«В Петриковский райаппарат ГПУ поступили сведения, что в с. Петриковке производится систематическое удушение людей и употребление таковых в пищу», — так починається «Звинувачувальний висновок», складений наприкінці травня 1933 року, один із представлених на міні-виставці в історичному музеї документів, що свідчать про той жахливий фізичний і психологічний стан, до якого радянська влада довела українських селян у 1932-33 роках.
У фондах музею зберігаються 73 кримінальні справи про канібалізм і трупоїдство, що були відкриті у Дніпропетровській області переважно 1933 року, зазначає старший науковий співробітник історичного музею Дмитро Романчук.
— Це одна з найстрашніших сторінок в історії того періоду, яка говорить про те, що люди були виснажені не тільки фізично, а й психологічно, доведені голодом до відчаю. Заарештованих за ці злочини засуджували до 10-15 років ув’язнення, інколи до розстрілу, — розповідає історик.
НЕМОЖЛИВО ВИКОНАТИ, АЛЕ ТРЕБА
Аби зрозуміти, як і чому населення зернової країни з родючими землями опинилося в ситуації, коли не мало не тільки хліба, а взагалі жодної їжі, треба повернутися у кінець 20-х років. 1928- го, зібравши врожай, селяни, серед яких ще багато було одноосібників, почали масово відмовлятися здавати державі зерно за її ціною.
— Вони вирішили його притримати, аби навесні продати на базарі удвічі-тричі дорожче. Це викликало найбільшу кризу хлібозаготівель. Тож було прийняте рішення про перехід до суцільної колективізації. Тому що з колективних господарств – по суті, державних – набагато простіше зібрати продподаток, — розповідає Дмитро Романчук.
Радянська влада діяла кількома методами: збільшила на селі кількість агітаторів за колгоспи і штрафи за невиконання плану хлібозаготівель, а також посилила боротьбу з куркульством. «Здесь нельзя проявлять никакой интеллигентской мелкобуржуазной расхлябанности. Здесь нужны пролетарская решительность и твердость, чтобы освободиться от этой мрази, чтобы она нас не сосала, и все средства и силы направить на социалистическое строительство… Хлебозаготовка – это такая штука, которую трудно исполнить, раз ее трудно исполнить – она все проверяет», — сказав у своїй промові на зборах дніпропетровського комітету КП(б) У 6 вересня 1929 року Анастас Мікоян.
У тій самій промові тодішній нарком внутрішньої та зовнішньої торгівлі СРСР озвучив і мету цих заходів: «Недавно ЦК партии рассматривал план индустриализации, в частности и вашей металлургии. Перед ней стоят большие задачи. Для того чтобы их выполнить, нужно обеспечить хлебом, и тогда, засучив рукава, взяться за самое основное – за металлургию».
Проте, на думку сучасних дослідників, справа була не лише в тому, що на будівництво заводів потрібні були гроші з продажу зерна, а на забезпечення міста, зокрема пролетаріату, – продовольство, а й у тому, що Сталін твердо вирішив згорнути неп (нову економічну політику), позбутися селян-одноосібників і перейти цілковито до усуспільненої праці. «Не рабська праця, а ентузіазм мільйонників- ударників – сила, що переможно будує соціалізм», — говорить заголовок на одній зі шпальт газети «Зоря» за 1 січня 1932 року, хоча насправді саме рабської праці й рабської покори влада домагалася від народу й зокрема селянства.
НЕ ЗГОДЕН? ДО СИБІРУ!
Тих, хто заважав новій політиці партії, депортували до Сибіру.
«В результате мероприятий по ликвидации кулака… выслано 683 кулацких хозяйства (тобто родини. – Авт.). По предварительным, неполным данным… конфисковано земли 5675 га, имущества на сумму 661 076 руб. и 485 голов рабочего скота», — це дані інформаційного повідомлення окружкому КП(б)У від 15 березня 1930 року, і таких було чимало.
За два роки з України виселяли вже не лише заможних селян, а й небажаючих вступати до колгоспів.
«С целью создания твердого революционного порядка в городах и на селе, очистки нашей области от хулиганских, кулацких и дезорганизаторских элементов с промышленных предприятий, совхозов и колхозов, намечено к выселению из нашей области 17 000 семейств и 5000 человек-одиночек… К началу уборочной кампании [нужно] создать на селе вполне благоприятную обстановку», — наказував у листі керівникам політвідділів секретар Дніпропетровського обкому Хатаєвич на початку весни 1933 року.
Обурені репресіями, селяни чинили опір: відмовлялися здавати зерно і працювати на колгоспних полях, писали заяви про вихід із колгоспів, влаштовували мітинги, розправи над комуністами і збройні повстання, які швидко придушувалися.
ПРИРЕЧЕНІ НА СМЕРТЬ
Влітку 1932-го влада підвищила норми хлібозаготівель і посилила репресії проти українського села. За невиконання норми колгосп заносили на «чорну дошку», що означало повне вимирання.
— Село оточували загони міліції, крамниці закривали, всі товари вивозили, на селян накладали натуральні штрафи, тобто забирали все їстівне. Їх фактично прирікали на смерть. Протягом 32—33-го років на «чорну дошку» потрапили близько 40 сіл Дніпропетровської області, — розповідає Дмитро Романчук.
У фондах історичного музею зберігається чимало заяв колгоспників до керівництва з проханням про допомогу, надати яких-небудь продуктів.
— На більшості подібних заяв стоїть резолюція «відмовити». У розпал голодомору, в лютому 1933 року у Москві проходив з’їзд колгоспників- ударників СРСР, де Сталін назвав голод в Україні невеликими продовольчими труднощами. Як ми знаємо, ці «невеликі труднощі» забрали близько п’яти мільйонів людей по всій Україні. По Дніпропетровській області від 850 тисяч – це люди, встановлені по іменах. Але ця цифра не остаточна: людей інколи ховали у спільних ямах, не записуючи прізвищ.
РОБІТНИКИ ПРОТИ ВЛАДИ
Матеріали щодо голодомору 1932-33 років, які зберігаються у фондах ДНІМ і обласного архіву, стосуються переважно сіл Дніпропетровської області. Жителі ж Дніпропетровська відчували брак продуктів, але влада їх хоч якось намагалася підтримати.
— У містах робітники з 1928-го по 1934 роки отримували продовольчі картки. На піку голоду видача продуктів значно скоротилася: приміром, видавали по 100-200 грамів хліба на добу – для робітника це дуже мало, — розповідає Дмитро Романчук.
Про ситуацію і настрої в місті яскраво свідчить анонімний лист до обласного бюро партії від 26 травня 1932 року:
«Товарищи, я своим письмом хочу Вас поставить в известность, что мною замечено в толпе городской обывательской массы и крестьянства и в частности среди рабочих заводов нашего города. Толпа вопит, войны желает и страшно негодует на власть… Ведь человечество пухнет, мрет, разве вы не люди, что смотрите на факты и капли жалости не имеете к нему… Я чернорабочий, имею шесть душ детей, прихожу с работы, они меня встречают у порога прямо: «Папа, мы есть хотим». Что я им должен сказать, если я зарабатываю 180 рублей в месяц, а хлеб на базаре стоит 14 рублей штука… Или Вы задались целью погубить народ, но ведь если вдруг начнется маленький пожар, то ведь о революции все забудут, ибо им надоело голодать, а будут ожидать буржуев, которые с нами так безжалостно никогда не поступали, как теперь Вы…»
Навесні 1933 року влада, яка досі ігнорувала факти смерті від голоду, канібалізму й трупоїдства, нарешті «помітила», що селяни пухнуть з голоду, хворіють і помирають. Можливо, злякалася чи то епідемій, що розпочалися («Заболевания сыпным тифом по Днепропетровской области принимают угрожающие размеры», — повідомляв голова облвиконкому Києву), чи загострення «контрреволюционной борьбы, которую ведет сейчас кулак, пользуясь тяжелым продовольственным положением в ряде сел», чи того, що нікому буде сіяти зерно для наступних врожаїв, і у травні 1933-го селяни Дніпропетровщини почали отримувати продовольчу допомогу.
_____________________________________________________
65 332 життя забрав Голодомор на Дніпропетровщині
(лише за офіційними переписами у селах і містах).
_____________________________________________________
На сьогоднішній день є лише третина даних переписів 259 сільрад Дніпропетровської області.
Інформації про померлих під час Голодомору немає зі 4500 населених пунктів.
_____________________________________________________
Використано матеріали ДНІМ ім. Яворницького і Державного архіву Дніпропетровської області.
Категория: Архив, Новости Днепра, Особое мнение
