Банная шапка и мальчик с противогазом: днепряне вспомнили революцию

Банная шапка и мальчик с противогазом: днепряне вспомнили революцию. Новости Днепра

Казалось бы, это было только вчера, а прошло целых пять лет! А сначала был пост. Его написал 21 ноября в Фейсбуке Мустафа Найем, на тот момент журналист и активный гражданин. Он предложил друзьям и единомышленникам выйти на Майдан, прогуляться: «Встречаемся в 22.30 под монументом Независимости. Одевайтесь тепло, берите зонтики, чай, кофе, хорошее настроение и друзей».

Это была быстрая реакция на странное решение, о котором заявил тогдашний глава правительства Азаров: Кабмин прекратил подготовку к подписанию Соглашения об ассоциации с ЕС, которая велась достаточно длительное время. Одним движением ручки Азаров, а затем и Янукович (не подписавший соглашение об Ассоциации в Вильнюсе) решили прервать европейские перспективы Украины.

Очередное своеволие власти запросто могло пройти незамеченным. За без малого четыре года правления Януковича общество устало и во многом разочаровалось. Кругом растущая коррупция и обогащение «семьи» тогдашнего президента на фоне стагнации экономики, давления на бизнес и закручивания гаек против оппозиции и активистов.

Среди думающей части граждан доминировали апатия и уныние. В воздухе витало чемоданное настроение — валить, пока не поздно…

Банная шапка и мальчик с противогазом: днепряне вспомнили революцию. Новости Днепра

Тем более потрясающей стала готовность десятков, а затем сотен и тысяч людей сначала в столице, а затем и по всей Украине заявить о своей позиции. Сказать «нет». В Фейсбуке, Твиттере или публично. Выйти из комфортной обстановки и отправиться на Майдан. Рискнуть собственным здоровьем, безопасностью, жизнью, когда власть начала репрессии. От избиения студентов на Майдане в ночь с 29-го на 30 ноября до противостояния на улице Грушевского в январе 2014-го и трагических событий на Майдане в феврале.

Ценность свободы и уважения к себе, как к людям и гражданам, позволила тысячам активных граждан Украины перевернуть ситуацию. Заявить и показать власти и силовикам, ее охранявшим, что люди не готовы терпеть насилие, наплевательское отношение и ломку через колено. Смогли защитить свои ценности и идеалы. Дать Украине шанс на свободное будущее в европейской семье народов.

О том, как развивались события осенью 2013-го — зимой 2014 года в Днепре, мы побеседовали с их непосредственными участниками.

Міліція та влада відкрито керували кримінальними діями

Банная шапка и мальчик с противогазом: днепряне вспомнили революцию. Новости Днепра

Павло Хобот, голова Асоціації ОСББ та ЖБК “Наш дім”

— Після 30-го листопада 2013 року, коли відбулося побиття студентів на Майдані та наступних подій, коли силовики почали відверто знущатися над людьми , в українців нарешті почали прокидатися гідність та самоповага. У мене, як і у багатьох інших громадян, ці репресії викликали обурення та щире бажання нарешті позбутися влади Януковича.

В Дніпрі, як і в цілому в усій Україні, кожен допомагав учасникам Майдану, як міг. Хто їхав сам та брав безпосердню участь в боях та інших заходах, хто передавав до Києва ліки, теплі речі, підтримував грошима.

 

На мою думку, Майдан прийшов у Дніпро 26 січня 2014 р. На той час, з огляду на  ситуацію в столиці, де йшли справжні бої на вул. Грушевського, треба була рішуче, але мирно, виходити до влади (уособленням державної влади в Дніпрі була, звичайно, облдержадміністрація), заявляти свою позицію та вимагати змін.

Демократичні сили організували акцію «Дніпро, вставай!».  Власне у неділю, 26-го січня, відбувся мітинг ЄвроМайдану біля пам’ятнику Чкалову, потім колона мітингарів прийшла до ОДА, де вже кілька днів «чекала» на нас: на площі між облдержадміністрацією та облрадою був утворений каток, насипані кучугури снігу, в самих будівлях чергували «титушки» та міліціонери.

Але дуже скоро мирний мітинг перервали провокації з боку тих самих «тітушок» , які купчилися на подвірї ОДА. Це викликало зворотню реакцію з боку активних учасників мітингу, в першу чергу, дніпровських «ультрас». Почалися зіткнення, що мали перемінний успіх, із своїми «полоненими», пораненими та захопленими  в боях трофеями – щитами та кийками. Такі «битви» були безпрецендентами для Дніпра, бо міліція та влада відкрито керували кримінальними діями, мітингарів поливали крижаною водою з пожежних машин тощо.

З настанням сутінок кількість мітингарів значно зменшилась. І в той самий час з вул.Комсомольської, від Військового шпиталю вибігла ще одна, величезна група агресивних тітушок. Почулася канонада вистрілів з травматичної зброї. Вони стріляли і били всіх, хто траплявся на їх шляху — і учасників мітингу, і пресу, і випадкових перехожих.

Постраждали активісти, журналісти, оператори.

Протягом всього мітингу правоохоронці затримували протестантів. Когось взяли одразу біля ОДА, когось потім, вже на відстані від епіцентру подій – вихоплювали по одному.

Затримали Вадима Шебанова, Леоніда Бабіна, Шевченків — Едуарда та Владислава (батька та сина) та інших. Загалом —  близько 26 осіб. Серед них були і хлопець з ДЦП,  і багатодітний батько. Людей доправляли в суд, який фактично без розгляду встановлював їм запобіжний захід — СІЗО на 2 місяці.

Слава Богу, що зразу захищати затриманих почала ціла група висококваліфіковних адвокатів, які не злякалися тодішніх респресій, зокрема Оксана Томчук, Олександр Санжара, Артем Павлов, Євген Большаков та інші.

Це було початком справжніх репресій проти активної спільноти міста.

У той час я разом з однодумцями включився у правозахисну діяльність.  Для того, щоб допомогти незаконно затриманим,  ми створили групу в Фейсбуці «Пострадавшим 26.01.2014 необходима наша помощь» , до  якої долучилися понад 1 000 осіб.

Ми привертали до ситуації увагу міжнародних правозахисних організацій, провели народний пікет на підтримку затриманих біля СІЗО та обласного УВС, зверталися з листами-протестами до керівництва області.

Люди передавали ув’язненим допомогу, переказували кошти.

В підсумку наші спільні заходи дали свої результати: вже через тиждень частину затриманих перевели на домашній арешт, а потім додому відправилися і решта. Остаточно їх кримінальні справи буди закриті вже з перемогою Майдану.

Ще одна подія, яка запам’яталась з того часу — як активісти намагалися не випустити вояків 25-ї десантної бригади з місця дислокації у Гвардійському, бо тих відправляли у Київ, на Майдан. Саме під час такого пікетування, ввечері  21 лютого, прийшла звістка про те, що Верховна Рада заборонила використовувати силовиків проти учасників Майдану у Києві та поклала край насиллю проти людей. Революція перемогла.

«Ребенка с противогазом буду помнить всю жизнь»

Банная шапка и мальчик с противогазом: днепряне вспомнили революцию. Новости Днепра

Виктор Шведченко, пенсионер

— Первый раз на Майдан я попал 20 декабря 2014 года, когда приехал на телепередачу к Савику Шустеру: нас пригласили туда с женой Олей, активисткой движения самозащиты предпринимателей, еще в конце ноября. За событиями в столице внимательно следили по теленовостям, сопоставляли с информацией в соцсетях. А по приезду в Киев, естественно, пошли к протестующим, где и познакомились с днепрянами. Меня тогда очень поразил порядок в палаточном городке – даже курить рядом постеснялся. Духовная чистота всех, с кем общался, а это были представители разных регионов, в том числе и востока, просто потрясла: такого патриотического подъема и желания изменить страну я с 2004 года не видел. Неудивительно, что это общение дало толчок к активным участиям в мероприятиях Евромайдана Днепра. Мы ходили на акции протеста, собирали одежду и еду для митингующих в Киеве. А когда 19—20 января там начались серьезные столкновения, в очередной раз повезли в столицу продукты и одежду.

Оказались на Грушевского 22 января, в первый трагический день в истории украинской Революции Достоинства, когда погиб Сергей Нигоян, а почти 200 протестующих были ранены. «Беркут» пошел в наступление, начал разбирать баррикады и задерживать людей.

 

Активисты стали возводить новые баррикады, мы с Олей помогали делать заграждения из снега, обливали их водой. Украинские священники поддерживали людей молитвами. Иногда мне кажется, что именно это спасло от еще больших жертв.

Рядом с нами оказался мальчик лет десяти, который в девятиградусный мороз принес на баррикады чай и бутерброды. Когда он доставал их из сумки, я увидел в ней противогаз. На мой вопрос, зачем это ему, он очень по-взрослому ответил, что там недалеко еще одна девочка чай раздает, и, если начнется газовая атака, он ее убережет… Никогда не забуду его серьезного выражения лица, готовности к любой ситуации. Представляете, ребенок был готов к самому худшему…

На митинге «Днепр, вставай!», во время которого пострадали десятки наших активистов, в том числе сильно разбили голову моему сыну, я не участвовал – находился в Солонянском районе, в Березноватовке, где хоронили Сергея Нигояна. Он, как и все мы, хотел видеть свою страну процветающей. Без взяток, нищеты, коррупции. Очень надеюсь, что так и будет, что все жертвы не напрасны.

«Банная шапка как символ экстремизма»

Банная шапка и мальчик с противогазом: днепряне вспомнили революцию. Новости Днепра

Вадим Шебанов, руководитель общественной организации «Третя українська республіка» в 2013-14 годах

— В конце 2013-го в Днепре тоже был Евромайдан. Активные жители города, в то время их было несколько десятков, каждый вечер встречались на Европейской площади. Символично, ведь именно курс Украины на евроинтеграцию был главным требованием людей к власти. С движением в Европу люди связывали надежды на лучшее.

26 ноября Виктор Романенко, один из лидеров Евромайдана в Днепре, начал ставить палатки на площади. Произошла стычка с тогдашним секретарем горсовета Максимом Романенко, избранным от Партии регионов. Чиновник хамил митингующим.

Всю зиму 2013—14-го по воскресеньям проходило вече у памятника Чкалову, что в парке Лазаря Глобы. Митингующие перешли к требованию отставки главы правительства Азарова, министра внутренних дел Захарченко, Януковича. 16 января 2014 года Рада приняли печально известные диктаторские законы, которые серьезно закручивали гайки в плане проведения митингов, собраний и шествий, свободы слова в целом.

26 января прошло очередное вече. Мы, участники митинга, осудили «законы 16 января» и направились к зданию облгосадминистрации, чтобы вручить тогдашнему губернатору Дмитрию Колесникову резолюцию.

 

Возле администрации стоял кордон милиции, потому участники митинга разместились в сквере рядом. Вскоре стало ясно, что власть готовилась к силовым действиям против митингующих. Начались столкновения между «спортивной молодежью» с палками и в масках и митингующими. Несмотря на переговоры с представителями власти и милицией, участников митинга стали задерживать и везти в Кировский и Бабушкинский РОВД.

Очевидно, власть и правоохранители заранее готовились к репрессиям.

 

Сразу же, глубокой ночью суды выносили решения. Меня отправили под арест на 60 суток. Статья, по которой выдвинули обвинение – «Организация массовых беспорядков», предусматривала до 15 лет (!) лишения свободы. Утром за мной закрылась дверь СИЗО на ул. Чичерина. В четверг той трагической недели Верховная Рада приняла решение об амнистии участников. И уже в пятницу мне сменили меру пресечения на домашний арест. Меня взяла на поруки народный депутат Ирина Луценко. За мной приехала жена и отвезла домой.

Однако вскоре туда нагрянули с обыском. И ничего не нашли, кроме банной шапки с гербом Украины. Абсурд, но даже ее пытались назвать доказательством экстремизма… Каждый вечер милиционеры проверяли режим соблюдения мною домашнего ареста. Друзья говорили: уголовное дело могли довести до конца, если бы не победил Майдан.

«Душа болить за все, що не здійснилось»

Банная шапка и мальчик с противогазом: днепряне вспомнили революцию. Новости Днепра

Віктор Гноєвий, фермер

— У житті я завжди намагався бути поряд із людьми, яким небайдужа Україна, хто щиро прагне змін на краще. Тому й брав активну участь у помаранчевій революції 2004 року. І після подій у Києві десять років потому, коли протест людей проти рішення змінити рух країни в європейському напрямку, жорстоко придушили, стояти осторонь не міг. Вирішувалась доля нації, майбутнє дітей і онуків. Тож наша участь у революційному процесі була природньою, надзвичайно щирою. Перші зустрічі активістів проходили в офісі на вулиці Володимира Великого (колишній Плеханова), 20. Добре пам’ятаю слова, які тоді говорив: «Ми знову будемо організовувати Майдан, знову приведемо до влади людей, і знову вони не виправдають наших надій. Але інакше не можна, без помилок, розчарувань і жертв не буває змін».

Координаторами Євромайдану у Дніпрі стали Віктор Романенко, Іван Маркевич, Анатолій Сокоринський, Іван Шулик і, на жаль, вже нині покійний Василь Сухов. Наше спілкування, зустрічі і дії були активними й плідними. Я зрозумів це, коли на один з мітингів у парку Глоби прийшли декілька тисяч городян. Це відчувалося й по збору фінансів та речей, які в тому числі і я особисто неодноразово відвозив у столицю, де від Дніпра тримала оборону четверта сотня. Підтримували земляків, як могли, і продовжували вести просвітницьку й патріотичну роботу на місцях. В умовах існуючого режиму це було непросто – маю на увазі неодноразові спроби «титушок» за підтримки і прямої вказівки кураторів від влади розігнати міський Євромайдан. Всі добре пам’ятають і побиття активістів біля облдержадміністрації. Мене тоді не заарештували, і це дало змогу допомагати у звільненні з міліцейських відділків тих, хто туди потрапив.

Час невблаганно летить. Та все, що довелось пройти, ніби вчора було. Перший ювілей Майдану — гарна нагода для аналізу і висновків, планів. Так, ми змінили ту злочинну владу, але ж і нова не виправдала всі наші сподівання. Хоча деякі реформи, безвіз, зближення з Євросоюзом і Нато – це значний крок до розбудови. Та на фоні слабкої економіки, погіршення матеріального стану багатьох людей, подорожчання комунальних послуг і продуктів харчування цей прогрес нівелюється. Економічна нестабільність вбиває віру у краще. Хоча звинувачувати в усіх негараздах тільки владу було б нечесно і неправильно. Зрозуміло, що економіку сильно підриває війна на Донбасі, багато країна понесла збитків від анексії Криму. Та аналізують ситуацію далеко не всі громадяни, дехто хоче відчувати разючі зміни вже сьогодні. І це теж можна зрозуміти. Дехто розчарувався, не знайшовши відповіді на питання, чому одні за зміни в країні життя віддають, інші багатіють. Чому ще й досі процвітають корупція, бюрократія. Думаю про це і я. Душа болить за все, що не змінилось і не здійснилось. Та я ні про що не шкодую. Бо твердо вірю, що ми будемо у двадцятці найрозвиненіших держав світу, а той патріотичний підйом, який був під час революції гідності, ще живе у серцях. Україна – це кожний із нас. І якою їй бути залежить від кожного.

Читайте также:

В Днепре на Героев Майдана впервые вместо ёлки появится аттракцион

Площадь Героев Майдана лишится автостоянки и станет парком

В Днепре со стрельбой и погоней задержали опасных преступников

Подписывайтесь на нашу страницу в Facebook.

Подписывайтесь на наш канал в Telegram.

Поделиться:

Читайте также: