Сімейні альбоми 1920-—50 років, що не вписуються в усталене уявлення про радянську фотографію, цього місяця експонуються у галереї «Артсвіт». Автори світлин —— брати Ковальчуки, Олександр і Георгій, колись відомі в місті фотографи. Олександра також добре знали у кінематографічних колах усієї країни.
ДІМ-КОРПУНКТ
«Маленький дворик на Артемовской улице в Днепропетровске весь в зелени. В его глубине утопает в цветах домик. Здесь живет со своей дружной семьей Александр Петрович Ковальчук, известный далеко за пределами родного города как один из выдающихся мастеров советской документальной кинематографии, неугомонный киножурналист и интересный художник. Некоторым может показаться, что все эти громкие эпитеты как-то не подходят к скромной фигуре оператора-кинокорреспондента. Но тем-то и дорог нам Ковальчук, что все его творческие успехи неразрывно связаны именно с повседневной, очень будничной и очень увлекательной работой оператора- корреспондента, влюбленного в свой город, в свою Днепропетровщину, в родную Украину», — так розпочинався нарис Р. Григор’єва «Почему цитируют Александра Ковальчука» у журналі «Искусство кино» за червень 1960 року.
Хатинка за будинком №37 по колишній Артемівській, сучасній вулиці Січових стрільців була не лише домівкою відомого кінооператора, а й кореспондентським пунктом Української студії хронікально-документальних фільмів, де Ковальчук працював з 1944 року.
КІНОКАР’ЄРА З 16 РОКІВ
Він народився 17 червня 1910 року у Катеринославі в родині робітника. У юному віці захопився фотографією та кіно і підлітком став учнем кіномеханіка. Проте Сашкові хотілося не так «крутити кіно», як створювати його, і він, маючи перед очима зразки, змайстрував собі кінокамеру й почав знімати. 1926 року у київському кіножурналі «Маховик» показали перший сюжет Ковальчука – йому тоді було 16 років!
Відтоді розпочалася його кар’єра кінооператора. Як писав Р. Григор’єв, «началась беспокойная жизнь кинохроникера, навсегда сдружившая его с колхозниками и металлургами, учеными и строителями, учителями и рыбаками». Олександр Петрович працював на різних кінофабриках і студіях, знімав сюжети та великі кінонариси. 1941 року (за іншими даними, 1948-го) отримав Сталінську премію. У вищезгаданій статті про нього говорилося, що тільки з березня 1944-го по березень 1959 року Ковальчук відзняв 800 сюжетів для кіножурналів; отже, за все операторське життя він створив їх набагато більше.
У 21 рік Ковальчук отримав і посвідчення Всесоюзного фотоілюстраційного акціонерного товариства «Союзфото», яке так само, як і кіностудії країни, продукувало агітаційні та пропагандистські матеріали. Певний час Олександр і його брат Георгій також були фотокореспондентами обласної газети.
ФОТО БЕЗ ПРОПАГАНДИ
У робочий час Ковальчуки створювали пафосні фотоагітки для журналів, газет і книжок країни, а на дозвіллі для себе, родини й друзів творили фотоальбоми, сповнені щирості, теплоти, гумору.
Кілька світлин із цих альбомів два роки тому галеристка Віта Попова побачила у соцмережі. Вони вразили її тим, що геть відрізнялися від досі бачених нею радянських фотографій. Коли Віта дізналася, що ці альбоми належать родині Нурії Бусигіної, вона запропонувала відомій колекціонерці виставити їх у «Артсвіті».
— Ці альбоми нас зацікавили тим, що вони дуже живі, і в умовах тоталітарного режиму й суцільної пропаганди стали полем художньої творчості для автора, — говорить директор галереї Ірина Полікарчук. — Є дуже багато робіт художніх, у тому числі портретів, є колажовані розвороти. Є красиві чоловіки-атлети, атланти майже з античної доби. У Ковальчуків було чимало друзів, і вони багато часу проводили на природі, біля води. І є багато світлин чоловіків, які стрибають у воду, виконують якісь неймовірні фігури. І в якості бренду цієї виставки ми якраз обрали чоловіка, що літає. Це сам Олександр Ковальчук. Назва проекту «Марш веселых ребят» — із підтекстом: з одного боку марш «по стойке смирно», суспільство диктує тобі бути щасливим, відчуваєш ти це чи ні, а з іншого — ми бачимо, що на цих фото люди дійсно щасливі, веселі, відкриті, вільні.
ПІРАТ І ЖИТТЄЛЮБ
Куратор виставки Віта Попова каже, що проект «Артсвіту» з фотоальбомами Ковальчуків став для неї початком дослідження творчості Олександра Петровича і радянської фотографії середини ХХ століття загалом, результатом якого може стати книга.
Біографія Ковальчука сповнена прогалин, які зараз також намагаються заповнити краєзнавець Микола Чабан і дослідник місцевої кіноісторії Євген Шевченко, працюючи в архівах.
Наразі ж про кінооператора є короткі офіційні довідки, поодинокі пафосні, позбавлені живих подробиць, статті у радянській пресі. Родичів, котрі могли б детально розповісти про життя Олександра Ковальчука, не залишилося: він помер у 57 років, і онуки Юля і Тамара, котрі мешкають у Нікополі, мало що пам’ятають про дідуся.
Коли Юлія Ковальчук приїздила на першу виставку світлин Олександра Петровича, що пройшла в історичному музеї 2010 року, вона згадувала: « Я не воспринимала Александра Петровича как дедушку, он был товарищем по играм, мог переодеться в костюм пирата. Он был большим жизнелюбом. Ставил под черешней стол – и собирались все соседи, просто так, вечером, на чашку чая. Дедушка брал гитару и так пел «От Москвы до Бреста», что я думала, будто он ее и написал. Позже я очень удивилась, узнав, что автор не он. В доме всегда было много людей творческих, веселых. Александр Петрович очень ценил человеческое общение, и мне хочется, чтобы молодое поколение, которое увидит дедушкины фотографии, тоже поняло, что это самая большая ценность.
Виставка «Марш веселых ребят», здійснена за підтримки програми Бориса Філатова «Культурна столиця», триватиме до 2 серпня.
Наталя Рекуненко.
Фото Володимира Таразевича.
