Блондинка за кермом: у Дніпрі жінка 25 років пропрацювала водієм таксі

Енергійна, рішуча, наполеглива, до того ж красуня — блондинка з розкішним волоссям, яке й зараз прикрашає її, хоч і срібним відтінком. Такою пригадують Лідію Кузьмівну колеги по роботі в АТП 3103, де вона відпрацювала за кермом таксі 25 років. Привітна, усміхнена — такою запам’ятали дніпряни і гості міста, яких возила на білій «Волзі» вулицями і проспектами Дніпра.

ДУША РВАЛАСЯ В НЕБО, А МЕДКОМІСІЯ ПРИЗЕМЛИЛА

У Лідії Кузьмівни Силенко (Обрядіної) ще з юності душа прагнула яскравих, неординарних професій. Хотіла бути і льотчицею, і артисткою, і таксисткою.

Народилася вона в Дніпропетровську 1942 року. Батько загинув на війні, а їх у мами четверо: два сини і дві доньки. Після сьомого класу почула по радіо про набір у театральне училище. Кілька днів було до іспиту, та встигла підготувати поезію, байку. Декламувала чудово – «п’ятірку» поставили. За другий іспит «четвірку» отримала, а от з рештою екзаменів не склалося. Тож, як виповнилося 16, пішла до військкомату, де їй як із багатодітної сім’ї без батька повинні були дати роботу.

«Направили мене на залізницю міняти шпали, — згадує Лідія Кузьмівна. — Ох і важко ж було! Хоч і заробіток непоганий, витримала я там всього п’ять місяців. Недалеко від нашого будинку був аеродром. Мене туди так і тягнуло. Влаштувалася мити посуд у їдальню і стала в аероклубі вчитися. Душа рвалася в небо, але медкомісія зупинила. Розкрутили мене в кріслі, на якому вестибулярний апарат перевіряють, він мене і підвів».

Тож пішла Лідія санітаркою в залізничну лікарню, далі на кухаря вивчилася. Працювала в ресторані, потім завідуючою виробництвом у заводській їдальні. Та не відпускала її думка: ну не вийшло літати, так хто зупинить бажання мчати дорогою за кермом таксі. Пішла на курси водіїв.

НЕ ЛЬОТЧИЦЯ, НЕ АРТИСТКА, А СУПЕРТАКСИСТКА

Чоловік її підтримував, сам був водієм, працював на автобусі. Закінчила Лідія курси і два роки хліб возила, а так хотілося за кермо таксі.

«Мене як магнітом тягло до таксі, і мрія збулася, — згадує вона. – Правда, не одразу. Прийшла на автопідприємство 3103, а начальник автоколони рішуче відмовляє: «Хіба це жіноча робота? Важко, небезпечно». Пішла ні з чим. Та минув час, і я знову за своє. Й знову не беруть, але вже не відступаю. Кажу: «У вас на підприємстві вже працюють дві жінки. То чому ж мені відмовляєте? Дайте спробувати». Не встояло керівництво під моїм натиском. Взяли. Правда, авто дали старе – 21-шу «Волгу». Питаю: «А що, новішої не було?» А мені ультиматум: «От як чоловіка до нас приведете, то ми вам на двох дамо кращу машину». Перетягнула чоловіка. Отримали ми білу «Волгу» 24-ту. Трохи її підремонтували. В чоловіка руки золоті були, тож машина працювала, як годинник. Директором тоді був Олексій Калита. Золота людина, прекрасний керівник, присвятив життя професії, його дуже поважали в колективі. Пощастило тим, хто з ним працював».

У 60–70-ті роки проїхати кілометр на таксі коштувало десять копійок. Замовляли найчастіше до аеропорту, тож найбільше Лідія Кузьмівна їздила по пр. Гагаріна, Карла Маркса, Кірова, Петровського. Знала все місто. А як інакше? Робота така. Попервах, як починала, бувало, й пасажири підказували, куди їхати, але освоїлась дуже швидко. Доводилось возити і високопосадовців, міністрів, які прибували в аеропорт, і акторів, співаків, що приїздили з гастролями до Дніпропетровська.

«Пригадую, везла до готелю «Україна» Едіту П’єху, — розповідає колишня таксистка. — Співачка струнка, елегантна, спілкувалася ввічливо. А в мене машина теж гостям під стать – блищить, сяє чистотою, в салоні пахне парфумами. Та й сама я завжди дбала про зовнішній вигляд».

ДЕСЯТКА ЗА ШВИДКІСТЬ

Їй до душі було везти людей вулицями рідного міста, їздила і в Новомосковськ, Дніпродзержинськ, Харків.

«На роботу летіла, як на свято, — розповідає Лідія Кузьмівна. — Люди сідають, а я вже їм посміхаюсь, якщо заводять розмову, можу поговорити на різні теми, бувало, й анекдоти розповідали. Пасажири любили мене, намагалися замовляти, а я дбала, аби ніхто не запізнився, особливо в аеропорт. Відверто кажучи, не раз мене штрафували за перевищення швидкості, тож десятка була завжди напоготові. Дороги не такі були, як нині, а вузькі. Як стануть машини на світлофорі — ціла вервечка, не всі встигають і на зелений проїхати, а мені ж треба в аеропорт, тож і поспішала. Траплялося й картярів підвозити, збиралися вони тоді в будинку в районі Озерки, один навіть говорив, що поїздка зі мною удачу приносить».

«Якось замовила таксі подружня пара на Тополю, — згадує Лідія. — Бачу, якісь пригнічені. А через кілька тижнів знову від них замовлення. Сідають, а чоловік: «Так це ми з вами їхали, коли квартиру дивилися? Замовили таксі, а в ньому жінка за кермом. Ну, думаємо, удачі не буде. Як же ми помилилися, все вийшло прекрасно».

МІСТО ВИРОСЛО НА ЇЇ ОЧАХ

Любила Лідія Кузьмівна свою роботу, захоплюючу, але й напружену. За зміну містом, бувало, й по 500 кілометрів намотувала. Прокидалася о третій ночі, заїжджала в гараж о десятій вечора. Двадцять п’ять років пропрацювала за кермом. Тож, хто як не вона, найкраще зможе оцінити, як змінюється Дніпро.

«Місто виросло на моїх очах, — каже вона. — Міняються вулиці, проспекти, оновлюється транспорт. І не лише маршрути, а й вигляд трамваїв, тролейбусів, автобусів. Приємно їхати з лівого берега до центру в сучасному з низькою підлогою тролейбусі. Відчувається, що мер Борис Філатов турбується про дніпрян старшого віку. Довелося мені двічі в таборі «Золотий вік» побувати — незабутні дні. Всі умови для відпочинку створені. А яка природа! Від цілющого повітря з ароматом сосен здоров’я додається. Прийшовся до душі пенсіонерам Дніпра і соціальний проєкт Бориса Філатова «Університет третього віку», адже дає нам нові знання, культурне дозвілля і можливість спілкуватися. Я наприклад, смартфон освоїла й тепер можу хоч з усім світом спілкуватися у фейсбуці, вайбері, заходилася англійську вивчати. Одним словом, навіть самотня людина не засумує завдяки Університету третього віку!»

Таїсія КУЗЬМЕНКО