Так склалося, що маю друзів, у яких донечка народилася глухою. Трагізм ситуації полягав у тому, що батьки побачили це запізно, коли дитині вже був рік. Звичайно ж вони зайнялися дорогим, але малоефективним лікуванням. Відтоді минуло шість років, дівчинка піде до звичайної школи зі своїм слуховим апаратом, комплексами та неприйняттям її інакшості однолітками.
Біда у тому, що суспільство любить гарну картинку життя. Всі, хто не відповідають «ідеалам» вважаються другим сортом. Що вже говорити про людей з особливими потребами. Їх просто не помічають. Це у кращому випадку. Знущаються та «роблять бізнес» — у гіршому. Тішать люди, які намагаються достукатися до суспільства, з акцентувати увагу на проблемі. Це робиться багатьма способами. Найпродуктивніший на мою думку — виховувати нових людей з повагою до інвалідів, з прийняттям їх вад, як повноправних членів суспільства, не гірших і не кращих за інших.
На допомогу, як завжди, прийде літератутра. І чудово, що твори, які розкривають «непрості» теми починають з’являтися в Україні, тим самим виводячи підліткову літературу на новий якісний рівень. Зокрема, маю на увазі книгу Андрія Бачинського «140 децибелів тиші». Цей роман важливий етап у формуванні розуміння «інших» людей не тільки для підлітків, вона важлива й для нас — для дорослих. Головний герой Сергійко у страшній автомобільній катастрофі втрачає родину та слух. Тепер він повинен пристосуватися до життя по-новому: без батьків та мовою жестів. Велика трагедія полягає ще й у тому, що хлопець — музикант і втрата слуху — це втрата мистецтва, способу реалізації власного потенціалу. У нове життя Сергійка приходить маленька дівчинка Яринка, доля якою сповнена болю та страждання. Разом їм потрібно перемогти несправедливість та безжальність світу, відчай та зневіру. Важливо відзначити, що герої цієї книги мають прототипів у реальному житті і це є нашим спільним болем та бідою. Загалом лишається прочитати книгу, зробити висновки, розказати та пояснити і сподіватися, що слово «толерантність» стане характерною ознакою наступного покоління кращих нас. Самоідентифікація і самореалізація людей з особливими потребами — це наша колективна проблема, спільна відповідальність. Біда, яка не повинна стати життєвим вироком, може трапитися з кожним з нас, головне не лишати людину з нею сам на сам. Головне, не бути байдужим!
