Skip to content

Її він звав із собою в Італію

Її він звав із собою в Італію

«Під час масової депортації, яку здійснювали німецькі нацисти, мене взяли в полон і направили у місто Ногол у Німеччині. Там я зустрівся з іншими полоненими – російськими і українськими чоловіками і жінками.

На фабрику щодня приїжджали вантажівки з причепами, заповнені доверху взуттям та іншими ношеними шкіряними речами. Ми все це розвантажували на своїх плечах, працювали позмінно у важких умовах. Нас примушували мовчати під загрозою кари. Незважаючи на це, ми спілкувалися жестами, і я був дуже радий, коли українська жінка на ім’я Ласуренко Душка з Петропавлівки Дніпропетровської області написала мені на аркуші своє ім’я.

Сьогодні серед старих паперів я знайшов цей загублений аркуш…

Якщо вона ще жива, допоможіть мені її розшукати».

Цього листа від Доменіко Астралді із Сан-Рено ми опублікували у п’ятницю, 19 травня. А вже наступного тижня в редакції пролунав дзвінок з Петропавлівки: «Лазуренко Євдокія Остапівна жива. Це наша тьотя…»

«Найщасливішими були два з половиною роки в неволі…»

Ми зупинились перед ворітьми першого-ліпшого будинку, щоб запитати, як пройти на вулицю Щорса. За високою брамою загавкала собака, а потім почулися чиїсь кроки. Вислухавши нас, світловолоса дівчина запитала:

  • А ви кого шукаєте? Не Лазуренків часом?
  • Лазуренків…
  • То проходьте, — і ширше відчинила браму…
Її він звав із собою в Італію

Бабуся Євдокія напівлежала на канапі, а при появі на порозі гостей стрепенулася вся ніби, скидаючи з себе рій думок.

Обидві Валентини – племінниця і невістка, дружина племінника, — до останнього дня тримали від неї в секреті і публікацію, і наш приїзд. Не хотіли хвилювати – бо уже ж 82! А коли сказали, вона, ще не зовсім вірячи в реальність почутого, вимовила: «Чого ж так пізно? Було б мені хоча б п’ятдесят…»

Народилася вона тут, у Петропавлівці, мало четверо братів, але двоє ще молодими померли. Сім’я була роботяща, і жили вони не бідно. Коли у двадцять дев’ятому усіх стали в колгоспи заганяти, батько – навідріз. «Що я , — і показав на сусіда, — буду з отим ледарем там робити?»

Але забрали у них все до нитки, навіть із скрині вигребли. Батько й тоді не покорився, — подався із сім’єю в Макіївку. Всі пішли працювати, і вона теж влаштувалася на залізницю, хоч було їй тільки п’ятнадцять.

У 37-му батька не стало. Віз якось збіжжя по розбитій мокрій дорозі. Бричка загрузла, він підважив її і пошкодив собі хребет. Шість місяців ще пролежав.  Було йому тільки п’ятдесят чотири.

Матері, Харитині, судився довший вік: до вісімдесяти дожила. І якби не чекала вона дочку з неволі, хтозна, може й не вернулася б Євдокія додому…

Війна застала їх у Макіївці.

  • Начальство виїхало, а нас залишили напризволяще. Магазини не працювали, їсти нічого, і ми з мамою пішки вирушили у Петропавлівку, через два дні дісталися. Тут уже були німці. Стали жити по родичах, а потім пустили нас у невеличку хатку. Влітку сорок другого почали вивозити молодь до Німеччини, прийшли і за мною.

Коли в Ноголі  на станції їх відбирали господарі, четверо дівчат з Петропавлівки і троє браганівських збилися докупки і попросили, щоб їх не розлучали. Господар фабрики взяв усіх.

Щодня о восьмій вони заступали до роботи: розвантажували машини із старим взуттям, палили його, зсипали золу у мішки, які потім кудись вивозили. Увечері поверталися в барак, що був поряд, через дорогу від фабрики. Охоронець до їхнього приходу грів воду…

У бараку були ванна й туалет, — від цих розкошів на волі їй довелось відвикати. Була й кухня, де вони самі собі готували. Правда, якби було ще з чого…

  • Варили картоплю «у мундирах», чистити її дозволяли тільки на суп. Влітку мали щось з городу – самі його обробляли. І триста грамів хліба на день. Просили у господаря збільшити пайку, а він відповів, що не може, бо партійний, і як дізнаються, то його посадять. Навіть коли пригощав фруктами із свого саду, то просив нікому про це не розказувати. А в магазинах нам нічого не продавали, хоча ми одержували якість невеликі гроші. Коли, бувало, хтось із місцевих на вихідний запрошував у гості, то хазяїн квиток купував.

Французи та італійці мали привілеї: вони жили не в бараках, а на квартирах і часто одержували посилки з дому.

Свої Доменіко завжди приносив Євдокії ще не розпакованими. І весь той скарб залишав їй, хоч вона попервах і протестувала.

  • Звичайно, я ділилася з дівчатами. А чим могла йому віддячити? Шкарпетки поштопати, светр полатати… Ми познайомилися у сорок третьому, він був років на три молодший. Була ще одна фотографія, але я її десь загубила: біла барака сидимо зі своїм… — і запнулася.
  • … милим, — в один голос підказують тітці Валентини.
  • Бабусю, а ви встигли освідчитися в коханні? – підтримую й я цю інтимну хвилю.
  • Ми не розуміли один одного, мови ж не знали, лише кілька німецьких слів, — знайшлася Євдокія Остапівна. А потім раптом майнули задерикуваті бісики в очах: — Пообнімаємось, поцілуємось – ото й усе кохання…

За нею сміємося й ми. Але перевівши погляд на фотографію, де вони з Доменіко плече до плеча, раптом затихаємо.

  • Він звав мене із собою в Італію, — першою порушує мовчання бабуся Євдокія. – Хороший був, берег і жалів мене. Дітей хотів після війни… Але все вийшло не так.

Нас визволили союзники. Серед них було багато негрів. Вони приставали до дівчат, одну, браганівську, викинули у вікно і зґвалтували одразу двоє. А через кілька днів усіх дівчат відправили за 60 кілометрів – у Штутгарт. Сталін тоді так сказав: «Мені моїх, а я чужих віддам». У Штутграті ще місяць тримали нас у військовому бараку, перевіряли. Щодня Доменіко приїжджав до мене. Коли прощалися, він мені на фотографії адресу написав, а я йому на листочку. Але знали, що вже не побачимось…

Хоч один француз, який хотів побратися з нашою дівчиною, коли під’їжджали до кордону, де нас розділяли, повернув назад із нею. Сказав, що перебудуть поки у нашого хазяїна, а потім видно буде. Може, й живуть зараз десь у Франції…

  • А чого ж ви із Доменіко так не зробили?
  • Не знаю. Це ж якби я з ним поїхала, то ніколи не побачила б рідних…  

Євдокія повернулася у Петропавлівку. Але невдовзі знову виїхала у Макіївку, забрала до себе маму. Працювала на металургійному заводі. Заміж не вийшла і дітей не народила. У Петропавлівці живуть бабусині племінники, діти брата Андрія – Валентина (по чоловіку Панібят) і Анатолій. Спочатку перебралася ближче до них, у Першотравенськ. А торік племінник забрав її до себе.

Валентина Василівна, дружина Анатолія Андрійовича, помітивши сум у бабусиних очах, заспокоїла: «Не переживайте! Нікуди ми вас не віддамо. А як він приїде, то приймемо. А то – індюшат продамо і повеземо вас у гості в Італію…»

Той напис, який Євдокія Остапівна увесь цей час вважала адресою, виявився присвятою на пам’ять. Хоч жодного разу й не сіла вона за листа. І тепер сумнівається: писати чи ні. Адже стільки літ минуло:

  • Він пам’ятає мене ось такою, з фотографії…

А коли я натисла на кнопку свого «цифровика», шепнула:

  • Як вийду погано, то не посилайте йому…
  • Виходить, що той час у неволі із Доменіко був найщасливішим у вашому житті? – питаю на прощання.

Бабуся Євдокія на якусь мить задумується, ніби зважує усі свої вісімдесят два, і твердо відповідає:

  • Виходить, що так. Нічого не бачила щасливішого…

Історія Євдокії Лазуренко з Петропавлівки схвилювала багатьох наших читачів (див.”НМ” 9.06.2000 р. “Найщасливішими були два з половиною роки в неволі…”).

В редакції і досі лунають телефонні дзвінки: “А чи нема вістей із Сан-Ремо? Ви ж обов’язково напишіть, що буде далі.”

А далі було ось що. Євдокія Остапівна написала Доменіко Астралді листа і одержала відповідь. Ми попросили у неї дозволу опублікувати листа з Італії.

“Дорогая Дуся! Когда я читал и перечитывал твое письмо, я не верил своим глазам. И заметил, что ты еще больше живешь в глубине моего воспоминания. Ты можешь себе представить, как сильно я волнуюсь…

Мой друг Джованни, который изучает русский язык, помогает мне выразить мою мысль.

Дуся, я помню тебя с твоей нежной улыбкой на губах. Когда мы все испытывали страдание и пребывали во власти судьбы, ты была моим утешением. Несмотря на то, что немцы держали нас на расстоянии, мы понимали друга друга по выражению глаз.

Дуся, дорогая Дуся, пока была война, и после войны я жил в надежде, что ты вернулась домой живой и невредимой: сегодня я знаю, что это желание осуществилось. Как видишь, дружба может занимать большое место в жизни. Часто после войны я вдруг не без удивления замечал, что наша дружба не померкла (в оригинале: “недалеко жила”. — Ред.). И моя семья из четырех человек тоже знает о тебе.

Ручной тяжелый труд на фабрике в Ноголе стал причиной моей серьезной болезни. Только через несколько лет после войны я получил работу техника гостелефонной сети. Женился, и у меня двое детей. Я уже вышел на пенсию.

Как ты поживаешь, Дуся, дорогая Дуся? Я жду! Я обнимаю тебя. Доменико Астралди”.

Є в листі і вдячні слова на адресу “Нашого міста”, яке допомогло Доменіко через п’ятдесят п’ять років розшукати Євдокію.

Не будемо загадувати, а що далі. У молодості доля подарувала їм незабутню зустріч. Доля дала їм можливість на старості доторкнутися один до одного бодай листом…

Тетяна Колядинська

Категория: Интервью, Новости Днепра, Особое мнение

Приєднуйтесь до нас у

Дивіться також: