дзвоник. Багато учнів подарували мені свої малюночки на згадку. І це не може не розчулити.
Сьогодні директорка СШ №46 — Олена Міроненко.
Олену Анатоліївну я пам’ятаю, адже свого часу вона викладала в мене географію. Вона зовсім не змінилась — час (без перебільшень) не владний над багатьма вчителями з мого дитинства. Певно, особливості професії тримають їх у тонусі! Діти її люблять, дев’ятикласники поза камерою кажуть, що до неї можна звернутися з будь-яким питанням без остраху, що тебе не зрозуміють.
— Незважаючи на посаду, яку я обіймаю, я залишаюся насамперед вчителем, — каже вона. — Цю професію обирала свідомо, адже спілкування з дітьми заряджає позитивом, спонукає до постійного розвитку і нових ідей! А як директору мені важливо, щоб освітній процес здійснювався чітко і злагоджено, щоб усі його учасники відчували себе комфортно і безпечно, мали можливість розвиватися. І для цього потрібні однодумці. Саме таким і є колектив школи №46: щирі, сучасні, готові до новацій, справжні майстри своєї справи!
На межі дитинства і дорослішання
Буквально десять хвилин, щоб прийти до тями, і треба бігти — 313 кабінет на третьому поверсі, ось-ось розпочнеться урок української літератури у 9-Б класі!
Дивно, але тут я не хвилююся зовсім. Мені дуже цікаво поговорити з дітьми, дізнатися, чим вони зараз цікавляться, живуть.
І ось вони вже за партами – дорослі, цікаві, стильні. Відчувається, що в них своя мода, свої течії. Це інше покоління. Розпочинаємо урок на тему «Українські народні балади про кохання». Говоримо, діти залюбки відповідають. Найбільш активні четверо дівчат і двоє хлопців. Я намагаюся запам’ятати імена всіх.
Бачу, що вони хвилюються. Я трішки теж. Дехто сидить мовчки — сподіваюся, не тому, що не цікаво. Зізнаюся, я навіть забула про таку опцію, як викликати за списком у журналі: коли вчитель називає ім’я і учень відповідає. Немає відповіді? Оцінка в журнал.
Урок цікавий. Від давніх балад до сучасних письменників і літератури. Виявляється, сучасні діти, окрім електронних книжок, полюбляють паперові, читають класику, фантастику! Ходять до бібліотеки, кажуть, це зручно і швидко. Також відвідують театри — Шевченка, опери та балету. Про театр одного актора «Крик» чули, але не були.
На першій парті активні дівчата Вікторія і Софія. Цікаві та самобутні, кожна має свою думку. Мені здалося, що вони подруги. Далі на тому ж ряду довговолоса і симпатична Аліна – також часто правильно відповідає.
На іншому ряду дівчина Валерія – відповідає влучно і чітко, в неї гарна мова і поставлений тембр, дівчина говорить дуже впевнено. Її сусід по парті Всеволод – симпатичний білявий парубок — також досить часто підіймає руку.
На тому ж ряду Сергій – сказав, що полюбляє серію книг «Відьмак», він також досить непогано підготувався до теми уроку. Інші або відповідають з місця, або мовчать.
Як виявилося потім, деякі чомусь соромилися не стільки через знання з предмету, скільки через розмовний рівень української мови.
Урок пройшов швидко, активним учням я поставила справжні оцінки в щоденник! У школі зазначили, що їх проставлять після уроку в журнал. Відчуваю себе якоюсь виснаженою, від стресу захотілося їсти.
Підходжу до Валерії, яка була найактивнішою, вона посміхається. Питаю, ким дівчина хоче стати у майбутньому.
— Я дуже хочу бути адвокатом, але паралельно мати бізнес у сфері краси чи ресторанів, — відповідає вона. — Або флористом – я зараз працюю у цій сфері, допомагаю своїй тітці, яка має флористичний бізнес, вона декоратор. Це дуже цікаво! Це досвід роботи з людьми, адже це і мова, і нові знання, і багато усього! Я взагалі не люблю сидіти на одному місці, завжди цікаво пробувати щось нове!
На момент мого репортажу у школі проходили вибори президента. І Валерія Калініна була одним із кандидатів. Дівчина пройшла до другого туру і таки перемогла! Тепер Валерія — пані Президент СШ №46!
Сучасні діти спортивні, активні. У них немодно курити чи пити алкоголь, вони дружні, полюбляють читати, створювати якісь проєкти, фотографуватися. Вони дружать не лише класом, але й усією паралеллю дев’ятих класів, щиро люблять школу у свій час: на межі дитинства і дорослішання.
Мої два уроки оцінювала Альона Устименко, заступник директора з навчально-виховної роботи. У неї великий досвід викладання. В її обов’язки також входить відвідування уроків колег, їхнє оцінювання.
— Я гадаю, що ти цілком впоралася із роллю вчителя, — вважає вона. — Це було видно по дитячих емоціях і їхньому прагненню співпрацювати з тобою. Адже вчитель — це не просто людина, яка механічно передає знання. Це людина, яка вчить, як отримані знання застосувати у повсякденному житті. Учитель — це ментор, мотиватор, тонкий психолог. Це людина, яка відчуває дитину, вміє розкрити її потенційні можливості та здібності, надихнути повірити у свої сили. І це головне у професії вчителя. Щодо вибору професії свого часу у мне було все просто: у сім’ї медиків з’явився вчитель. Адже з третього класу я точно знала, що буду педагогом, й доклала чималих зусиль задля своєї мрії!
Вчительський обід
У вчителя в середньому може бути п’ять-шість уроків за день. Виснажена емоційно я повзу до їдальні. Тут дуже просторо, красиво і яскраво. Привітна Світлана Миколаївна знає, що ми журналісти. Перелічує меню – обираємо пюре, курячу відбивну, буряк та булку з сиром. Напої — чай.
— Дуже смачно, без іронії! — каже фотокореспондент Володимир. І справді, їжа смачна і поживна. А головне — така домашня-домашня!
Я їм і мимоволі задивляюся у вікно їдальні. Воно виходить на внутрішній двір школи. Скільки моїх посмішок, сліз, переживань, тріумфів та перемог бачив цей двір? Восьмирічна я йшла тут з двома хвостами у колючому шерстяному сарафані. А потім виходила звідси дорослою, вже достроково ставши студенткою журфаку за результатами творчого конкурсу, але ще не отримавши атестат.
І хто знав, що спіраль часу поверне мене знову сюди. Тепер я інакше дивлюсь на свою рідну школу: оцінюю її як доросла. Хвалю і бажаю процвітання. І розумію: робота тут дуже важка. Емоційно. Виснажливо. І це неможливо робити, якщо немає щирих почуттів. І я не сумніваюсь: у цих стінах працюють ті, хто не лише професійно роблять свою справу, але і люблять — роботу і дітей. І це — найголовніше.
У багатьох розвинених країнах вчителі найвищої кваліфікації, які мають багато досвіду, отримують на 8 % вищу зарплатню, ніж їхні колеги, які тільки почали працювати в освітній сфері.
У Італії, Японії, Кореї, Греції, Ізраїлі, Угорщині вчитель середньої школи може досягти максимальної заробітної плати лише після 35 років роботи у школі. Водночас у Новій Зеландії, Австралії, Шотландії зарплату найвищого рівня викладач може отримувати вже після 8 років стажу. Найбільшу заробітну плату мають вчителі з Люксембургу: вчитель-початківець там отримує 80 тисяч доларів на рік. Натомість вже після 15 років роботи його зарплатня зростає до 110 тисяч на рік, а найбільш досвідчений вчитель тут отримує 140 тисяч доларів на рік.
У Німеччині та Швейцарії стартова зарплата вчителя — 50 тисяч доларів на рік, а максимальна — близько 100 тисяч. Тобто у більшості європейських країн вчитель-початківець отримує приблизно 40 тисяч доларів на рік. В Україні ситуація, на жаль, інша. Протягом 2021 року зарплати українських вчителів повинні зрости сумарно на 30%: від січня оклади підвищили вже на 20%, з грудня — зростуть майже на 9%. Зараз середня зарплата вчителя першої категорії в державній установі — 6,6 тисяч гривень — 247 доларів на місяць.
Дарина Сухоніс-Табацька, фото Володимира Федорищева.
Дякуємо усьому колективу сш№46 та учням у допомозі в підготовці матеріалу
Категория: Новости Днепра, Общественные и социальные новости Днепра
