Травневі зорі падають в Дніпро

Травневі зорі падають в Дніпро. Новости Днепра

9 травня 1945 року у приміське село Єлизавето-Кам’янку поблизу лівобережного Дніпропетровська прийшло хмарним. Вже розвиднилося. Але тихе накрапання дощу не завадило людям поратися на своїх подвір’ях, збиратися на роботу до колгоспів та промислових підприємств. І несподівано у цю ранкову розміреність увірвалося довгоочікуване і вистраждане слово «Перемога!»

Телефонограму отримали у сільській раді, де біля телефону цілодобово перебували чергові. Повідомлення хвилею покотилося від хати до хати. А за ним зірвалося неприродне голосіння на цілих вулицях від болісного усвідомлення жінками – мамами, дружинами, сестрами, доньками того, що їхня кровинка, їхня дорога людина вже ніколи не прийде у цей двір, не обніме, не пригорне до серця, не обізветься щирим словом. Тужіння то стихало, то вибухало з новою силою, коли інформація досягала іншого обійстя. Бо війна принесла біду у кожну родину. У Григорія Карповича Безуглого, який мешкав у межах нинішньої вулиці Водопровідної, сиротами залишилися троє дітей. У його рідного брата Степана — двоє. Сусідські дві доньки і син не дочекалися батька – Івана Івановича Волошина, як і дві доньки Андрія Фадійовича Ткаченка. Сімнадцятирічним згинув у 1943-му на Дніпрі Степан Олексійович Євсеєнко. У родині Ченчиків не дочекалися трьох чоловіків – юного Івана Трохимовича («Бену»), Григорія Трохимовича та Олексія Трохимовича. Трьох молодих братів Ткаченків (Андрія Івановича, Василя Івановича та Михайла Івановича) війна забрала по черзі – у 43-му, 44-му та 45-му. Яке материнське серце могло витримати таке випробування?

Травневі зорі падають в Дніпро. Новости Днепра

Стрільці готувались до форсування Дніпра

На тій же нинішній Водопровідній найстрашніша біда обійшла двір Сесів, хоч і зазирала сюди не раз. У жовтні 1943-го сімнадцятирічний Олексій прийшов до призовного пункту польового військкомату: «Запишіть в армію!» Неповнолітнім добровольцям не заперечували. За кілька днів до того, ранком 27 вересня, у село ввійшли наші. Молодого бійця на подвір’ї мама і сусіди пригощали молоком і нехитрою домашньою їжею. Олексій торкнувся автомата, який стояв під стіною, а він ще був теплий від пострілів. Тоді здавалося, що з такою зброєю можна здолати будь-якого ворога!

Два тижні початкової військової підготовки минули дуже швидко. Взвод Олексія зосередили у селі Сугаківка (по народному – Сваківка). Там підрозділи 152-ї стрілецької дивізії готувалися до форсування Дніпра. Стрільців переодягли у не нові, але чисті гімнастерки, видали звичайні тілогрійки (куфайки), на які вони за ніч поперешивали погони. Штани у кожного залишалися домашні. 22 жовтня бійців забезпечили сухим пайком на три доби – шістсот грамів сухарів і півкілограма цукру у паперових кульках. Боєзапас складали сто гвинтівкових патронів, чотири наступальні гранати та одна протитанкова. Олексій зайшов до рідних тіток Лампії і Тетяни, які мешкали у цьому селі, попрощався. Пізно вночі відділення сіло у великий човен. О. Сесь перед своїм першим боєм, на відміну від інших, був спокійний, навіть у піднесеному настрої: він умів користуватися гвинтівкою — вистрілив з неї аж п’ять разів. А Дніпро, його острови, береги, коси, мілини знав напам’ять, бо тут виріс… Залишається тільки тихенько допливти на той бік, а там вже… Поміж бійців з величезною сумкою за плечима ходив санітар, один на весь десант. Старші за віком солдати його підштрикували: «Ти, як павук, з червоним хрестом».

Травневі зорі падають в Дніпро. Новости Днепра

Встиг попрощатись з батьками

Поряд з їхнім човном у ту ніч відчалили й інші десантники. А гармаші ще переправляли на плоту і «сорокап’ятку». Вони минули середину річки, десь неподалік мав бути і правий берег. Поки що їх з ворожого боку не помітили. Але так лише здалося. За кілька десятків метрів від берега у густій пітьмі над десантниками спалахнули два «панікадила» — освітлювальні міни. Ніч враз перетворилася на день. По пристріляній акваторії вдарила німецька артилерія. Снаряди і міни вибухали поміж човнами і плотами, здіймаючи височезні стовпи води. Щось дуже сильно ударило Олексія у ліву руку вище ліктя і висмикнуло з човна. Десь поділася гвинтівка. Юний боєць відразу ж пішов під воду. Він не втратив свідомість і миттєво збагнув, що вниз тягнуть патрони і гранати. Олексій намацав вузол, який скріплював речовий мішок на грудях. На щастя, ще на березі юний боєць затягнув лямки лише раз і тому швидко позбавився цього вантажу. Діставшись дна, Олексій відштовхнувся ногами і пішов нагору. Ледве встиг вдихнути повітря, як тіло знову потягло вниз. «Гранати! Треба їх теж скинути!» Вони були причеплені на поясі. Хлопець розстібнув пасок. Тіло відразу ж почало слухатися рухів рук і ніг. Він ще раз вхопив повітря і скинув намоклу куфайку… Тепер юнак міг триматися на поверхні. На цей час від десанту вже нічого не залишилося. Повз пливла сумка з червоним хрестом. Німці добивали тих, хто вцілів. Помітили й Олексія. Автоматна черга віялом пройшла біля голови, а одна з куль пробила верхню щелепу. Він пірнув, потім знову опинився на поверхні.

За кілька метрів течія зносила пліт, на якому ще недавно стояла гармата-«сорокап’ятка». Олексій доплив до колод, ухопився правою рукою, бо ліва нестерпно боліла. За пліт тримався і молодий лейтенант. Той, який ще на своєму березі роззосереджував десантників по човнах. Був тут і третій, поранений у живіт боєць. Він до половини лежав на настилі, і лейтенант, а потім і Олексій, притримували його, аби не сповз у бистрину…

Невідомо, скільки часу вони так пливли за течією. Але ось Олексій розпізнав обриси Свинячого острова. Сил уже не залишалося. Він подумки попрощався з мамою і батьком, власне, очікуючи найгіршого: тільки рука відірветься від колоди і… Але неначе чийсь голос зсередини зупинив юнака: «Тут має бути піщана коса!» Він опустив ноги і на рівні грудей став на тверде дно. Разом із лейтенантом Олексій доштовхав пліт із пораненим до берега і вже там втратив свідомість…

…Прийшов до тями, коли його із забинтованим обличчям, закривавленими руками заводили до хати. Крізь щілину у бинтах побачив знайомі образи святих. У хаті було натоплено. Жіночий голос невідомо до кого звертався: «Куди ви його ведете? Тут вже і стати скоро ніде буде!»

— Тітко Лампіє, це я…

— Льоня? Ой боже ж мій!

Побігла у Кам’янку, особисто повідомила про племінника.

Олексій Семенович Сесь вилікувався, знову потрапив на війну, знову був важко поранений. Але знову вижив і повернувся додому орденоносцем. Чи пощастило, чи так було визначено долею.

Травневі зорі падають в Дніпро. Новости Днепра

За самогон не було щтрафу

…Десь відразу після війни прислали до Єлизавето-Кам’янки дільничним інспектором Василя Єгоровича Карачова родом з Підмосков’я. Він так і пішов на пенсію у званні капітана, не досягши за двадцять років роботи на одному місці карколомної посадової кар’єри. Найважчий для нього час випав на кінець сорокових років. Без батьків, які загинули на фронті, зростали сотні дітей. Він знав їх усіх, хлопців і дівчат, в обличчя. Його побоювалися, але поважали. Ходив дільничний найчастіше у чорній шинелі і з наганом у кобурі. Знав Василь Єгорович, що коїться у вдовиному серці і діється у її хаті. Піднімати дітей на мізерну пенсію за втраченого годувальника було вкрай важко. Тому жінки підторговували домашньою горілкою. Зайшов якось Василь Єгорович до однієї хати, а там… На пічці стоїть примітивний апарат, за допомогою якого переганяли брагу, а у півлітрову баночку капає самогон. У хаті — нікого. Дочекався дільничний, доки баночка наповнилася, прибрав, а на її місце поставив порожню. Зрештою прийшла і господиня, страшенно злякалася. Але не було ні штрафу, ні засідання всякої там комісії. Дільничний чудово розумів, що іншим було б життя у вдови, коли б чоловік повернувся з війни…

Травневі зорі падають в Дніпро. Новости Днепра

73 роки — на відновлення пам’яті 

1953 року у сквер імені Шевченка на вулицю Передову перенесли останки воїнів, які загинули у цій місцевості 41-го та 43-го, а також громадян, розстріляних окупантами. На початку сімдесятих відзначення тут Дня Перемоги набуло масового характеру. Квартальний комітет організовував мітинг, воїни давали рушничний салют, а вдови, діти загиблих за традицією приносили печиво, хліб, яйця, цукерки. Це все збиралося і передавалося до військової частини. З 1974 року тут стали проводити заходи за обов’язкової участі представників місцевих підприємств та керівників Амур-Нижньодніпровського району.

Третій рік 9 Травня у нашій державі відзначається як День Пам’яті. Час відкрив для багатьох невідомі і маловідомі сторінки тієї страшної війни, в якій загинули шість мільйонів 800 тисяч українців. Ніхто не може сказати, скільки бійців 1943-го утонули, пали під кулями і осколками — сім, десять чи більше тисяч біля села Військове, тієї ж Сугаківки, з якої протилежний берег Дніпра таки взяли 24 жовтня, біля Аулів і Верхньодніпровська? На початку дев’яностих років минулого століття до Магдалинівського райвійськкомату прийшли архівні повідомлення з Подольська, що у селі Топчине 5 жовтня 1943 року загинули 72 воїни Радянської Армії. Насправді, там поховані лише семеро зовсім інших бійців. До того ж район був визволений ще 23 вересня. А тих бійців просто списали на Топчине, аби приховати втрати на Верхньодніпровському напрямку під час невдалої атаки.

Гітлерівська Німеччина, розпочавши Другу світову війну і захопивши кілька європейських держав, протягом 1939—1945 років втратила загиблими і тими, що зникли безвісти, десять мільйонів громадян. А на Букринському плацдармі, на шляху до Києва, восени 43-го радянські воєначальники за неповними даними поклали 250 тисяч підлеглих, тих, хто мав народити дітей, сіяти хліб, будувати заводи і житло. Але найголовніше — мав право щасливо жити. Очевидно, від цього зовсім несподіване переосмислення сучасними дослідниками того місця в історії, яке протягом багатьох десятиліть відводили генералу Ватутіну, маршалам Конєву і Жукову. Адже де ще військова доктрина вибудовувалася на подібній тезі: «Бабы еще нарожают»?

Так склалося, що лише через 73 роки після того далекого травня вдалося майже достеменно встановити імена загиблих земляків – воїнів, закатованих карателями патріотів і мирних громадян. Вчитуючись у прізвища полеглих сімнадцяти-вісімнадцятирічних, бачу юні обличчя сучасних героїв гібридної і негібридної війни на сході, справжній цвіт нашої великої нації, яка не дозволяє себе принизити, підкорити і перетворити на рабів. І доки б’ються наші серця в унісон вдячної Пам’яті, це залишиться дітям, внукам і прийдешнім поколінням!

Травневі зорі падають в Дніпро. Новости Днепра Травневі зорі падають в Дніпро. Новости Днепра Травневі зорі падають в Дніпро. Новости Днепра Травневі зорі падають в Дніпро. Новости Днепра

Поделиться:
Добавить комментарий
Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также: