Яке карантинне життя в селах Дніпропетровської області: спецрепортаж

Карантин у місті і селі – дві великі різниці. Якщо у містян боки болять від лежання на дивані, комп’ютерних ігор і переїдання, то в селі мріють про таку ізоляцію. Худоба і птиця не зрозуміє, якщо її не погодують і не випустять на двір. А поле не пробачить, якщо його зараз не засіють. За роботою селяни не забувають, що поряд може бути смертоносний вірус, тож безпека на першому місці. Журналіст «Нашого міста» дізнавалась, яке воно — карантинне життя-буття у селах Дніпропетровщини.

Без діла ніхто не вештається

Мешканці Васильківки Солонянського району з розумінням поставилися до карантинних заходів.

— По вулицях без діла ніхто не вештається, — розповідає Олена Кінаш, староста села. — Якщо треба в магазин, то йде хтось один із сім’ї, обов’язково в масці і рукавичках.

Олена пояснила людям, що машини привозять продукти з міста і не відомо, де вони бувають, тож краще перестрахуватися.

— В магазин заходять по двоє, — продовжує вона. — Швидко вибирають необхідні товари і виходять, бо розуміють, що іншим теж треба скупитися. Та й часу зараз на балачки немає. Треба культивувати городи, прибирати квітники, сіяти і садити, бо, як кажуть, весняний день рік годує. Не встиг вчасно кинути зерно у землю — нічого не виросте. А ще треба впорядкувати громадські місця.

Олена попросила людей привести до ладу вулиці біля своїх дворів, щоб не скупчуватися, а в центрі села і парку пізніше приберуться, можливо, до 9 Травня. До речі селяни в громаді напрочуд дисципліновані, навіть питали дозволу у старости, чи можна виходити на городи під час карантину. Звичайно, працювати на землі дозволили, а от запрошувати гостей суворо заборонили, особливо з міста. Тож навіть Великдень усі святкували виключно в родинах, максимум сиділи у дворі. У старостаті побоювалися, що приїздитимуть родичі і, як зазвичай, влаштовуватимуть пікніки на природі. Але такого не було, васильківці поступилися традиціями заради здоров’я.

Село живе звичним життям. Люди дружні, виручають один одного. Ті, хто працює у місті і їздить щодня на роботу, часто привозять ліки односельцям, бо ж аптеки в селі немає. Олена Кінаш говорить, що активісти старостату збирають рецепти у пенсіонерів, а потім розвозять їм ліки.

А ще карантин змусив і старих, і малих сісти за комп’ютери і опановувати інформаційні технології. І це позитивний його бік, наголошує староста. Бо, як з’ясувалося, без інтернету життя завмирає. Багато хто з васильківців зрозумів, що смартфон – це не іграшка, а навчальний посібник. Діти з родин, де досі кнопкові телефони, не змогли навчатися дистанційно. Вчителі, які вперто не визнавали онлайн-навчання, тепер прискореними темпами його освоюють. Створюють групи в вайбері, дають завдання учням, перевіряють і виставляють оцінки. Користуються іншими освітніми програмами в онлайн-режимі. Словом, підлаштовуються.

Перший тиждень батьки не розуміли, як проходитиме навчання. А діти тішилися, що можна відпочити. Та згодом зрозуміли, що навантаження не менше, ніж у школі, і за уроками доводиться сидіти навіть довше. Олена розповідає, що її донька Ірина навчається в сьомому класі. Онлайн-уроки в неї зараз закінчуються о 15.30. Більшість занять у клас-румі, оцінки приходять на електронну пошту. Найгірше, бідкається староста, що в селі немає проводового інтернету, а мобільний не дотягує до всіх, тож довелося в першу чергу вирішувати це питання.

Олені як старості села також довелося прискореними темпами знайомитися з новітніми технологіями. Якщо раніше з фахівцями дніпровського центру місцевого самоврядування спілкувалася телефоном чи за допомогою вайбера, а на конференції і тренінги їздила в місто, то тепер доводиться брати участь в онлайн-конференціях. А ще Олена веде сторінку в фейсбуці, де постійно інформує громаду про ситуацію з коронавірусом. Каже, що односельці слідкують за повідомленнями в соцмережах і дотримуються карантинних заходів.

— З одного боку, навіть страшно, що вийдеш на вулицю — і нікого нема, — ділиться враженнями староста. — А з іншого, тішить, що народ слухняний, все розуміє.

На роботу в машині сусіда

Карантин показав, хто є хто, вважає Ганна Кабанова, виконуюча обов’язки старости сіл Привовчанське та Малоолександрівка Павлоградського району. Тішить те, що односельці з розумінням ставляться один до одного. Громадський транспорт не ходить, а багатьом доводиться щодня їздити на роботу в Павлоград.

— Добре, якщо підприємство організовує підвіз своїх працівників, як наприклад, шахти, — розмірковує староста. — А що робити людям, які не мають власного транспорту, а на роботу треба? Вони звертаються у соцмережах по допомогу до односельців. І ті відгукуються. Якщо, скажімо, хтось їде у місто, то повідомляє завчасно, скільки пасажирів може взяти. Інші запитують, що кому привезти. Списки необхідного передають через вайбер чи фейсбук, а гроші зазвичай перераховують на картку.

Ганна каже, що це справжнє виявлення людяності і взаємовиручки. Місцева влада також не стоїть осторонь. Волонтери відвідують людей похилого віку і дізнаються про їхні потреби. Якщо, скажімо, необхідні ліки, беруть рецепти, замовляють в аптеках, викуповують і привозять. Іноді організовують транспорт для людей, які мають хронічні захворювання, щоб вони з’їздили в лікарню і за необхідними препаратами, такими, як інсулін для діабетиків.

Загалом Привовчанське і Малоолександрівка живуть звичним життям. Селяни садять городи, впорядковують палісадники, прибирають подвір’я.

Діти навчаються дистанційно. Батьки бідкаються, що за уроками засиджуються довгенько, тож на город їх зараз не загониш. Навіть малюки не байдикують. Вихователі спілкуються з ними дистанційно. Звичний ритм порушують лише машини, які поливають дороги. А ще двічі на тиждень антисептиками обробляють магазин, пошту, ФАП, сільську раду.

Людей на вулицях майже немає. За словами старости, односельці більше часу стали приділяти власним родинам. На що раніше не вистачало часу, тепер його вдосталь. Можна почитати дітям казку, погратися з ними і наготувати смаколиків. А ще виставити все це у фейсбуці. Подружжя Шляхових Олег і Ганна та їхні донечки Настя і Леся часто тішать односельців комічними історіями. А майстриня Ірина Мартишевська хизується новими ляльками і вишиванками.

У Петриківці розмалювали двометрову писанку

Що це за Великдень без писанки? Карантин для мистецтва не перешкода, подумали у Петриківці і вирішили традиційно розмалювати велетенське яйце. Біля церкви Різдва Богородиці за ініціативи селищного голови Ольги Гавриленко з-під чарівних пензлів майстринь Ірини Грінько та Наталії Підгірної заграла яскравими барвами двометрова писанка. Розмальовували її дівчата шість днів. Самі придумували сюжети і втілювали їх.

«Це справжнє диво, де символічне зображення церкви огорнули чарівні квіти петриківського розпису, — написала на своїй сторінці у фейсбуці Ірина Грінько. — А ще летять на поверхні маленького Всесвіту птахи, що символізують людську душу. Існує повір’я, ніби душа прилітає пташкою до новонародженої дитини. Пташкою вона й відлітає, коли людина помирає. Птахи поєднують земне і небесне, вони приносять людям різні вісті. Тож ми сподіваємося, що ці птахи принесуть у Петриківську громаду лише добрі новини, і це рукотворне диво стане для жителів справжнім оберегом».

Побачити писанку можна буде після карантину.

З онуками не занудьгуєш

Ларисі Петренко, журналістці з Криничок, нудьгувати під час карантину не дають онуки. Як приїхали на канікули, так досі і живуть у бабусі.

Чотирикласник Юрко багато часу проводить за комп’ютером. Дистанційно навчається.

— Уроків багато і завдання складні, — розповідає Лариса. – З точними науками справляється сам, а з мовами і літературою іноді доводиться допомагати. Роблю це із задоволенням, бо за фахом — філолог.

Молодшій онучці Діані чотири роки. Але вона також має свої обов’язки. Дівчинка займається танцями і під час карантину вчителька проводить онлайн уроки. Робити розтяжку і вправи самій Діанці нудно, тож вона бере в компанію бабусю. А та і не проти. Разом танцюють і отримують оцінки.

Лариса каже, що слідкує, аби внуки без діла не сиділи за комп’ютером.

— Видається вільна хвилинка, беремося за народні промисли, малюємо і ліпимо. Ідеї підкидає Діанка, — розповідає Лариса. — Надивиться мультфільмів — і до мене. «Давай зліпимо цих героїв», — пропонує. Спочатку Дюймовочку і квіточку, а згодом згадає за ельфа. І його ліплю. Сама бігає і перевіряє, як іде робота. А потім фантазія розігрується, і Діанка вигадує гру, роздає всім ролі.

Дівчинка з надзвичайним асоціативним мисленням. І бабуся з задоволенням виконує її примхи. У їхній колекції вже п’ятдесят іграшок, виготовлених власними руками.

З десятирічним Юрком бабуся малює. Хлопчику подобається писати картини простим олівцем. Сюжети бере зі своїх улюблених фільмів. Діана також не відстає від брата. «Такий цікавий у неї вік, — каже Лариса. — Хочеться все повторювати за старшими. Їй подобається розводити фарби. Має і власну манеру виконання. То крапельки робить і фантазує, що це дощик, або пальчиками виводить якісь візерунки».

Лариса каже, що завдяки внукам спробувала і сама малювати акриловими фарбами. І їй це сподобалось. «Діти подарували картину, розписувати за номерами, спробувала і захопилась, — ділиться враженнями жінка. — Уже ціла стіна в таких картинах. А згодом взялась дощечки розмальовувати. Тепер маю колекцію таких витворів мистецтва».

Дітям у селі на карантині добре. Лариса розповідає, що в неї великий двір. Є де погуляти і погратися. Багато часу разом проводять у квітнику і на городі. Діанка у всьому намагається допомагати бабусі. «Вийшла на город посіяти на межі чорнобривці. А тут і помічниця приєдналась. «Також, — каже, — хочу». Я і дозволила. Взяла Діанка коробку і засіяла весь город. А діти ще й заспівали «Чорнобривців насіяла мати».

Люди в селі законослухняні. Карантину дотримуються.

— Сказали не виходити, кому за 60 плюс, і всі сидять по дворах, — розповідає Лариса. — Якщо треба сходити в магазин чи аптеку, то є молодь. Магазини маленькі. Заходять по двоє і в масках. На вході дезінфектори і рукавички. В аптеці торгують через вікно, щоб всередину не заходили. В лікарні для хворих спеціальний вхід. Загалом люди зайняті своїми справами. Як казали раніше: «На війну збираєшся, а хліб печи».

Ліки ростуть на городі

Наталія Семенова, очільниця Живого музею Микити Коржа у селі Сурсько-Михайлівка, каже, що карантин не особливо позначився на житті селян. Єдине, що людей на вулицях майже не видно.

— Та це і природньо в такий час, бо всі зайняті своїми справами на городі чи по господарству, — ділиться Наталія. — Щоправда, не зручно, що рейсовий автобус не ходить, бо село тягнеться на десять кілометрів і людям з околиць важко діставатися до центру в магазин. Хоча в основному всі необхідні продукти в кожній сім’ї свої – молоко, м’ясо, сало, хліб самі печуть. У когось є вулики, продає мед, а хтось тримає корів і свиней. Словом, натуральне господарство і обмін продуктами.

Наталія каже, що односельці стали більше цікавитися народними методами лікування, зокрема травами. Бо ж аптека закрита. Переповідають один одному, як можна втамувати біль чи вилікувати запальні процеси. Наприклад, від зубного болю рекомендують золотий вус. Траву треба пом’яти і злегка проварити. Відвар набирати до рота і тримати. Троє сурськомихайлівців випробували цей метод на собі і кажуть, що він діє — зуби перестають боліти.

Наталія Семенова впевнена, що у кожного в дворі є необхідна натуральна аптека.

— Розповідала одна травниця, — згадує жінка. – «Іду і бачу — спориш стелиться, розкішний, гарний. Питаю в господині, чи болять ноги, руки, суглоби. «Так, — відповідає, — дуже дошкуляють хвороби». – «Так вам сам Господь Бог насадив ліки. По споришу треба ходити босоніж по росі. А коли квітне, зрізати і сушити в темному місці, бажано на горищі. Відвари пити».

Зараз квітне кульбаба. Багато хто думає, що це бур’ян, який важко вивести. Та це справжній природний нектар. Спробуйте квіточки — вони солоденькі і дуже корисні. З них можна робити салати, варення чи мед.

Розторопша корисна для печінки, валер’яна — для серця. В любистку багато йоду, листки треба жувати. Чебрець дає енергію. Його можна застосовувати як приправу до супів, борщу, риби, м’яса.

Зараз, коли лютує коронавірус, як ніколи, треба подбати про імунітет. Наталія рекомендує домашній пробіотик. Для цього треба взяти сто грамів козячого молока і стільки ж часнику. Молоко підігріти, але не кип’ятити, щоб не пропали цілющі властивості. Часник пропустити через м’ясорубку з дрібним ситечком або розчавити в ступці чи часничниці. Змішати з молоком і добре закутати. Через 10 хвилин процідити через марлю. Вживати тричі на день. «Імунітет посилиться моментально, — каже Наталія. – Метод неодноразово випробуваний на власній родині. Адже пробіотик — це продовження біожиття. Козяче молоко на 90 відсотків схоже з материнським. Адже коза – це перша тварина, яку приручили люди. Вона їх годувала, одягала, розважала, навіть допомагала няньчити дітей».

У родини Семенових чотири кізочки, вісім козенят і козлик – ціла бригада. З їхнього молока вони готують багато смачних і корисних страв. «Дуже запашний виходить хліб, — каже Наталія. – Для його приготування беремо склянку кисляка з козячого молока або сироватку, сіль, ложку олії і закваску з хмелю. Замішуємо тісто, даємо підійти в теплі і в хлібопічку. Смакота неперевершена».

А ще господарі мають невеличкий млинок. Для кізочок мелють дерть із кукурудзи, пшениці і жита. Крупний помол тваринам, а дрібний собі. Разом із магазинним борошном виходять смачнючі пиріжки, оладки, млинці.

Автор: Ніка БОГДАНОВА.