Заради своєї мрії акробат зі світовим іменем Євген Захаров погодився стати конюхом в цирку. Сьогодні він його легенда!
Бувають знайомства, від яких потім перебуваєш під враженням довгий час. Саме такою для мене стала зустріч з людиною непростої долі й надзвичайно чіткою життєвою позицією.
Визнання не падає з неба
У вересні Євгену Захарову виповниться шістдесят. Всі, хто цікавиться акробатикою, добре знають, що у такому віці виступати на змаганнях чи на арені нереально. Та гість «Нашого міста» доводить протилежне. Сьогодні він єдиний в Україні діючий акробат, який дивує своїми унікальними номерами не лише публіку, а й досвідчених фахівців. Та шлях до неперевершених сальто, рондатів, піруетів був дуже непростим, тернистим. Визнання з неба не падає…
Займатися силовою акробатикою хлопець почав у спеціалізованій дитячо-юнацькій школі зі спортивної гімнастики в Івано-Франківську, куди батьки повернулися з Казахстану після цілини. За уміння тримати в спорті першість і заводити інших партнери по силовій акробатичній четвірці, де Євген був верхнім, називали його абсолютним д’Артаньяном. Саме в цей період четвірка друзів-мушкетерів здобула чимало престижних нагород, виконала нормативи майстрів спорту. То було справжнє спортивне братство, заряджене на перемоги та взаємодопомогу. І мудра життєва школа, уроки якої безцінні.
— Я настільки люблю стрибки, батут, що не уявляю без цього життя, — зізнається мій співрозмовник. – Задоволення від польоту описати неможливо. Тож і досі весь свій час присвячую спортзалу, тренуванням, це для мене свято. Завдячую тому часу, коли брав участь у міжнародних змаганнях та чемпіонатах, працював тренером з гімнастики у франківському товаристві «Спартак». Здобутки пов’язую з тим добрим стартом, який дала гімнастична школа рідного міста. Тут і сьогодні ростять висококласних майстрів.
Завершення кар’єри Євген Захаров відтягував як тільки міг: востаннє вийшов на килим на чемпіонаті України 1986 року у двадцять дев’ять. І загорівся цирком, у який закохався ще у Львові. Пізніше саме тут народився один з найцікавіших його номерів — «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». А львівська публіка й досі залишається найсуворішим арбітром і справжнім поціновувачем творчості відомого артиста.
Арена для спортсмена
Тоді таких «старих і неперспективних» артистів на арені ніде не було. Сьогодні, до речі, теж. Захаров – єдиний у своєму роді!
Дорога Захарова до цирку виявилась непростою, сповненою цілковитого самоусвідомлення і самовизначення. У Союзі існувало неписане правило, якого свято дотримувалася дирекція держцирку у Москві, брати артистів віком до 28 років. Тож куди тільки не звертався відомий спортсмен, у відповідь чув, що «старий і неперспективний».
Щоб бути ближче до цирку, погодився працювати там конюхом. Тренував дітей на батуті й постійно тренувався сам. А з власним номером на арену вийшов у тридцять три. У дев’яності його запросив до себе династійний артист Володимир Довейко-молодший. Він винайшов трамплін у вигляді гойдалки, який вистрілював акробатів на висоту до двадцяти метрів. Побудований на акробатичних польотах і суперскладних вправах атракціон роками збирав повні зали. Затамувавши подих, спостерігали глядачі за тим, що відбувається на арені. У Європі акробатів називали російськими самогубцями, а в Піднебесній – людьми-птахами. У цирковому мистецтві це був прорив.
— Ще ніколи до нас акробати не піднімалися так високо під купол для виконання надскладних трюків, — згадує Євген Феліксович. — Я стрибав подвійне сальто, прогнувшись, із п’ятьма піруетами. Однією з багатьох наших фішок було двоповерхове крісло, яке нижній тримав на висоті п’ять метрів. Наступний акробат робив сальто у три-чотири оберти і, приземляючись, сідав у це крісло. Йому підносили ще один стілець. І тоді на цей другий поверх я робив подвійне сальто. Наші трюки справді шокували й заворожували. Через це навіть тепер я не можу опустити планку якості.
Про те, настільки ця планка висока, свідчать нагороди у конкурсах циркового мистецтва: «Золота зірка», «Золотий лев», «Срібний клоун». Остання настільки престижна, що артист навіть зробив зі «срібним клоуном» татуювання на зап’ястку. Нагороду тоді йому вручала принцеса князівства Монако.
Секрет професійного довголіття
В Україну Євген Захаров повернувся у сорок дев’ять. Не давала спокою думка про те, що українцю треба створювати власні номери в своїй країні, з відповідним національним колоритом.
Під час гастролей у Сімферополі познайомився з майбутньою дружиною. Людмила працювала там після закінчення Одеського інженерно-будівельного інституту, тут квартиру від держави отримали. Пізніше, аби не розлучатися з чоловіком на довгий час гастролей, змінила професію і стала його асистенткою. Дочка Марина, як кажуть, у цирковій тирсі виросла. Спочатку займалась у відомій динамівській школі Любові Серебрянської, виконала норматив майстра спорту з художньої гімнастики. Тепер від граціозних номерів повітряної гімнастки у захваті глядачі різних країн світу.
А Євген Захаров зі своєю командою Державної циркової компанії України поставив костюмовані акробатичні номери, які одразу полюбилися глядачам — «Ніч перед Різдвом» на батуті за мотивами повістей Гоголя, «Стиляги» на підкидних дошках за фільмом Тодоровського.
— Підкидні дошки — наша родзинка, — розкриває секрети він. — Колись стрибки на таких дошках в українському цирку користувалися шаленою популярністю, та потім про номер забули на два десятиліття. Крутити ж піруети у повітрі – привабливо і гарно. Ми враховуємо цей нюанс в роботі. Звичайно, важливо обіграти складні стрибки. Коли вони органічно вплетені у сюжет номера, стають частиною театралізованої вистави, у захваті навіть ті глядачі, які не можуть полічити кількість обертів у наших піруетах чи оцінити сальтові комбінації.
Що стосується секрету успіху і професійного довголіття, то він, на думку нашого гостя, не лише у відданості справі, а й у здоровому способі життя. Вже більше тридцяти років він не палить і не вживає алкоголю. Тож і акробатику показує будь-будь. Та зірковий рондат Захарова, звичайно, ще попереду — стрибок, що дозволяє у польоті обертатися на 180° ,себе можна шліфувати все життя.
Крим був і буде наш!
У цьому Євген Феліксович не сумнівається сам і радить вірити іншим.
— Після окупації я разом з дружиною прийняв рішення виїхати з Сімферополя, де прожив 27 років, де народилась донька, — не приховує емоцій він. —Я не сприйняв новий режим на півострові і ніколи цього не зроблю, бо Крим – це Україна. Дуже боляче від того, що відбулося. Та у нас має бути чітка позиція, чітке розуміння того, що відбувається. Важливо називати речі своїми іменами. Якщо раніше я говорив російською мовою, тепер не роблю цього принципово. Я відмовився від спілкування з людьми, які роблять вигляд, що нічого не відбулося. З цієї причини не розмовляю з рідною сестрою, що живе у Москві. Відмовився від гастролей в Росії, щоб не розважати окупанта. Як не важко зараз, та час все обов’язково розставить на свої місця. Тільки для відновлення справедливості потрібний внесок кожного.
Юлія Бабенко, фото автора
Категория: Архив, Особое мнение
