Донбас розділив наше життя на до і після війни. Він перевернув нашу свідомість, змінив ставлення до тих, хто ціною життя і здоров’я зупиняє російського агресора. Наші мужні земляки різні за віком і фахом. Але їх об’єднує любов до своєї сім’ї, рідного міста, Вітчизни. І одне із найголовніших державних свят — День захисника України. Воно невипадково припадає на Покрову Пресвятої Богородиці, берегиню українського козацтва і визволителів рідної землі. Під надійним покровомчесті, мужності, звитяги та незламності духу наших захисників тримається надія українського народу на волю, незалежність, мирне небо.
Брати, поєднані війною
Братів Олександра і Сергія Мідлерів поєднали не лише сімейні зв’язки, а й любов до Батьківщини, прагнення її захищати. І зараз Олександр мріє служити разом із братом.
Олександру Мідлеру з позивним «Патріот» 28 років. Він не одружений, дітей не має.
— Сім’я — це відповідальність, — говорить він. – Це заважає концентруватись на роботі. Я люблю воєнне життя, служу з 2012 року. Після строкової залишився на контракті. Був у Луганську, наш підрозділ у складі 93-ї бригади першим тоді вийшов на кордон. Потім — Іловайськ, поранення, контузія, полон. Спочатку нас привезли до Ростова, потім у Сніжне Донецької області. Військовополонених били, катували. У поранених не було їжі, медикаментів, одягу. Тож мама, коли приїжджала до мене, привезла все необхідне, за що її ледь не розстріляли. Не вбили мене лише тому, що були зацікавлені в обміні. Той день пам’ятаю добре. Нас, двадцятьох, везли із зв’язаними руками у закритому автобусі. На нейтральній території нас зустрічали журналісти, священник і співачка Оксана Білозір. Нас обміняли на сепаратистів.
Олександр не приховує, що брат був на Майдані під час Революції Гідності, але не з боку протестувальників, а серед тих, хто представляв закон. «Сергій виконував наказ, це робота, він давав присягу, — наголошує Олександр. — Але я знаю свого брата і переконаний, що він не бив і не катував людей».
Наразі старший брат відпочиває, але планує поновити контракт, а от 26-річний Сергій, навпаки, служить. Тож спілкуємось із ним по телефону.
— Зараз служу в 90-му окремому аеромобільно-десантному батальйоні, я командир взводу у Костянтинівці Донецької області, — розповідає хлопець. — На строкову службу пішов сам 2013 року, 2015-го звільнився. Але про дитячу мрію не забував, і тільки-но з’явилася можливість, поїхав навчатися у військову академію в Одесі на десантний факультет. Ми з братом на війні з перших днів, і я вірю, що кінець їй теж покладемо разом!
У Сергія цікавий позивний – «Спортік». «Я займаюся спортом, бігаю, стрибаю, турніки, штанга і таке інше. Не палю та не вживаю алкоголь. Звідси й такий позивний», — розповідає хлопець.
— Зараз я, можна сказати, відпочиваю після майже семи років служби, — посміхається Олександр. — Але планую повернутися, бо тягне в армію. Це як кохана жінка – без неї ніяк! В армії, з одного боку, все дуже просто і зрозуміло – тут свої, там чужі. З іншого боку, багато несподіваних ситуацій, людський фактор. Ті, хто з тобою поруч, стають родиною, братами. Ти знаєш про цих людей усе. До речі, чимало в армії і дівчат, відсотків 30. Багато хто створює так родини.
Але Олександр, попри позитивні приклади побратимів, не готовий до стосунків. Адже поєднувати особисте життя і службу важко. «Навіщо прив’язуватись до людини, а потім їхати служити мінімум на півроку, а може, і на всі п’ять? – не розуміє він. – Дуже хочу служити з братом, хоча 93-тя бригада мені рідна. Але пройшов час, там змінились люди, як раніше, вже не буде».
Насправді Саша і Сергій — двоюрідні брати, але вони з дитинства дуже близькі один з одним. У згуртованій родині всі переживають за майбутнє захисників.
— Особливо хвилюються мами, намагаються відмовляти, але розуміють, що це наш вибір. З дитинства. Ще з часів, коли їздили разом до бабусі в село, мріяли колись служити разом, — каже Олександр.
Чоловік згадує, коли почав службу, від армії була сама лише назва.
— Їжа та забезпечення жахливі, — ділиться він. — Продукти неїстівні. Колись об горохову кашу я навіть зламав зуб! Форма була старого зразку: тканина не дихає, зимовий варіант холодний. За часів президентства Порошенка все змінилось. А от зараз відбувається щось незрозуміле. По нас стріляють, а ми отримуємо наказ не стріляти у відповідь. Але ми на своїй землі і не відступимо!
«Валера» не сдается
Бой под Дебальцево за высоту 307,5 называют Сталинградом под Санжаровкой. Российские наемники трижды атаковали украинские позиции, используя БМП и пять танков. Один из них на полном ходу раздавил троих наших защитников и дважды проехался по лейтенанту Александру Зозуляку из Черновцов. Он чудом выжил, но остался без руки. Днепрянин Владимир Миронец тогда лишился правой стопы. О событиях 25 января 2015 года он вспоминает с болью до сих пор.
— В тот день погибли семеро бойцов — Володя Питак, Федя Лопацкий, Андрей Капчур, Саша Левринц, Серега Свищ, Адальберт Ковач, Саша Венгер, — еле сдерживает эмоции Владимир Миронец. — Пусть земля будет пухом настоящим мужикам. Многие из нас тогда получили серьезные увечья и контузии. Но и врагу досталось. Несмотря на то, что мы отражали мощные атаки с помощью одного танка и ручного противотанкового гранатомета, уложили не один десяток террористов. Не зря они этот бой вторым Сталинградом окрестили. Нам придавало силы то, что за родную землю воюем. Все прекрасно понимали и другое: если враг займет стратегическую высоту 307,5 в районе опорного пункта «Валера», трасса Артемовск—Дебальцево буде отрезана, и наши подразделения окажутся в котле, подобном Иловайскому.
На это очень рассчитывали в Кремле, поэтому начали бросать на высоту серьезные силы. Но благодаря мужеству защитников «Валеры» украинской группировке войск удалось выйти из Дебальцево более-менее организовано, без значительной потери личного состава.
— Второй раз я встал в армейский строй в сорок лет, в августе 2014 года, — рассказывает Владимир Миронец. – Но из-за иловайских событий учебку пришлось закончить досрочно. После освобождения Дебальцево и окрестных поселков по периметру линии соприкосновения у подножия господствующих высот начали оборудовать взводные опорные пункты. Я попал на позицию в районе высоты 307,5, которую окрестили Валерой, по имени командира взвода моей родной 17-й танковой бригады. Тогда же сформировался и постоянный состав опорника: взвод бойцов, корректировщики из минометной батареи при поддержке ЗУ-23-2 и АГС-17. Основным элементом устойчивой обороны был единственный танк, который назвали Бугай. Я и был его наводчиком.
Интенсивные прицельные обстрелы высоты, которую удерживали 38 бойцов, начались на Крещенский праздник, 19 января. Благо все научились по свисту угадывать, что и где упадет, поэтому успевали прятаться. Под прицельными обстрелами без потерь продержались несколько дней, а 25 января на них поперли пять вражеских танков и несколько взводов. Тогда и погибли танкисты, разведчики, бойцы 128-й бригады. БМП сожгли в самом начале боя, у «Бугая» заклинило башню и орудие. Танкисты отошли за позицию и дальше воевали как пехота.
Когда враги поняли, что единственный украинский танк вышел из строя, начали давить своей броней солдат в окопах. Из-за скалистой местности вырыть их глубже, чем на полметра, было невозможно, поэтому Т-72 на полном ходу троих переехал насмерть. Владимиру Миронцу гусеницей оторвало стопу, а Александр Зозуляк полностью оказался под броней. С переломами таза, разорванными мышцами, растрощенной левой рукой и ожогами он пролежал там более часа. Танк мог бы раздавить его, но одному из бойцов удалось забросить в люк гранату и вывести из строя. Вскоре прибыло подкрепление, Зозуляка вытащили из-под брони и вместе с другими ранеными, среди которых был и Владимир Миронец, отправили в больницу.
— Меня сначала прооперировали в Светлодарской районке, потом отвезли в Артемовск, а оттуда в Харьковский военный госпиталь, — говорит Владимир. – Повторно делали операцию в Днепре. Выписался домой через месяц, получил инвалидность. Жить в таком статусе непросто. Но я ни о чем не жалею. Потому что защищал свою страну, семью, любимый город. И если понадобится сделать это снова, покалеченная нога помехой не станет.
Крила Євгена Перетятька
Про десант він мріяв з дитинства, але блакитний берет і смугасту тільняшку одягнув, коли виповнилось сорок. За сімейними обставинами Євген строкову не служив, та коли ворог захопив частину Донбасу, пожертвував високою посадою, щоб стати у солдатський стрій.
— Прикладом мужності й вірності блакитному берету для мене завжди був дядько Юрій Кенсарінов, який присвятив десантним військам усе життя, — згадує наш земляк. – Тому у школі я записався у відповідний тематичний клуб, хотів після 9-го класу вступати до військового Рязанського училища. Та почав розпадатися Союз, і я залишився в середній школі. За сімейними обставинами від строкової служби мене звільнили, але я відмінно навчався на військовій кафедрі металургійної академії.
Та коли почалася війна, Євген пішов служити простим солдатом, бо у вузі звання чомусь не присвоїли. Оскільки пов’язувати життя з армією він уже не планував, значення цьому не надав. Зосередився на здобутті другої економічної освіти, з головою поринув у професію і згодом обійняв високу посаду в автотранспортному комплексі області.
Під час подій на Майдані Євген долучився до активістів у Дніпрі, брав участь у спротиві тітушні біля облдержадміністрації. З першим убивством у Криму прийшло розуміння того, яку загрозу Московія несе Україні. Події на Донбасі остаточно переконали, що це справжній ворог – підступний, хижий, жорстокий. Тож залишатись осторонь не має права. Весь свій вільний час батько двох дітей використовував для волонтерської роботи – разом із однодумцями допомагав лікарям приймати поранених, записався до п’ятої сотні самооборони Дніпра. А після трагічних подій в Іловайську пройшов співбесіду у 25-й десантній бригаді, взяв звідти військове відношення на посаду кулеметника десантної роти. Та застряг на медкомісії, підтягував здоров’я півроку.
— Дуже вдячний лікарям за те, що вони мене підтримали морально і підготували до служби фізично, — говорить Євген. – У мене ніби виросли крила. Я відновив комунікації з 25-ю бригадою, та виявилося, що місця вже немає. Щоб отримати потрібний досвід, поїхав під Київ на військовий вишкіл «Правого сектору». Потім таки подзвонили із Гвардійського, але запропонували вже іншу посаду. Так, з 8 червня 2015 року за контрактом на особливий період я став оператором протитанкової установки у складі роти вогневої підтримки 1-го парашутно-десантного батальйону.
На той час ця рота вже була у зоні АТО, у її складі Євген Перетятько прослужив майже два роки, отримав контузію. Та згадувати пережите йому буде легше, коли повністю все розкладе по полицях у серці й голові. Зараз йому болить армія в цілому, той совково-паркетний настрій, який просочується туди через відповідальних осіб і чиновників. Необхідність шліфування всієї системи відчув на собі. Коли вже воював на Донбасі, дружина отримала на нього повістку з військкомату з викликом на призовний пункт. Щоб його не вважали уклоністом, на декілька днів повернувся до Дніпра. І був вражений тим, що дані про нього у потрібний кабінет не передали із сусіднього. Раніше у комісаріаті загубили його справу. Пригнічувало й те, що подання на офіцерську посаду, на якій він в зоні АТО, власне, і перебував, навіть не розглянули.
— Полковник, який служив ще за часів Союзу, якось сказав мені, що для підняття духу української армії та перемоги у війні всіх офіцерів потрібно звільнити до майорів, ідейно відмежуватися, — говорить Євген. – Совково-паркетна метушня заважає змінам. Російську навалу зупинили національна ідея та мужність добробатів. Є на кого рівнятися у Збройних силах, і в запасі багато тих, хто без вагань стане на захист Вітчизни, коли ворог активізується на сході чи недолуге керівництво держави буде здавати її інтереси. Бо Україна, як і мати, у нас на все життя одна.
Авторы Дарина Сухонос-Табацкая, Юлия Бабенко
Категория: Архив, Новости Днепра, Общественные и социальные новости Днепра
